У деяких колах української діяспори шириться думка, що слуга Божий, митрополит Шептицький, «благословив Дивізію Галичина». За Вашою ласкавою згодою — дозвольте мені висловитись до цього питання на сторінках Вашого цінного журналу.
«Дивізія Галичина» була офіційно проголошена 28 квітня 1943. Губернатор «Дистрикту Галичина» Отто Вехтер і провідник Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович опублікували одночасно відповідні заяви. І зараз розпочалися зголошення добровольців. Я — після смерті мойого 4-річного сина — також зголосився. Про це й повідомив провідника УЦК. Він скасував моє зголошення і сказав мені: «В дивізії обійдуться без вас, а тут (в УЦК) ви дуже потрібні». І він зараз дав мені завдання, яке — казав — треба чим швидше виконати: треба підготувати доповідь на тему: «Чи і чому потрібна нам українська дивізія». «Я скликаю нараду і ви маєте там доповідати», — закінчив Кубійович.
Я був заступником голови Українського Крайового Комітету, д-ра Костя Паньківського, одночасно я був членом президії УЦК, де я займав ресорт політичних справ. Маючи таку ділянку, я з власного заінтересування і з обов’язку вивчав гітлерівську систему, ще в Берліні, бувши студентом берлінського університету. Я був одним із дуже нечисленних українців, які прочитали «Mein Kampf» Гітлера. Вернувшись до Краю, я старався з’ясувати собі принципи окупаційної політики нацистів у Польщі й Україні. (Тут обмежусь тільки до названого вгорі завдання).
У «старому» генерал-губернаторстві (на захід від Сяну) окупант підтримував українців проти поляків. Але по суті вважав тих і тих тільки знаряддям, яке треба використати в інтересі німецької перемоги. А по війні «поляків і українців змелемо на шницелі» — записав генерал-губернатор Ганс Франк у своєму приватному щоденнику.
У Галичині окупант у теорії демонстрував українофільську лінію, але у практичній політиці старався зберегти рівновагу між українцями і поляками, що означало приховану підтримку поляків.
Ця сторінка вимагала б окремого обговорення. Тут лише дещо заради прикладу. Українська кооперація в Галичині мала широку автономію в організації продукції, але диспозиція випродукованим добром — це виключно компетенція німецької влади. Шкільництво: широкі можливості для фахових шкіл: давайте як найбільше молодих, маю на увазі майстрів нижчого рівня, але не університетського, рівня техніків. Школи — середнього профілю, не академічного. Керівник ресорту шкільництва в уряді губернатора, який задалеко пішов українцям на поступки, був замінений іншим. Факультети лікарський і ветеринарний — допущені, але ніякі інші високі школи. Головна лінія — тримати український розвиток культури на середньому рівні німецької провінції. Що українці здобули вище цього, завдячували особистій відповідальності й відвазі провідників — Паньківському й Кубійовичу прихованим сантиментам Вехтера для Галичини, де його батько, австрійський генерал, командував у 1916-17 роках.
Але вертаймось до головного.
Польські чинники зуміли використати політику рівноваги. І швидко створили в Галичині такі осередки своєї сили:
- Домоуправи у Львові та в кількох більших містах. Вони — обсаджені поляками — контролювали рух українських мешканців у містах.
- Liegenschaften — таку назву дістали колишні дідичівські (поміщицькі) маєтки. Націоналізовані радянською владою, тепер привернені до передвоєнного стану. Від прихильних нам німців ми знали, що ці маєтки зберігаються для гітлерівської військової еліти. Тепер правління цих маєтків опинилося переважно в польських руках: агрономи та інші спеціялісти сільського господарства. Постали знов польські острови серед українського селянського моря. Селяни мусіли за мінімальну, або ніяку зарплату працювати на панських ланах, як за давніх часів.
Карпати. В певному часі німецька влада почала масово звільняти з лісової адміністрації українських лісових інженерів. На їх місце приходили поляки, або Volksdeutsche, теж поляки німецького походження. Знов творяться польські острови в лісових районах, де українське підпілля плянує свої бази.
Кримінальна поліція залишається в давньому, передвоєнному (польському) стані, заповнена знавцями українського середовища, доповнена експертами енкаведівського хову, з перевагою польського антиукраїнського наставлення.
Це саме треба сказати про новий сектор поліційної служби, про залізничну поліцію. Тут і там попадають і українці до цієї служби, але перевага залишається за Volksdeutsche, полонізовані галицькі німці, або поляки зі замовленими метриками.
Понад це все розпростирається сітка польської АК (Армія Крайова), скрупульозно засекречена сітка, якої центр координує в одну силу всі названі й неназвані польські осередки. Незалежно від польського сектора існує в Галичині совєтська підпільна організація, згадка для нас, коли йдеться про її ходи й пляни. Пізніше виявиться, що вона провокувала польсько-українську боротьбу; що вона інфільтрувала УПА, коли ця з Волині перейшла на терени Галичини.
Так звана «українська» порядкова поліція, що складається переважно зі сільських елементів, хлопців невишколених, слабо виряджених, озброєних крісами старого типу, під командою вислужених німецьких фельдвеблів — не входить до уваги як військова сила.
За такого стану при відповідній міжнародній ситуації, польська АК упродовж одної ночі опанує Галичину. І прилучить її до Польщі.
Отже, висновок один: Українська дивізія абсолютно потрібна, і треба зробити всі заходи, що від нас залежить, щоб вона справді повстала. Про це я доповідав на довірочній нараді, про яку згадував мені провідник УЦК. Там говорилося без будь-чийогось контролю про різні можливості майбутнього розвитку воєнної ситуації. Усі учасники наради, колишні українські офіцери, керівник Окружних Комітетів, керманичі відділів УЦК, запрошені провідником передові політичні й громадські діячі — всі без вийнятку погодились, що українська дивізія потрібна.
Дмитро Паліїв, який один із перших зголосився до української дивізії, сформулював думку: нема такої ціни, якої ми не мали б заплатити, щоб мати власну збройну силу. Ця думка загально прийнялась і її повторювали в різних варіянтах і за різних обставин. Найбільш активно поширював її Дмитро Паліїв. І він заплатив за неї найвищу ціну: загинув у невияснених обставинах під Бродами. Схиляю голову в пошані перед його світлою пам’яттю. Проф. Кубійович приписав авторство Палієвої думки митрополитові Шептицькому. Завжди правдолюбивий у своїх публічних заявах, Кубійович тут помилився. Правильніше записав д-р Паньківський: «Митрополит висловився позитивно про справи дивізії».
Тут пора розглянути питання: чи митрополит дав своє архиєрейське благословення Дивізії Галичина.
Від кількох років говорять про це в деяких колах української діяспори. Називаю таке говорення поголоскою, неправдивою поголоскою. Зокрема турбує таке говорення мене, бо я приблизно два роки опрацьовував кільканадцять тем, пов’язаних зі заходами за беатифікацію Слуги Божого Андрея Шептицького. Хто цю поголоску поширює, не здає собі відчиту з того, яку прислугу робить ворогам беатифікації Слуги Божого. Митрополит Шептицький був не тільки душпастирем, але й громадським діячем, політично виробленим, досвідченим, дуже відповідальним за свої громадські виступи. Він усвідомлював, що означає архієрейський акт благословення.
Так врешті вийшло, що — незважаючи на усилені наполягання з української сторони, щоб «Дивізія Галичина» була незалежною формацією на боці німців проти Сталіна, губернатор Вехтер відповів: «У Берліні вирішили, що вона має бути включена в систему «SS» — так, як усі інші чужинецькі дивізії, або її взагалі не буде». А він не має змоги це змінити. І вона дістала черговий номер «14-та гренадирська». Усіх було більше двадцяти, в тому числі британська дивізія та французька. Наша була єдина, що мала католицьких священиків-капелянів. Дивувались фінляндці та японці: «Як ви зуміли досягти цього».
У той час, коли творилась «Дивізія Галичина», ніхто не говорив, що митрополит Шептицький благословив її. І десятки років після того ніхто не говорив. Бо такого акту взагалі не було.
Але, усе і завжди з Богом. У цьому дусі, напередодні вимаршу перших частин, у Львові на площі біля Стрийського парку мала місце урочиста Літургія. Відслужив її головний Капелян Дивізії, о. мітрат Василь Лаба.
Лондон, 9 травня 1999.
* * *
ЗАЯВА
Я, підписаний Михайло, син Івана і Марії Демкович-Добрянських, складаю оцим присягу на Святий Хрест і Євангеліє. Моєю присягою хочу підтвердити мою заяву про те, що Митрополит Андрей Шептицький НЕ уділив свого благословення Дивізії Галичина, що поголоски про таке благословення не правдиві, бо не відповідають дійсності. Слуга Божий Андрей — що стосується Дивізії Галичина — висловився двома актами:
- позитивно визнав потребу української збройної формації;
- призначив (здається) дванадцять військових капелянів під проводом о. Василя Лаби, професора Богословської Академії, який раніше (в Австрійській армії і в Укра. Гал. Армії) був капеляном.
Ані в часи, коли творилася Дивізія Галичина, ані пізніше ніхто з українських діячів, які мали близьке відношення до Дивізії, не знав нічого про благословення Митрополита для Дивізії Галичина, бо такого акту не було. Багато визначніших громадян висловлювались про потребу військової формації, найвиразніше сформулював це Дмитро Паліїв. Його версію Володимир Кубійович приписав Митрополитові. Але від позитивного визнання потреби української збройної формації до благословення Дивізії Галичина — досить далеко. Коли в половині 70-их років офіційний Постулятор Ватикану передав українському Постуляторові приблизно 50 запитань у зв’язку з діяльністю Митрополита, отці Хома і Музичка передали мені для опрацювання понад двадцять тем, решту дали о. Івану Гриньохові — ані серед моїх, ані серед його там не було і згадки про благословення Дивізії Галичина. Ватиканський Постулятор не міг би цього не згадати.
Михайло Демкович-Добрянський
(підпис)
2 грудня 1998 у Лондоні і 9 травня 1999.
Цю заяву я прийняв від Пана Редактора Михайла Демковича-Добрянського.
о. Степан Орач — парох
(підпис).
Тут кругла печатка з нижчеподаним надписом:
EXARCHATUS APOSTOLICUS PRO CATHOLICIS BYZANTINO-UCRAINI RITUS
