Отець Річард Су – особа неординарна. І не тому, що має китайське походження, а перш за все тому, що в нього дуже свіжий погляд на Греко-Католицьку Церкву. Те, що “уродженому” греко-католику здається самозрозумілим і банальним, часто нудним та неважливим, в його словах набуває нового значення. Він є тією людиною, яка самостійно відкрила і продовжує відкривати багатство нашої традиції, розкриває її саме як багатство, а не як даність, що просто перейшла до нього від попередників. Цей досвід завжди унікальний для самих спадкових носіїв традиції, бо дозволяє побачити її і себе немовби збоку. Отець Річард глибоко зворушений Революцією Гідності, щодня пише на своїй сторінці у Facebook повідомлення про події в Україні для англомовних читачів. На цій хвилі він підтримав Революцію парасольок, що відбувалась під схожими до українських гаслами в Гонконгу, і організовував молитовні акції на її підтримку в Канаді. Гадаємо, читачам “Патріярхату” це інтерв’ю буде цікаве з багатьох причин, але нам ідеться перш за все про те, щоби розширити розуміння ними нашої Церкви, показати її глобальність, потенціал. Це водночас і велика цінність, і велике завдання.
– Отче Річарде, розкажіть, будь ласка, про себе: яким був ваш життєвий шлях, як ви стали християнином?
– Мої предки походять з Китаю, вони приїхали до Канади як indentured labors, що було схоже на тимчасове рабство (заробітчани, які прибували з бідних країв і за це були змушені обов’язково відпрацювати певну кількість років на свого роботодавця, лише після цього мали змогу вільно шукати іншу роботу і працювати на себе. – Ред.). Вони працювали на залізниці. Можна сказати, творили Канаду. Китайці є світськими людьми, це традиційна світська культура. Коли єзуїти вперше прибули до Китаю у XVI столітті, Маттео Річчі (італійський місіонерєзуїт, математик, картограф і перекладач який заклав єзуїтську місію в Пекіні. – Ред.) написав у своєму листі, що прості люди, селяни вірять у “щось”. Але інтелектуали ні в що не вірять. І це правда. Китайці цікавились практичними речами: бізнес, сім’я, освіта тощо. Їх цікавила практична філософія. Я народився вже у Канаді. І коли був дитиною, у Ванкувері діяла дуже добра протестантська місія, яка засновувала школи. Я ходив до такої школи і саме в цій школі прийшов до віри, отримав початкове релігійне виховання.
– А як ви відчули, що християнство має сенс для вас?
– В дитячому віці це легко. Тобі кажуть, що існує Бог, кажуть, що треба молитися, читають уривки зі Святого Письма. Мене попросили запитати в батьків, чи вони не проти того, щоб я став християнином. Вони самі не були християнами, вони були, як це притаманно китайцям, світськими людьми і не мали стосунку до жодної релігії. Але я запитав у батька, і він сказав, що це добра річ, не заперечував. Я був хрещений приблизно в шестирічному віці, але мало що розумів на той час. Пам’ятаю лише, що пастор щось робив над моєю головою. Але в протестантизмі, коли ти дорослішаєш, то повинен зробити віру, в якій тебе виховували, своєю особистою. Ти повинен сам все обміркувати, зокрема й те, чи взагалі віриш у Бога, чи ні. Це має бути власний свідомий вибір. Вони часом називають це конфірмацією. Тому, коли я подорослішав, почав ставити серйозніші запитання стосовно своєї віри – про Бога, про Христа, чому існує так багато Церков, чому вони всі не можуть бути разом. Я став читати про всі ці речі, відвідувати різні храми. Хотів зрозуміти, як вони вірять, чому вони окремо від інших, яка з Церков правдивіша. Почав цікавитись історією і побачив, що християнство не припинило свого існування зі смертю останнього апостола та відродилось аж із Мартіном Лютером, як це подавали протестанти. Я взяв курс із середньовічної історії і побачив, що там були не лише лихі речі, а й багато доброго відбувалось: Франциск був справді святим! У той час жило багато святих людей, багато добрих християн. Мене привабила інтелектуальна традиція, історія святих, вчення про таїнства, зокрема про Євхаристію. Згодом я прочитав про східне християнство і побачив, що воно дуже збалансоване.
– Що ви маєте на увазі, кажучи “збалансоване”?
– Бачите, я зростав у протестантському середовищі, і ми мали багато зауваг до латинського християнства: примат Папи, ставлення до Марії, те, що ми називали ідолопоклонством (статуї, багатобожжя), вшанування великої кількості святих тощо. У Східній Церкві я побачив певний баланс того, що мене непокоїло в Латинській. Так, є визнання Петрового служіння, але воно не так сильно акцентоване, він не єдиний єпископ на планеті, є власний єпископат на чолі з главою помісної Церкви. Те ж стосується Діви Марії – в Східній Церкві богослов’я її культу більш збалансоване, нема враження, що вона є Богом. В східній традиції всі титули Богородиці спрямовані на Христа. Також Східна Церква не мала стосунку до таких речей, як індульгенції, що спровокували Реформацію. Тож я вирішив піти подивитись на цю Церкву. І був просто шокований візантійським богослужінням, бо не міг порівняти цей досвід з відвідуванням богослужіння будь-якої іншої Церкви. Я спершу не міг скласти собі все в одне ціле, я розумів їхнє віросповідання, але це богослужіння було для мене таким далеким від теорії – як окремий універсум, цілий окремий світ. Я не розумів його, я бачив, що вчення цієї Церкви добре, воно мені подобалось, тому намагався зрозуміти це богослужіння. І то була моя велика помилка. Але далі сталося так, що я відкрив для себе таку молитву, якої ніколи не знав. В протестантській спільноті богослужіння полягає у вивченні чогось нового, служитель говорить як учитель, а ви – немов учень в класі. А тут на богослужінні у візантійській традиції немає багато проповідей, немає багато читань з Біблії, але є багато співу, різних гімнів, пісень. І ти присутній на ньому не для того, аби засвоїти щось на інтелектуальному рівні, зрештою, ти й не розумієш мови (сміється), а водночас з усіма перебуваєш у молитві. Навіть коли приходиш у храм і паралельно з богослужінням ще розмірковуєш про свої проблеми, то потім, починаючи співати чи робити поклони, за якийсь час бачиш, що вже молишся. Почуваєшся підхопленим Богом, огорненим Його любов’ю. Я порівнюю це з досвідом послів князя Володимира, які під час богослужіння в Константинополі не знали, чи вони на землі, чи на небі. Я був підхоплений цією новою для себе духовною реальністю. З нинішнього досвіду можу сказати, що для мене особисто довга тривалість богослужінь в нашій Церкві є допомогою, бо особисто мені треба щонайменше півгодини, аби ввійти у молитву. Спершу в моїй голові рояться думки, мене щось відволікає, і якби богослужіння закінчилось так швидко, то я б і не помолився (сміється). Що довше триває богослужіння, то глибше я можу ввійти у молитву, то більше Святий Дух долає ті перепони, які я ставлю Йому.
– Отче, але ви, як я знаю, ще й єзуїт. Як вам вдалося це поєднати? Як для вас ігнатіанська духовність дотикається до духовної традиції Східної Церкви?
– В той час, як я відкрив для себе Східну Церкву, переді мною постало питання: католицтво чи православ’я? Бо я любив і латинську традицію. В цей час відкрив для себе Східні Католицькі Церкви. І це стало відповіддю на всі мої запитання. На мою думку, наша Церква має найкраще з обох світів – західного і східного, але, звісно, взяла трохи поганого з них обох (сміється). Ми – «діти розлучених батьків», це наша реальність. Що ж до того, що я став єзуїтом, то в той час я почав шукати способу, як присвятити Богові все своє життя. Коли вам 19 чи 20 років, ви хочете віддати все, вам хочеться робити все. Мене привабили єзуїти, бо вони також мали “все”. Серед них є такі люди, як, наприклад, Деніел Берріган (католицький священик, соціальний активіст, поет, боровся за зміну парадигми стосунків між священиками і вірними, виступав проти війни у В’єтнамі, за що був арештований ФБР; підтримував рух Occupy Wallstreet проти соціальної та економічної нерівності в світі. – Ред.), є дуже багато різних вчених, інтелектуалів, душпастирів і так далі. До того ж вони мають східну гілку, опікуються Папським Східним Інститутом у Римі. Тож це мені сподобалось. А що стосується духовності, то спершу ви можете подумати, що існує суперечність між ігнатіанською та східнохристиянською традиціями. Я так не думаю. Ми маємо таких єзуїтів, як архимандрит Роберт Тафт, кардинал Тома Шпідлік, які написали величезну кількість книг про візантійську духовну і літургійну традицію. Отець Шпідлік, зокрема, є автором книги, яка називається “Старець Ігнатій” (The Starets Ignatius). Корінь єзуїтської духовності – “Духовні вправи” Ігнатія Лойоли, які дуже методичні та відрізняються від містичної візантійської духовності. Але коли ми уважно поглянемо на біографію святого Ігнатія, то побачимо, що він містик. “Духовні вправи” є чудовим прикладом генія святого Ігнатія та єзуїтів, але він їх не винайшов. Все, що він зробив, це систематизував, зробив зручним і доступним досвід попередників. Це така собі книга із серії «Духовність для «чайників» (Spirituality for Dummies), де все систематизоване: один, два, три і так далі. Це путівник. У візантійській духовній традиції вас кидають відразу «на глибину», вмієте ви плавати чи ні – немає ніякої допомоги. Єзуїти ж беруть вас у «мілкий басейн», вчать правильно рухати руками, правильно дихати, і коли ви вже зустрінете Бога, розпочнете власне внутрішнє духовне життя, тоді зможете перейти до більш глибокого духовного життя, до містичної духовності.
– Отож, ви були покликані стати священиком, але вирішили стати священиком у східній традиції…
– Так, я хотів. Я не знав, що існують різні Східні Церкви. Мало хто з римо-католиків, навіть кантоністів, знає, що існують 23 Східні Церкви. Гадають, що існують лише різні обряди. Я був прийнятий в Католицьку Церкву римо-католицьким священиком, а оскільки сам тоді не надто розумів усіх цих речей, то для мене було достатньо, що я став католиком. Всі нюанси зрозумів власне перед тим, як мав стати священиком. Проте від самого початку відчував, що моїм духовним домом є Східна Католицька Церква. Під час навчання намагався якнайбільше пізнати східну традицію і далі продовжую самоосвіту в цьому напрямку. Я хотів, щоб мене висвятив єпископ Ізидор (єпископ УГКЦ в Канаді у 1948 – 1998 роках. – Ред.), але це виявилось складною справою. Тож я був висвячений латинським єпископом і лише згодом зміг служити в Східній Церкві.
– В чому, на вашу думку, полягає місія Східних Католицьких Церков? Якою є їхня ідентичність з перспективи вашого досвіду?
– Якщо поглянути на мою особисту історію, на мій особистий шлях, то ми православні в сопричасті з Римом. Це те, якою я бачу нашу Церкву. Я також бачу її як Церкву не лише для тих, хто вже є у ній, – українців, а як Церкву для всіх людей. Якщо ми є Церквою, християнською Церквою, євангелізація, поширення Доброї Новини – серцевина нашого християнського буття. Ми повинні нести Євангеліє до всіх людей. Є багато тих, чиє серце не резонує з тією традицією, яку представляє Латинська Церква, і наша Церква може дійти до таких осіб. Комусь наша церковна культура буде комфортнішою за будь-яку іншу. Це одна з найбільших речей, яку ми можемо робити. Нещодавно літургійна комісія Гонконгу запросила мене провести кількатижневий семінар про візантійське християнство. А потім голова комісії сказав мені: «Це набагато більше підходить для китайської культури, аніж римо-католицька традиція!», назвавши багато речей, які краще зрозуміють китайці в нашому обряді, ніж у латинському. Наприклад, після панахиди вони сказали, що це може бути близьким до того вшанування предків, яке є давньою традицією китайців. Ну і слід пригадати, що єзуїти не були першими місіонерами в Китаї: ще за тисячу років до них туди дійшли місіонери нашої Східної Халдейської Церкви-сестри. Донині ще залишились сліди їхньої присутності в Китаї – я бачив їх. В той час на території Китаю існували єпархії та монастирі. Я бачив стелу, де китайським письмом викладені основні постулати християнства, і це вчення цілком православне.
– Наша Церква має свою зовнішню місію – євангелізацію, проте, на мою думку, в неї є й місія всередині Католицької Церкви. Яка вона?
– Говорячи в цілому, ми робимо Католицьку Церкву католицькою. Без нас вона буде менш універсальною, католицькою. Якщо ми втратимо своє візантійство, православ’я, то не зробимо католикам латинської традиції нічого доброго. Коли ми переймаємо їхні традиції, то збіднюємо їх, збіднюємо католицизм в цілому. Богословська традиція нашої Церкви є надзвичайно глибокою, багатою. Але кожне богословське положення водночас завершене і незавершене. Латинська традиція висловлює правди віри в один правдивий спосіб, а наша традиція пояснює ті ж самі питання в інший, але теж у істинний спосіб. І ці традиції не суперечать одна одній. Тож ми потребуємо різних богословських шляхів, щоб бути ближчими до істини. Це стосується, наприклад, і тринітарного богослов’я, і христології. Навіть в такому питанні, як целібат та одружене священство, вони потребують нас для того, аби повніше розкрити таїнство Священства в Католицькій Церкві.
– А що наша Церква може сьогодні запропонувати сучасному постмодерному світу з його релятивістською культурою?
– Постмодерний світ переживає певну загубленість. Але поверхові пояснення, «легкі» правди не будуть цікаві йому. Ми ж можемо дати сучасному світові, зі слів Ісуса, щось нове і старе. Можемо запропонувати щось радикальне, дещо екстремальне і водночас цілюще та живильне. Для західної людини це може бути відкриттям. Ми в університеті запрошували людей до нашої Церкви, говорячи, що це містична традиція, східна традиція, а не західна, де все вже розкладене по коробочках. І це було цікаво сучасним людям.
– Отче Річарде, розкажіть про свою парохію, на якій служите?
– Я був призначений на служіння в реколекційний дім. І коли єпископ Кен Новаківський звернувся до мого провінційного настоятеля з проханням, щоб я почав служіння на парохії УГКЦ, я не вірив, що це можливо. Але дива трапляються, і я отримав дозвіл. Владика Кен призначив мене на дуже малу парохію, щоб я її розвинув, сказавши, що вона повинна стати відкритою для всіх, парохією «поруч із домом». Тому ми маємо богослужіння українською, а пізніше простішу форму для тих, що не дуже знайомі з візантійською традицією. Запрошуємо всіх людей на наші богослужіння, передовсім молодих. У Річмонді живе багато китайців, тож вони для мене є цільовою аудиторією. Для них ми, зокрема, маємо тексти богослужінь: в одній колонці – англійською, в другій – китайською. Діємо за таким принципом проголошення Доброї Новини, який використовують євангелики і яка називається “висаджування, вирощування Церкви” (Church planting). Ви маєте ключову групу людей, які є відданими справі євангелізації і які мають місіонерське мислення. Вони живуть серед своїх сусідів, знайомих і несуть Добру Новину в конкретних обставинах свого життя. Не священики євангелізують, а самі вірні є місіонерами! Бо кожен покликаний проголошувати Добру Новину.
– Ви бували в Україні? Яка там ситуація з Церквою, на вашу думку?
– Так, я був там у 2005 році. Я бачив Церкву, яка ще перебуває в процесі відновлення. Вже пройдений значний шлях, але цей процес відновлення ще триває. Наша Церква і далі відкриває та відроджує свою еклезіальну спадщину. Цей процес зростання, який вона вже завершила, відбувався дуже-дуже швидко. Тут далася взнаки перевага бути католиками. УГКЦ в Україні змогла користуватись ресурсами і досвідом нашої Церкви за кордоном та інших Католицьких Церков.
– Час до часу в нашій Церкві говорять про те, що ми можемо мати сопричастя не лише з Церквою Риму, але й із деякими Православними Церквами. Як Ви ставитесь до таких ідей?
– Думаю, можливо це чи ні, але це те, чого ми повинні прагнути. В своєму серці, в своїй душі ми маємо до цього стреміти. Оскільки, як я вже казав, ми «діти розлучених батьків». Ми – як та Донька, що живе зі своїм Батьком. Ми повинні шукати максимальної близькості з нашою Матір’ю, навіть якщо ми не є в сопричасті з нею. Це природно. Першим нашим кроком, на мою думку, є те, що ми повинні знову стати справді Православною Церквою. В повній єдності з католицьким світом, але знову стати Церквою Києва, якою були раніше. Це те, про що говорив колишній глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар та мельхітський греко-католицький архиєпископ Ілля Зоґбі, що ми є православними у вірі і перебуваємо в єдності з Єпископом Риму. А далі Блаженніший Любомир казав, що ми можемо відновити сопричастя з Православною Церквою в Україні, не втрачаючи сопричастя з Латинською Церквою-сестрою. Так наші «батьки» розлучились, але це не означає, що ми не можемо налагоджувати наші стосунки зі своєю Сестрою, яка живе з Матір’ю, навіть якщо ми живемо з Батьком.
– В цьому контексті постає ще одне запитання: є люди, як на Сході, так і на Заході, які вважають, що ми не можемо говорити про Латинську Церкву як про Церкву-сестру, бо не є наскільки розвиненими, як вони, бо ми досі діти, бо наша роль – бути в тіні великих. Що скажете на це?
– Перш за все, який у нас вибір? Ми можемо бути або Церквоюсестрою, або Церквою-рабинею, якимсь «мутованим апендиксом». Зі свого боку Латинська Церква закликає нас бути Церквою-сестрою, про це говорив Папа Бенедикт XVI. Тому ми повинні брати на себе відповідальність бути автономною Церквою і діяти як автономна Церква. Цього чекає від нас Бог і сама Латинська Церква. Нам треба рости. Якщо ми цього не робитимемо, це буде нашою власною провиною і нашою власною проблемою, а не чиєюсь. Можливо, ми справді були дуже слабкі, коли наша Церква перебувала в підпіллі у радянський час. Але відтоді ми пережили велике відродження. Нам ще багато треба зробити, але ми вже далеко в іншому становищі, ніж були 20 років тому. Часом я собі думаю, чому ми не можемо рухатись швидше. Але коли дивлюсь назад, то бачу, що ми пройшли так багато, так швидко за такий короткий час, починаючи з нічого. Погляньмо тепер на нашу Церкву в Україні: Український католицький університет, семінарії, монастирі… А я пригадую, як на початку 90-их владика Ізидор Борецький говорив мені, молодому священикові: “Їдь туди і навчи їх бодай чогось”. Не було нічого, були священики, які пережили підпілля, але не було ресурсу відродити повноцінне церковне життя. Якщо за такий короткий час ми є там, де є, це чудовий результат! Головний виклик для нас – усвідомлювати себе Церквою і діяти як Церква. Ми можемо це зробити. Все, що нас зупиняє, це те, що ми думаємо, що неспроможні щось робити. Ми відвертаємось від великих викликів, говорячи: нехай римо-католики це зроблять за нас. Звісно, коли ми потребуємо допомоги, решта католицького світу нам допоможе. Але треба пам’ятати, що місіонери Київської Церкви євангелізували решту східнослов’янського світу. Ми робили це в минулому і можемо робити це тепер. Якщо згадаємо, де ми були в 1989 році, як починали з нічого (із менш ніж з нічого), бо були глибоко зраненою спільнотою, і чого досягли за ці 25 років, то побачимо великий потенціал і велику надію.
– І на завершення особисте запитання: чи легко вам бути в нашій Церкві? Адже українці дуже часто зосереджені на собі, етноцентричні, а Церкву розглядають як національний клуб. Чи не стикались ви, бува, з упередженим ставленням до себе?
– Ніколи! Ніхто ніколи не казав мені: «Ми не хочемо китайського священика». Я завжди зустрічав доброзичливих і дружньо налаштованих людей. Навіть те, що я єзуїт, нікого не шокувало (сміється). Це моя Церква!
Розмовляв Анатолій Бабинський
