Цей заголовок статті може для декого з наших читачів видатись недоречним і зайвим, бо ж наша Українська Католицька Церква с в єдності з Апостольською Столицею. До речі, у близькому майбутньому наша УКЦерква відзначатиме чотиристаріччя Берестейської Унії з Римом. Все це правда і логічно, але незалежно від цього, на нашу скромну думку, цей заголовок статті не тільки потрібний, але конечний.
В чому справа? Напевно наші читачі завважили, що від останніх двох чисел мова нашого журналу по відношенні до вселенської Католицької Церкви з центром у Римі була рішуча і з крапкою над «і». Що випливало з кривдячої постави Апостольської Столиці до нашої УКЦеркви, яка після майже півстолітнього страждання воскресла, поволі зализує глибокі рани і рішуче приходить до повного творчого життя, а маргінесові, болючі події, що відбулись у Торонтській єпархії, дуже наочно і яскраво унагляднили далеке не тільки від християнського, але загально людського трактування співбрата по Христі і служінні єпископа Владики Ісидора, священиків і мирян володарями Христової Церкви. Ми з розмислом вжили вислову «володарі» Христової Церкви, бо так, як від деякого часу діє Апостольська Церква, не можна інакше назвати. Ось це загальне тло, на якому виростала і утверджувалась наша рішучість, яка могла видатись, що це шлях до розриву з Апостольською Столицею. Бажаємо наших читачів і всіх заінтересованих запевнити, що у нас не було і немає навіть такої інтенції. Навпаки, ми бажаємо безперебійно змагати і працювати у напрямі ось цього євангельського — «щоб усі були одно» не тільки на словах, але і на ділі. Отже в жодному випадку ми не прямуємо виходити з вселенської християнської спільноти, але домагатись наших рівних прав, якими нашу УКЦеркву не наділено. Отже ні більше, ні менше, ми як УКЦерква східнього обряду, яка належить до вселенської Католицької Церкви з центром у Римі, бажаємо мати такі самі права, як Католицька Церква латинського обряду. Отже, ідеться не про якісь привілеї, про якусь ласку, але про рівні права як католиків латинського обряду, так і католиків східнього обряду. На жаль, останні, себто католики східнього обряду і в тому наша Помісна УКЦерква, завжди були кривджені не тільки в минулому, але й в наш час. Дехто готовий подумати, що це просто пусті слова. Тут тільки бажаю нагадати Вселенський Собор Ватиканський ІІ.
На цьому форумі, у якому взяло участь понад дві з половиною тисячі соборових отців, було офіційно стверджено, що Апостольська Столиця по-мачушиному трактувала Католицькі Церкви східнього обряду. Цей же форум тим самим висловив бажання, щоб Католицькі Церкви східнього обряду були зрівняні у правах з Католицькою Церквою латинського обряду. На тому самому Соборі було стверджено, що Католицькі Церкви східнього обряду втішаються найбільш поширеною патріяршою структурою дії. Тому у Церквах, де немає патріярхату, а де для цього зайде потреба, треба створити. До речі, ідею патріярхату, яку виніс на Вселенському Соборі Ватиканському II тодішній Митрополит Києво-Галицький Української Католицької Церкви св.п. Патріярх Йосиф, соборові отці прийняли оплесками.
Варто тут згадати, що скликання Вселенського Собору Ватиканського II, яке довершив Папа Іван XXIII, було свіжим подувом у Вселенській Христовій Церкві. Знаємо, що Католицька і Православна Церкви зняли клятву, у якій прожили довгі-довгі віки. Вселенський Патріярх Атенагорас і Папа Павло VІ обнялись поцілунком миру. Ні більше, ні менше започатковано нову, світлу сторінку в історії Христової Церкви, сперту на зрозумінні і любові. У ватиканські лабіринти упущено свіжого повітря. Церква почала дихати на повні легені. Утворено національні єпископські конференції, яким делеговано певні права вирішувати свої внутрішні справи. Хоч форма єпископських конференцій залишилась досьогодні, але, на жаль, їх ролю обмежено до нарад без рішучого впливу. Варто собі відповісти, чому? Наша УКЦерква діяла синодально-патріяршою формою, яку спочатку заперечувано та не визнавали, а згодом вже можна було відбувати синоди, але за благословенням папи. Про долю рішень цих Синодів Помісної УКЦеркви не приходиться тут згадувати, бо це вже не є жодною таємницею, що майже всі залишились у папи на його столі під сукном, які ніколи не побачили денного світла.
Тут логічно випливає, що найкращий вихід з тієї ситуації — відійти від Апостольської Столиці, але ми ставимо наголос за єдність нашої Церкви з Апостольською Столицею, бо наша приналежність не відбирає нам права боротись за наше право у вселенському родинному колі Христової Церкви.
Це питання для багатьох буде тяжко сприйняти. Треба все мати на увазі, що під сучасну пору існує три головні християнські центри, це є Апостольська Столиця — Рим, вселенський патріярх у Царгороді і московська патріярхія. Звичайно, залишаємо тут на боці протестантський світ. Ні більше, ні менше треба до якогось з цих центрів належати, а всі вони разом повинні стреміти до того євангельського «щоб усі були одно». Автокефальні Церкви без їх приналежности і визнання з існуючими християнськими центрами залишаються Церквами без значення. Такий с стан фактичний, у якому ми повинні знайти своє місце. Наша Помісна УКЦерква є з’єднаною з Католицькою Церквою латинського обряду. Тут варто відмітити, що Українська Церква ніколи не зривала з Римом, вона в силу політичних обставин стала православною, а навіть тоді, коли київські владики підписували унію з Римом, то Москва протидіяла політичним і фізичним терором, закриваючись за православні ідеї. Про цей час і події багато залишив у своїй цінній творчості спочатку великий оборонець православ’я, а опісля неперевершений оборонець східнього католицтва Мелетій Смотрицький. До речі, хоч М. Смотрицькому багато чого закидають, але він покинув православ’я не задля кар’єри, але з глибокого переконання у правоті унії з Римом. Варто нагадати, що православний світ йому пропонував владичу мітру, але він її не прийняв. Смотрицький добре знав, за чиїми директивами упала сокира на голову св. Йосафата Кунцевича. Правда, ми трохи відійшли від теми, хоч не дуже. Цим можна сказати, що в цих православних центрах діють духовні люди, але поруч їх навіть великої відданої із посвятою духовности вони залишаються тільки людьми. Вже з самої природи кожна людина є помильною, і кожна людина є схильна до гріха.
Всі ми, віруючі, визнаємо всемогучість Всевишнього Господа Бога, це незаперечна істина. Отже всемогучий Господь міг би собі всіх нас підкорити і заставити нас діяти так, як Він би собі цього бажав. Це думка, над якою кожному варто застановитись. Господь дав кожній людині, без винятку, вільну волю, щоб ми вибирали собі того, кому бажаємо служити, кому бажаємо повинуватись. Господь відкинув деспотизм, бо це притаманна роля диявола. Всевишній Господь не бажав володіти і тому послав свого улюбленого Сина Ісуса Христа на землю, щоб спасти людство від гріха, не для того, щоб володіти, але щоб послужити для людства. Власне, ось ця дія служіння у Христовій Церкві є дуже важливим фактором. Ось це служіння, яке дуже часто надуживають, хоч межа між служінням і володінням є рішучо виразна, але вона чомусь затирається, і так із форми служіння перетворюються у форму володіння. А це зовсім не те саме.
Не будемо тут зупинятись над московським центром, бо ж там все було мало не то християнського, але загально гуманного. Роля вселенського патріярха у Царгороді є в більшості історично християнська з глибокою символічністю. Вселенський християнський центр Католицької Церкви у Римі є потенціяльно-творчо діючим з особливо великим впливом на формування християнської думки і християнського життя. Без перебільшення слід підкреслити, що Рим, як вселенський християнський центр — це потужна богословсько-духовна сила. На жаль, в останніх десятиліттях ось ця духовна потужність перемінилась від служіння до володіння, чим зовсім заперечується дане Господом — вільна воля, і ось це безмежне служіння, що кінчалось страстями, розп’яттям і смертю на хресті. Єврейський нарід очікував спасителя-володаря, а прийшов Спаситель Ісус Христос — слуга.
Як у попередніх наших статтях, так і в цій бажаємо підкреслити й наголосити, що Апостольська Столиця від деякого часу перестала служити для спасіння людства, але ступила на дуже суворий шлях володіння. Хтось у цій справі мусить піднести голос і сказати, щоб завернули з того шляху. Цього не можна сподіватись від владик в загальному, бо, мабуть, більшість з них не керується вільною волею, бо послушно виконують бажання земних володарів. На жаль, Апостольська Столиця стала централістично-політичною силою. Тут можна б згадати голосну справу у Бельгії, у Франції з католицькою течією Лєфевра та інших місцях. Але для нас може послужити суто український приклад нашої Церкви у Польщі, Закарпатті, Львові, і події, що мали місце у Торонто.
Якщо тільки дуже поверховно зупинитись над фрагментарною справою Торонтської єпархії, де Владиці Ісидорові Борецькому призначено, неоправдано, Апостольського Адміністратора, поминаючи факт, що Торонтська єпархія і сам Владика Ісидор не були і не є в ситуації, що треба було настановляти Апостольського Адміністратора та ще й для цього його довголітнього канцлера о. Романа Даниляка. Поперше, що тут ватиканські чинники переступили свої власні закони, подруге не пошановано рішень Синоду УКЦеркви, а потретє Ватикан не визнає жодних протестів, жодних просьб і благань, бо, мовляв, Ватикан є безпомильний. Поруч такої настанови захитується віра, чи справді Апостольська Столиця є — Божою установою? Не помогли молитви, не помогли протести мирян і подавляючої більшости священиків, ні спротив Владики Ісидора Борецького, і тут яскраво проявилось ось це володіння, а не служіння. Це один бік медалі, а тепер подивімся на другий. Владики на Синоді прийняли інші рішення. Цікаво, що вони не мають відваги обстояти свої рішення. Ба що більше, один владика став апостольським посланцем, щоб все це одобрити. Сказати, що Синод і противна сторона не знали, що роблять. О Боже!
Священики, які ідуть з покликання, щоб послужити, але коли ж ідеться про єпископську мітру, то готові іти на все, щоб тільки її осягнути. Для о. Даниляка не мало жодного значення, що проти нього були його співбрати-священики, миряни, чи справді це було у християнському дусі, і чи справді це було на місці бути адміністратором свого Владики Ісидора, який виявив до нього стільки доброго серця?.. Чи справді вже затратилось це людське відчуття? Це застрашаюче, що такі факти можуть мати місце у Божій інституції! Можна ще і ще раз заповнити бенкетову залю і звести з цілої Канади латинських і своїх єпископів і виголошувати палкі, підшиті з євангелій цитатами, промови, але все це не закриє ватиканського насилля і брак сповнення найголовнішої Божої заповіді — Любови. Від самого початку до кінця цієї болючої події в Торонтській єпархії не було цієї основної християнської підстави — Любови. А найбільше незрозумілим є те, що номінацію о. Р. Даниляка називається Господньою можливістю благословити… А чи подумали аранжери свої і ті, з найвищого Олімпу, які з цього будуть моральні наслідки, чи на цьому має спиратись Христова Церква? Як мало в цьому Божого… Вдумаймось в цю, до глибини болючу, справу.
Хто ж має сьогодні говорити за наших владик, які повинні б сказати слова святої правди в обороні нашої Церкви-страдниці? З одної сторони Ватикан, а чи точніше папа, своєю буллею підпорядковує нашу древню Перемишльську єпархію варшавській митрополії, бо вона зараз знаходиться у межах польської держави, а нашу УГКЦеркву на Закарпатті, яка є в межах української незалежної держави, намагаються ділити і підпорядковувати мадярам або безпосередньо Східній Конгрегації у Римі. Дві різні мірки! Де ж логіка? А останньо говориться про необмежену юрисдикцію римо-католицьких єпископів на території України і в той же самий час обмежувати Верховного Архиєпископа на його території до трьох областей: Львова, Тернополя й Івано-Франківська, а що сталось з Києво-Галицькою Митрополією? Тут можна і треба говорити про визнання патріярхату УКЦеркви, визнавання і респектування Синодів нашої помісної УКЦеркви. Сподіваємось, що вкінці наші владики скажуть Апостольській Столиці, що ми не просимо ласки, ми не бажаємо привілеїв, хоч за нашу вірність Апостольській Столиці можна б вимагати, але ми цього не робимо, тільки вимагаємо наших прав. Щоб наша Помісна УКЦерква, згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського II, була трактована однаково і мала ті самі права, що Католицька Церква латинського обряду. Тому ми за єдність з Апостольською Столицею і за наші права. Ми також за тим, щоб керманичі Католицької Церкви не володіли, але служили, як служив Ісус Христос.
