Розмова з доктором пасторального богослов’я, душпастирем львівського архикатедрального собору святого Юра Любомиром Ржиським
– Отче Любомире, поясніть, будь ласка, що стоїть за тією реальністю, яку називаємо словом «миряни»?
– Є різні бачення і означення того, хто такі миряни. Навіть думки богословів щодо цього питання часом розходяться. Але, згідно з наукою Церкви, мирянами є ті особи, які працюють виключно в світі і для яких земні реалії самі по собі вартісні. Наприклад, Карл Ранер тих, хто працює при Церкві, катехитів, працівників різних церковних організацій і структур, навіть тих, хто прислуговує в храмі, до мирян не відносить.
Мені ж найбільше імпонує погляд австрійського пастораліста Фредеріка Клостермана, який виходить із засади бачення Церкви як спільноти: миряни – це ті, хто разом зі священиками належить до церковної спільноти. Вони не служать у церкві, а перебувають виключно в світі і, будучи натхненні тим, що отримують в церкві, освячують світ на місці своєї праці, надають священного характеру будь-якому заняттю.
В українських реаліях я б зачислив до мирян і тих людей, що працюють у церкві, бо характерною ознакою нинішнього українського контексту є неповна зрілість мирян в розумінні Церкви як спільноти. Тому миряни – це всі люди, які не мають рукоположення. Звичайно, хотілось би, щоб українці дозріли до того, аби бути справжніми мирянами.
– Якось я прочитав думку одного богослова, який не погоджувався з тим, що миряни не мають рукоположення. Він стверджує, що Таїнство Миропомазання рукоположує кожного охрещеного на проповідь слова Божого. Вони не можуть здійснювати Таїнства, але можуть проповідувати Євангеліє не лише ділами, а й словами. Чи погоджуєтеся з цим?
– Ви зачепили дуже важливу тему – післанництво чи апостольство мирян. І тут можна поділити це післанництво на спільне для всіх християн – участь у священичій функції Ісуса Христа, в пророчій і пастирській або царській. Так, наприклад, в подружжі вони беруть участь в літургії домашньої церкви і в проповідуванні Божого слова, в проповідуванні істини своїм життям і свідченням. А є ще поняття особливого апостольства, коли миряни беруть участь у деяких функціях, часто призначених для єрархії, хоча не виключно. І в УГКЦ дуже важливо залучити саме мирян до таких функцій, бо ми є східної традиції, тож до певної міри консервативні. Ця консервативність теж пов’язана із тим, щоби не робити чогось, що віддалить нас від наших православних братів київської традиції. Це стосується доручення мирянам права читати на богослужіннях певні прошення з ектеній, як це є у римо-католиків, залучати більшу кількість людей до читання Апостола – не лише тих, хто поставлений читцем чи дяком. Це, звичайно, має бути прийняте Собором єпископів, але з ініціативи священиків варто намагатися впроваджувати такі практики.
Бачу, що священики бояться довірити мирянам проповідь слова Божого (маю на увазі не гомілію), а скажімо, свідчення чи якусь коротку науку після Заамвонної молитви. Такого страху не повинно бути, адже така практика мала б дуже позитивні наслідки.
Побоювання священиків щодо делегування певних обов’язків мирянам пов’язані з еклезіологічною незрілістю останніх. Спільноти мирян повинні відповідати певним критеріям. Про групи критеріїв еклезіальності мирянських спільнот, які існують нині, пише блаженний Іван Павло ІІ в апостольському поученні Про мирян. Перша група випливає з критерію еклезіальної комунії, спільнотовості. Це загальне прагнення всіх до святості, цілковита єдність і порозуміння з єрархією, чого, як на мене, тепер дуже не вистачає. Певні критерії випливають і з місійної природи Церкви, тобто кожен член Церкви повинен бути пройнятий духом євангелізації, співтерпіння з братами, з якими працює в проповідуванні Божого слова, євангельської істини. І ще один критерій – поєднання поставлених цілей та завдань з практичним їх утіленням або присутність мирян в житті Церкви.
Зі свого двадцятирічного священичого досвіду бачу, що деякі спільноти мирян мають лише декларативний, брендовий характер. Ще надто мало консеквенцій, хоча певен: у них прихована та живуча сила, яка дасть свої плоди.
– Ви говорите про незрілість мирян і незрілість священиків, які мають перед мирянами ще багато страхів. А от по чому можна було б пізнати, що настає дозрівання еклезіологічної свідомості, за якими знаками часу?
– Справжніми мирянами є ті, що постійно і активно перебувають у Церкві, що є людом Божим, а не спостерігачами, хай навіть охрещеними. Християн, які тільки приходять до храму, але з Церквою нічого особливо спільного не мають, мусимо в наших українських реаліях теж зарахувати до мирян.
Наші люди хочуть бути справжніми мирянами. Якщо від священика походить якась ініціатива, вони охоче на неї відгукуються. Молодь іде в сиротинці, допомагає дітям, робить інші добрі справи. І це знак. Знак, у якому священики мали б розгледіти найважливіше своє покликання – працювати для таких людей, організовувати їх, бути разом із ними. Тут спрацьовує концепція спільноти. Цього нам ще бракує. Не повинно бути дистанції між священиком і людьми, з якими він працює. Нині це рідкість, щиро кажучи…
Варто високо оцінити працю тих отців, що створюють активні групи мирян, а не лише тих, що будують величні храми.
– Ви наголошуєте на тому, що існує дистанція, прірва між священиками та мирянами. З огляду на нашу східну традицію, які повинні бути стосунки між ними в ідеалі?
– Священик – це також людина, в нашій Церкві часто одружена. Люди повинні знати свого священика, його сім’ю. А для того він повинен бути відкритим, не приховувати свого життя, бо лиш тоді, що б він не сказав, люди чутимуть і розуміти‑ муть його проповідь, його настанови. Інакше вся праця пастиря буде безплідною. Він має бути братом, повинен жити так, щоби люди розуміли: те, чого не можна священикові, не можна і їм. На жаль, буває так, що отець проповідує строгий піст, а його самого ловлять на споживанні скоромного.
Пастир має бути мудрим і добрим учителем, а разом із тим – справедливим суддею, інакше його стосунки з мирянами можуть перетворитися на панібратство. Як на мене, в усі великі свята священик повинен бути з людьми, зокрема за трапезою. Добрий душпастир має бути всюди зі своїми людьми, а вони повинні почуватися у його присутності вільно, розкуто, щиро. Так люди стануть спільнотою, а в іншому випадку залишаться парафіянами, які відстояли службу Божу і пішли геть. Коли священик не знає людей, а люди його, виникає дистанція, яку годі подолати.
Мені болить, коли затяті комуністи кажуть: «От храми будують, а люди залишаються такими ж – крадуть, дають хабарі… Нащо ви таке робите, нащо будуєте?» І тут правда на їхньому боці: це свідчення того, що є значні недопрацювання з людьми.
– Читаючи Новий Завіт, ми відчуваємо там присутність того спільного духа, того життя душа в душу і допомоги один одному, що тепер здається нереальним, неможливим. Як створити таку спільноту, в якій люди перейматимуться проблемами ближнього, відчуватимуть братськість?
– Насамперед у літургійних дійствах я запровадив би взаємне вітання перед Символом віри. Чому священики вітаються між собою, а люди ні?! В парафіях має бути реєстр парафіян, їхніх родин. Треба теж вітати людей з якимись подіями – чи то на дошці оголошень, чи то коробкою цукерок (треба любити до глибини кишені), співчувати їм у смутку. Це допоможе вірним відчути свою значимість. Молитися один за одного, допомагати один одному матеріально, хоча тут можливі надуживання, але їх можна з часом уникнути.
– Є миряни, які з ласки Божої доходять до розуміння того, що повинні бути активними в Церкві, а є й такі, яких треба мотивувати. І це мали б робити священики. Та не всі отці від природи це розуміють. Як виховати в душпастирях дух лідерства, вміння організувати і мотивувати вірян? Чи єрархія розуміє те, що це дуже важлива справа?
– Треба посилено вивчати пасторальне богослов’я у семінаріях. У нас немає свого, українського, але здобутки світового варто доносити до наших семінаристів. Назагал треба вчити їх, щоб вони були відкритими до мирян, порядними. Варто виховувати в людях почуття власної гідності. Священик, який її усвідомлює, не боятиметься, що миряни можуть вилізти йому на голову. Звичайно, таке можуть намагатися робити лише незрілі миряни, але то вже інша тема…
Не можу нічого сказати про теперішнє виховання у семінаріях, але зазначу, що в будь-якому випадку в усіх діяннях Церкви нам треба мати конструктивного критичного духа, інакше нам загрожує занепад.
– Мені доводилося чути думки про те, що слово «миряни» треба замінити словосполученням «Божий люд». Чи погоджуєтеся з цим?
– Вважаю, що між цими поняттями немає напруження, немає різниці. Новий Завіт говорить про «laos Teu», а про всіх інших – «етне». В латинській традиції вкорінилося оте «лаїки», а в нас – «миряни». Чи це слово когось ображає?
– Отче, існує таке поняття – «sensus fidelium». Як воно проявляється в житті Церкви? Як єпископи, священики слухають цей «sensus»? Що взагалі означає цей вислів?
– Цей «sensus» непомильний, але він мусить бути перевірений єрархією. Таке відбувається з будь-якою догмою віри, навіть коли вона проголошується «ex cathedra», то спершу цей «sensus» досліджується, а тоді проголошується. Важко чітко окреслити це поняття. Та можу провести аналогію з музикою, оскільки знаюся на цих речах. Дуже погано, коли звучить фальшивий спів, коли втрачається гармонія. Відчувається також, коли спів є нещирим. Часом цілі хори погано співають, бо не мають добрих співаків чи диригента. Але я зауважив, що коли є зібрання Божого люду, коли співають усі разом – немає фальшу, немає складних конфігурацій, а є особлива краса, щира. Але це не значить, що «vox populi» є «vox Dei»! Вчення Церкви не може бути результатом якогось голосування.
– Наше суспільство щораз більше секуляризується, і ми мусимо дивитися на тих, хто «ззовні», мусимо пам’ятати, що навіть не вся Галичина християнська. Власне для багатьох цей поділ між мирянами та духівництвом стає причиною неприйняття Церкви. Як їм розтлумачити, що таке розрізнення не є чимось принизливим?
– Та тут треба не пояснень, а простого і відкритого прикладу спілкування з людьми. З власного досвіду скажу, що люди, які приїздять зі Східної України, приємно вражені можливістю невимушено спілкуватися з нашими отцями, бо в них такого братнього спілкування практично немає. Мені здається, що й у проповідях чи просто в розмовах варто наголошувати на спільності священства та післанництва як для духівництва, так і для мирян.
– Отче, що б ви побажали мирянам нашої Церкви?
– Полюбити священика. Не спостерігати за ним, а щиро полюбити. Тоді він буде добрим, тоді миряни зможуть його розуміти, сприймати його науку, шануватимуть його і довірятимуть йому.
Розмовляли Ліда Мідик та Анатолій Бабинський
