(Закінчення з січневого числа 1996 р.)
Друге. УАПЦ (УПЦ-КП), УГКЦ, УПЦ могли би зосібно і взаємно конституювати, що сповідують Хрещення Свв. рівноапостольного Володимира і Ольги, служать Службу Божу Свв. рівноапостольного Кирила і Методія, зберігають у пастирському служінні наступництво Св. Андрея Первозванного, брата Св. ап. Петра, князя апостолів Ісуса Христа.
Хоч ці питання відносяться до виключної компетенції ієрархії, і миряни не вправі тут щось вирішувати, вони зобов’язані знати, про що розходиться. Почну з останнього. Апостольській Церкві в силу її апостольського наступництва належить патріярша гідність, вона визнається самостійною (в поняттях східнього канонічного права автокефальною або самоуправною — в поняттях західнього).
Друге, визнання спадкоємцями рівноап. Кирила і Методія зобов’язує до тотожности богослужебних текстів і обрядових дій, до прийняття одного й того ж перекладу богослужень українською мовою, до спільного переходу на новий стиль у літочисленні, до спільности у всіх інших літургійно-обрядових змінах, що покликані вимогами часу. Третє, коли Русь приймала християнство (від 860 року за князя Аскольда і до 988 — за князя Володимира — Символ віри в Римській і Константинопольській Церквах читався однаково, і таким його пізнала Русь, і лише в ІІ столітті Римська Церква ввела у Символ віри доповнення — «і Сина» (догмат про «Філіокве»), На Флорентійському соборі 1439 року (Восьмому Вселенському) визнано єдність науки про Св. Духа при відмінності у формулюваннях, себто правильність і правдивість читання Символу віри з додаванням «і Сина» на Заході і без нього — на Сході. До написаного нині додам, що 6 грудня 1987 року в Римі під час Літургії в базиліці Св. Петра, як наголошує Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський, Папа Іван-Павло II і Вселенський Патріярх Димитрій І разом виголосили Символ віри Нікейського Собору грецькою мовою без контроверсійного «і Сина». Звідси випливає, що Київська Церква, а відтак і її наступниці ніколи не ініціювали догматичні спори, а все були і є православними у вірі. Натомість, вони завжди відстоювали і плекали кирило-методіївську традицію не тільки у вузькому її розумінні як обряд, закон, але й у ширшому — як міст між Сходом і Заходом. Вони все були і є католиками в любові. Щоб бути на висоті вимог часу, це зумовлено церковною традицією, Київська Церква має стати нині самостійною і патріяршою, що і конституює, що вона все була і є Вселенською Церквою Христовою.
Третє. УАПЦ (УПЦ-КП), УГКЦ, УПЦ могли би взаємно і зосібно кинституювати, що Св. Тайни, уділені в одній із Церков-Сестер, мають силу й дійсність Божої благодаті для всіх інших Церков.
Історично склалося в Україні, зокрема і в Галичині, що саме спасительній силі Св. Тайн надавалося надзвичайної ваги. Церковна практика останніх десятиліть взагалі творила «обрядовір’я». І сьогодні маємо ситуацію, коли більшість вірних хрестилися в одній Церкві,брали шлюб в іншій, а сьогодні йдуть до Причастя в третій. Поки що ця ситуація не піднімається, але в будь-яку хвилину «гарячі голови» (ревнителі) можуть стати в оборону чистоти обряду і вимагатимуть перехрещувати, наново вінчати тощо. Що з цього вийде, не важко уявити…
На моє риторичне питання п’ятирічної давности відповів нині Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський: «Раз і назавжди хай буде всім ясно, що Католицька Церква недвозначно визнає усі Святі Тайни канонічної (підкреслено мною — М.Х.) Православної Церкви, без жодного застереження. Є строго заборонено «перехрещувати» когось, хто одержав Святе Хрещення у Православній Церкві. Так само відносно Святого Миропомазання, Тайни Священства і Подружжя, уділених у Православній Церкві — не можна їх повторювати в будь-який спосіб, який вказував би на сумнів щодо важности Православних Святих Тайн, бо це противилося б ясному поученню Католицької Церкви в цій справі. Коли в когось є сумніви, з огляду на підозріння співпраці з попереднім атеїстичним режимом, ми висловлюємо тут наше довір’я до проводу Православної Церкви, що вона сама розуміє серйозність апостольського наслідництва і вміє взяти відповідні кроки, коли б такі були потрібні. Щодо інших Святих Тайн, яких можна приймати й більше разів у житті — Покаяння, Пресвята Євхаристія і Єлеопомазання недужих — ми не можемо й ці Святі Тайни ставити під сумнів. Самозрозуміло, Баламандська Заява припускає подібну пошану зі сторони православних у відношенні до таїнственного життя нашої Церкви». Сказане стосується лише канонічних Православних Церков, і з цього випливає: перше, що всі Св. Тайни, уділені в Галичині з 1946 року Московською Церквою, а з 1990 — УПЦ є для УГКЦ благодатними. Всі ж Св. Тайни, уділені в минулому і які уділяються сьогодні в Україні і в діяспорі Українськими Автокефальними Православними Церквами, є для УГКЦ неблагодатними. Не буду (хоч і дуже хочеться) розводити тут вселенських жалів, але закликаю усіх означену ситуацію сприйняти поважно, себто відповідально, щоб не прийшлося, коли прийде час шлюбити дітей і внуків і виявиться, що молодий чи молода є по суті нехрещені, лапати за руки священиків і гукати, що ми не знали!.. Вже нині, як і питання про Церкви-Сестри, миряни вправі готувати до Патріяршого Собору УГКЦ і питання Св. Тайни. Нічого не перешкоджає УАПЦ і УПЦ-КП Соборно визнати Св. Тайни, уділені УГКЦ і УПЦ у минулому і тепер, благодатними. Думається, що це вестиме до злагіднення позиції УПЦ і в цьому питані.
Четверте. УАПЦ (УПЦ-КП), УГКЦ, УПЦ могли би взаємно і зосібно конституювати, що вони категорично засуджують прозелітизм, себто переманювання вірних з однієї конфесії до іншої. Разом з тим вони з розумінням ставляться до зміни церковної приналежности окремими вірними і зокрема священенослужителями, але лише в певний час і зі згоди вищої ієрархії. Що це означатиме на практиці? Означатиме регляментацію переходів, введення якби «Юрієвого дня» в практику міжконфесійних стосунків. Термін для таких переходів можна було би визначити два тижні перед початком Літургійного (церковного) року, себто від Успіння Богородиці (15(28) серпня) до Нового церковного року (1(14) вересня). Перехід священнослужителя реґляментувався би відпускною грамотою правлячого єпископа, а мирянина — усним, а може й письмовим напімненням настоятеля парафії. При відсутності ж цих документів новоприбульці не допускалися би до пастирського служіння, їм не уділялися би Св. Тайн.
Християнство не знає ні збірної відповідальности, ні колективного навернення до Христа. Звідси випливає, що колективні переходи категорично не допустимі. Від того, що одна община хоч тричі, хоч більше раз поміняє свою конфесійну приналежність, світла Істинного не прибуде, бо ж Світильник як був один, так і залишився одним-однісіньким, а може в тій колотнечі й взагалі погаснути. Кожний Світильник, хоч і слабенький, таки несе світло Істини, горне до себе людей, з ласки Божої запалений. Він вимагає в християн опіки, захисту, доброї волі. Нищити, гасити, глумити — не християнське це діло.
Відмова від регулювання міжконфесійних переходів, а виключити їх ні сьогодні, ні завтра практично неможливо, вестиме до своєрідного «вільного козакування» священнослужителів і мирян. Вже нині декотрі священики, в залежности від ситуації та послуговуючи своїм амбіціям і калитці, деклярують свою приналежність то до УАПЦ (УПЦ-КП), то до УГКЦ, то до УПЦ. А в майбутньому, коли єпископат усіх конфесій почне наводити лад у Церкві, який неможливий без елементарного послуху, без відповідної системи стимулів і покарань, — та ж при відсутності згоди і взаєморозуміння між архиєреями, у будь-яку хвилину при найменшому тискові ієрей може встати в позу і заявити, що має собі іншого за пастиря, і потягне за собою як не всю, так частину громади, і почнеться чергова веремія!.. А як приучувати парафіяльним священикам своїх чад до суворости і тягот Христової дороги, знаючи, що сусід заманює облегшенням і попустительством?.. А ж люди так надіються, так сподіваються, що Церква направить моральну неміч нашого суспільства, дасть йому лад і порядок, навчить людей жити по совісти, по-християнськи. Та чи можливе це в сьогоднішньому розгардіяші внутрі- і міжцерковного життя в Галичині?.. Відповідь очевидна…
Сьогодні для підсилення написаного наведу слова Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського, що, як підкреслює Баламандська Заява, треба шанувати сумління кожної одиниці, яка має право свобідно, без якогось силкування рішати, до якого віросповідання бажає належати. Це стосовно свободи вибору, а тепер його ж слова про прозелітизм: «Ми пригадуємо всім, яким довірене добро і спасення душ, що не є нашою ціллю притягнути православних вірних до Греко-католицької Церкви, а радше працювати для віднайдення повної єдности і зцілення наших Церков. Баламандська Заява припускає, що Православна Церква має таке саме наставлення до вірних Католицької Церкви, і ми від неї маємо право цього очікувати».
А щоб відбити охоту до переміни місць, можна було би прийняти такі правила. Мирянин десять років після переходу в іншу конфесію не мав би права займати керівні посади в парафії і не міг би отримати свячення. Священик після переходу обов’язково направлявся би на служіння в іншу парафію і десять років не міг би бути настоятелем (ігуменом). Єпископ після переходу на десять років виводився би за штатний розпис, а в наступному міг би служити лише помічником. Такі жорсткі дисциплінарні міри щодо тих, хто змінив конфесію, які, однак, абсолютно не обмежують їх у виявах віри, зумовлені тим, що як правило, на переміну церковної приналежности йдуть активні, пасіонарні вірні. В нових парафіях, щоб утвердити себе, вони часто-густо виступають «більшими католиками, ніж папа римський», то ж буде ліпше, щоб їхня ревність проявлялася в актах віри, а не в церковно-громадських справах.
І останнє. Все проговорене так чи інакше піддається приведенню до спільного знаменника, до знаходження формул, що задовольнили би інтереси й позиції всіх Церков, але передувати цьому повинна спільна оцінка УАПЦ (УПЦ-КП), УГКЦ, УПЦ історії галицького християнства, галицького православія, за словами Мирослава Мариновича, від 1939 року і донині. Без цього, без віднайдення спільного підсумку пережитого в умовах тоталітаризму, полагодження міжконфесійних стосунків у Галичині, а відтак і в Україні, ні сьогодні, ні в майбутньому неможливе.
Микола Хмільовський,
завідувач відділу Львівського музею історії релігії
Львів, 1991-1995 рр
