Владика Браєн Байда, єпарх Саскатунський, цього літа чимало часу провів в Україні, зустрічаючись із працівниками молодіжних комісій різних рівнів у рамках підготовки до Світового дня молоді, який відбудеться через рік. «Патріярхат» скористався нагодою поговорити з владикою, який опікується спільнотою греко-католиків у далекій Канаді.
– Владико, ви віддавна призначені на працю в комітеті у справах молоді Синоду єпископів УГКЦ, крім того, у вас є й педагогічна освіта. Чому саме цей напрямок роботи – з молоддю – є для вас таким важливим?
– Коли мені було п’ятнадцять, я брав участь у семінарі руху «Життя в Дусі» (частина католицького харизматичного руху) в Саскатуні, де ми, тисячі молодих людей, разом молилися до Бога. Це був надзвичайний досвід! Це для мене було отим місцем зустрічі з Богом. Власне серед тисяч людей… І коли Світовий день молоді 2002 року мав відбутися у Торонто, я зрозумів, що мушу зібрати українську молодь і повезти туди, дати їй нагоду зустріти Бога, так як я зустрів Його тоді, у свої п’ятнадцять. Я ніколи не забував цього досвіду, він був дуже глибоким. Я розумів, що молодим людям буде перш за все цікаво побачити Торонто, їм буде цікаво пройтися магазинами, але й знав, що мій обов’язок – привести молодь на це місце молитовної зустрічі з Папою і сотнями тисяч молодих вірян. Свою частину завдання я виконав, решта – справа Святого Духа.
Одна важлива тема послань Папи Івана Павла II: «Не бійтеся, ви не самі», і тому мені важливо і мені подобається просто приводити молодь туди, де вона може в спільноті однолітків зустрітися з Господом.
З 2002 року я брав участь у Світових днях молоді як священик, а з 2008-го став учасником як єпископ. Це трохи сумно, бо раніше я перебував з усіма учасниками в наметі, у полі… Зблизька бачив різні ситуації, в які потрапляла молодь, бачив, як вона приходила до Бога. З цього я черпаю енергію, це надихає мене. І це теж важливий елемент євангелізації, бо коли хтось зустрічає Бога, то потім розповідає про Нього іншим. Зрештою, я відчуваю, що працювати з молоддю – це Божа воля для мене.
– Якщо зазирнути глибше у вашу життєву історію, довідуємося, що ви вивчали мистецтво. Без сумніву, маєте професійне бачення й сакрального мистецтва. Владико, як на мене, часто трапляється, що наші храми досить негармонійно оздоблені. Що ви про це думаєте?
– Це цікаве питання. Знаєте, в Канаді у наших храмах десь є іконостаси, десь нема, трапляється, що розписи та ікони не пасують одні до одних. Може, священик припустився в тому помилки, а може, парафія не мала грошей, щоб запросити фахових іконописців? Не є точним думати, що наші парафіяни у Канаді завжди мали багато грошей і фахівців. Нерідко в житті трапляється так, що якби в нас були гроші, якісь інші ресурси, якби був час, було б по-іншому.
Є чимало парафій, де гарно оздоблений храм, але жахлива акустика, або дяк співає так, що важко слухати… Хочеться, щоб усе було гарно, та не завжди так може бути. Храм – це не якийсь спа-салон. У ньому достатньо мінімуму, але такого, який би забезпечував добру молитву. Церква – це живе тіло, воно змінюється. Наприклад, я дивлюся на малих дітей: вони чудові, зазвичай веселі, в доброму настрої, але я не можу мати дітей, бо вибрав іншу дорогу, і щось інше є Божою волею для мене. Я це приймаю. Я радію молодятами, які беруть шлюб, тішуся, що вони матимуть дітей, це їхнє покликання, не моє. У храмах є подібно: часом співаємо всі разом гарно, а часом доводиться стояти поруч із тим, кому слон на вухо наступив. Тіло може виглядати міцним, плечі сильні, але ноги можуть бути хворі… Так і в парафії. Іноді запитуєш себе: «Ну чому тут не все добре? » Але не може бути завжди усе ідеально. Варто пам’ятати, що храм для того, аби в ньому молитися! Малі чи великі труднощі треба нести разом із Христом.
– Ви згадали про дітей. На одній із фотографій з візиту Блаженнішого Святослава до Саскатунської єпархії було дуже багато малих дітей. Чи це є свідченням надії на гарний розвиток єпархії в майбутньому, бо за останні чверть століття наші храми в діаспорі помітно спорожніли?
– Я можу бути хворий, але якщо причепурюся і нікому не скажу, що мене щось болить, то ніхто не здогадається про це. Всі думатимуть, що в мене усе добре. Світлину журналісти завжди беруть ту, яка з найкращого боку репрезентує подію чи факт (сміється). Ми маємо досить дітей, маємо школи українські, але зазвичай наші парафії «сиві». Можу порівняти їх із трояндами в саду: деякі погано розвиваються, слабкі, деякі уражені шкідниками, а деякі гарно ростуть, цвітуть. Парафії – це не спільноти лиш на папері, вони живі і вони можуть бути здорові, а можуть бути хворі.
– Владико, років п’ятдесят тому серед української діаспори Північної Америки точилися серйозні суперечки щодо мови богослужінь? Як у вашій єпархії зараз із цим справи?
– Раніше в катедрі святого Юрія ми мали одну літургію англійською, одну українською мовою. Побачили, що це поділило громаду на дві частини, які між собою практично не співдіяли. Одні завжди ходили тільки на молитву англійською, інші – тільки українською. Тому зробили всі богослужіння частково однією і частково іншою мовою. Таке вирішення проблеми сприяло об’єднанню парафіяльної спільноти. Це дуже важливо, бо до Бога ми йдемо разом, маємо бути близько одні до одних!
– Видається, що через півстоліття УГКЦ в Канаді буде повністю англомовною…
– Це може бути так, бо більшість наших вірних або не хоче, або не вміє говорити українською. Навіть у моїй сім’ї (нас шестеро дітей) українською говорю практично тільки я.
Кажучи про мову, хотів би згадати образ Матері Божої Гваделупської. Якось я був у США на конгресі, присвяченому цьому образу. Мені було дуже цікаво дізнатися його історію, особливості, адже вчені не можуть пояснити його появи. Владика Едуардо Чавес ознайомив учасників конгресу з життям Хуана Дієго, якому був об’явлений цей образ. Згодом владика Чавес був у мене в Канаді кілька днів, і ми багато з ним говорили про Богородицю з Гваделупи. І до чого я прийшов – Марія є одна, але вона у Фатімі, Люрді, Зарваниці, Почаєві виявляє якісь свої особливості. У Гваделупі вона подала найбільший приклад нової євангелізації, бо багато елементів цієї ікони – це елементи культури ацтеків. Богородиця використала ці символи, щоби привести корінне населення до віри в Ісуса. Це її головний урок для нас!
Місіонери використовували традиції, мову, культуру ацтеків, щоби привести їх до Христа, бо всі культурні елементи є інструментами єднання людини з Богом. Дев’ять мільйонів індіанців стали християнами! Понад дві тисячі осіб щодня впродовж десяти років!
Я редемпторист і трохи знаюся на інкультурації, тому ставлю собі запитання: як я, будучи українцем, використовую свою традицію, щоби наблизитися до Господа? Наша трипільська культура, наприклад, свято Івана Купала, колядки та інше були приготуванням до прийняття християнства. Святі Кирило і Методій уживали інкультурації. Вони приглянулися до наших звичаїв, вивчили їх і потім наповнили християнським духом. Це свідчить про важливість мови і культури. Ми, українці, маємо дуже і дуже багату культуру, та, не зважаючи на це, я не бажаю, щоб інші стали українцями, бо знаю, що Бог був у історії інших народів, так як був у історії мого народу. Я хочу пізнавати, як Бог був у історії інших народів, і через це пізнання привести їх до єднання з Творцем.
– Але мені здається, що українці в еміграції краще розуміють свою релігійну та національну ідентичність, аніж люди в Україні. І це не дивно, адже десятиліття поневолення вплинули на втрату розуміння того, ким ми є. На вашу думку, що може бути найкращим інструментом, щоби цю ідентичність відновлювати, виховувати?
– Ідентичність – це дарунок Бога. Щось для нас є цікавим, і ми погли блюємо знання про те, що нас цікавить. Щось нас узагалі не цікавить… Щоби ставити глибші запитання про ідентичність, зокрема релігійну, треба зустріти Бога. Коли ми Його зустріли, то питання про те, хто я є як людина релігійна, прийде саме по собі. Пізніше в мені зроджується бажання, щоб через мене, через мою Церкву чи сім’ю Бога зустріли інші люди. От власне Патріарх Святослав тому й говорить про живу парафію як про місце, де ми зустрінемо Ісуса. Це джерело ідентичності. Люди, які не зустріли Христа, навіть не намагаються шукати якихось своїх коренів. Якщо ми зустрічаємо особу, яка випромінює глибшу внутрішню тиху радість, то це нас зацікавлює, ми хочемо краще пізнати, де джерело цієї постави. Так приходимо до її парафії чи сім’ї. Там основа ідентичності.
Культура, мова, звичаї допомагають нашій вірі. Національна ідентичність є лише кроком до ідентичності релігійної. «Я українець, я люблю танцювати, носити вишиванку, співати, пекти смачну паску тощо, це важливо і гарно, але на цьому не кінець. Моя ідентичність не обмежується тим, що мені особливо смакують вареники і ковбаса. Для кожної нації культура є лише «тацею», на яку можна поставити віру. Для мене ці два елементи в розумінні ідентичності є важливими: я вірю в Бога як українець, я вірю в Бога як канадець чи як іспанець, чи хто б там не був.
Зазвичай люди з дня в день ідуть на роботу, трохи відпочивають, ходять на весілля чи на похорон, живуть звичайно, не ставлять глибших запитань. А якби вони через вас, через мене зустріли Бога, то ставили б запитання: «А звідки цей спокій перед лицем проблем, серед труднощів?»
Щодо тих перших емігрантів до Канади, то вони не відразу акцентували на своїй ідентичності. Спершу їх цікавило покращення фінансового стану, вони хотіли краще жити, мати власний будинок. «Коли вовк ситий, то він нічого іншого не хоче». А ми часом не знаємо, що ми чогось «голодні», що чогось глибшого можна прагнути.
– Владико, якими є стосунки єрархії римо-католицької і грекокатолицької в Канаді?
– Я дякую Богові за те, що ми – як брати. Не робимо різниці між нами. Я призначений керувати цією єпархією, як і кожен інший владика. В цьому світі ми є лідерами для багатьох людей. Мусимо дуже вважати на те, що публічно говоримо чи робимо. Якщо я в Саскатуні хочу щось зробити, то спершу мушу обміркувати, що інші єрархи думатимуть про це. Стараюся написати до них, зустрітися, дати їм зрозуміти свої наміри і плани. Це, звісно, вимагає часу, але недобре діяти за принципом «роблю, що хочу, і мені байдуже до інших, до того, як це на них вплине». Наприклад, щодо жонатого духовенства. В Канаді для нашої Церкви це довго було великою проблемою, бо римо-католики не хотіли, щоб ми висвячували одружених священиків. Чому? Бо не розуміли цієї нашої традиції. Для них було питанням, як це впливатиме на їхніх кандидатів на священство або ж на людей, які вже одружені, а відчули бажання стати священиками і т. д. З одного боку, ми не хочемо стати проблемою для когось, а з іншого – наші сусіди повинні розуміти, що одружене священство є частиною нашої церковної традиції. Це для нас важливо. Треба про це говорити, бо ми маємо рухатися вперед, але всі разом. Моя позиція: я дбаю про своїх вірних, але дбаю й про те, щоб іншим – тим, що живуть поруч зі мною – було добре. Не я сам маю рухатися вперед, а разом із іншими людьми. Такою є атмосфера Канади загалом.
– Торік у вашій єпархії гостював ваш співбрат-редемпторист владика Степан Меньок, екзарх Донецько-Харківський. Ви товаришуєте?
– Владика Степан давніше товаришує з нашим єпископом-емеритом Михайлом Вівчаром та іншими священиками. Він не вперше у нас гостює. Щороку ми допомагаємо цьому екзархату, бо розуміємо потребу: вони значно бідніші від інших, адже перебувають у специфічних умовах, особливо зараз.
– Що вважаєте найбільшим викликом для нашої Церкви тепер, на що маємо звернути увагу?
– Акцентувати треба на тому, як усім нам разом – Патріаршому синодові, єпархіям, архиєпархіям – довіритися Богові, відчути, що Він із нами і хоче через усю діяльність Церкви – собори, фестивалі, з’їзди, молитви – промовляти до інших, промовляти через нас. Як на мене, дуже важливо теми «Візія- 2020» і «Жива парафія» поглиблювати разом із вірними. Не можна казати: «Ми вже все знаємо» стосовно цих проектів. Ні. Їх треба постійно і заново відкривати. Вони є джерелом, з якого можемо черпати енергію для духовного життя.
Наступне: за прикладом Папи Франциска маємо бачити поряд зі собою бідних, бути милосердними, бо Ісус є в них так само, як і в нас. Милосердя – найкращий одяг християнина.
– Велике вам спасибі за цікаву розмову!
Підготувала Ліда Мідик
