Інтерв’ю із о. Василем Поточняком, виконавчим секретарем Пасторально-місійного відділу УГКЦ
– Всечесний отче, не секрет, що Польща є країною, яка має найбільшу кількість місіонерів по всьому світу. Для Української, зокрема Греко-Католицької Церкви місіонерське служіння тільки-но починає набирати обертів, тільки починають про нього говорити в середовищі самої Церкви. На Вашу думку, що саме стало поштовхом для того, щоби звернути увагу на потенційну місійність греко-католиків?
– Після виходу з підпілля, у 90-ті роки, наша Церква мала величезну потребу у внутрішній відбудові: вишкіл душпастирів, організування церковних громад, парафій, оформлення церковних структур, упорядкування монастирського життя, заснування і розвиток богословських і катехитичних навчальних закладів, молитовно-катехитичних спільнот, праця з молоддю, будівництво храмів тощо.
Проминули роки, і ми, Богу дякувати, зміцніли у середині Церкви, хоча звісно треба завжди пам’ятати Христовий заклик «Будьте досконалі…». І це стало поштовхом до того, що в останні роки наша Церква починає замислюватись, а чим ми можемо послужити Богові, котрий нас так щедро винагороджує, так би мо‑ вити «ззовні».
Уже на початках третього тисячоліття наш Патріарх Любомир благословив священиків та монашество на служіння нашим мігрантам, їхати туди, де є наші вірні. Декілька років тому, Синод УГКЦ глибоко усвідомив, що без місійного служіння Церква може стати «мертвою» і з огляду на це ініціював створення Комісії у справах мігрантів, Комісії «Справедливість і мир». Півтора року тому Синод утворив Пасторально-місійний відділ УГКЦ (ПМВ) з метою забезпечення належної пастирської опіки вірних і сприяння розвиткові церковних структур УГКЦ у тих країнах, де їх ще немає.
– Чим греко-католицька місійність відрізняється від подібного служіння у інших Церквах. Яка її специфіка?
– Розглянемо місійність «інших Церков» у контексті католицизму та православ’я.
Кажучи дещо загально, Латинська Католицька Церква не так сильно пов’язана з конкретною нацією, обрядами та традиціями і вона давно присутня практично у всіх країнах світу. Тому мігрантам цієї Церкви легше адаптуватися на релігійному ґрунті, треба тільки вивчити літургійну мову країни перебування. І якщо європеєць переїде в Америку, чи африканець до Європи – в Церкві вони себе швидко віднаходять, один бар’єр – мова.
Місійність православних є зовсім іншою. Православні християни дещо консервативніші від католиків, вони твердо тримаються свого благочестя. Можна навіть сказати, що є, певною мірою, замкнутими на чужих, наприклад: обов’язкова хустка на голові у жінок як в Росії, так і у Франції; зобов’язуючі строгі пости як на батьківщині, так і на Заході, в той час, як у місцевих католиків строгим постом є всього один день у році – Великодня п’ятниця. Таким чином ця Церква апріорі селекціонує своїх від «чужих».
Місійність УГКЦ відображає ідентичність нашої Церкви. З одного боку ми – відкриті на спів служіння з римо-католиками, користаємо з їхніх храмів, наші священики допомагають у їхньому душпастирстві, а з другого – ми залишаємося вірними своїй східній духовності та візантійсько-руській традиційно обрядовії спадщині. Ми вчимо наших вірних інтегруватись (не асимілюватись!) у місцеву культуру та духовну традицію не втрачаючи своєї власної. Тож специфікою на‑ шої місійності є не тільки навчитись від місцевого християнства, але й відкрити себе, усю нашу Церковну віру іншим віруючим. І це, повірте, спрацьовує. Завдяки нашим трудовим мігрантам іноземні роботодавці дізнаються про нашу Церкву, приходять до наших священиків щоби розпитати, пізнати той обряд, в якому моляться українці.
– Якщо порівнювати місіонерську працю наших священиків в Україні і поза нею – що спільного і що відмінного?
– Спільним у служінні наших священиків у будь-якій частині земної кулі є те, що ми намагаємось воцерковлювати людей у життя через Святі Таїнства. Бо, свідомо, духовно доростати до частого прийняття св. Причастя і згідно Євхаристії жити це – фундамент віри.
Відмінність у тому, що в Україні тільки поодинокі священики є справді місіонерами. На загал, уже від прислуговування у храмі та під час навчання у семінарії майбутні священики менш-більш уявляють, де і як будуть служити, і в чому матимуть успіх, а чого треба уникати. Тому часто не дозволяють Святому Духові вести їх у виборі стану, кажуть: для чого мені вчити іноземну мову, вона навряд чи знадобиться мені.
У служінні місіонера, чи то священика, чи монахині, такої настанови не повинно бути, бо Божий слуга не йде проторованими шляхами, він має залишатися відкритим на різноманітні виклики. У зв’язку з тим, духовенство на місіях більше уповає на Господа, часто почувається слабеньким знаряддям в руках Божих. Такими ж є і його парафіяни, які не «знають ні дня, ні години…» Таке служіння дуже живе, відкрите, цікаве і радіє з малих успіхів.
– Розшифруйте, будь ласка, назву «Пасторально-місійний відділ». Що стоїть за цим поняттям?
– За останніх 20 років з України виїхало близько 7 млн українців. З них – велика кількість із Західної України, а це – наші вірні, греко-католики. Завданням Церкви є надати духовну опіку кожному вірному не тільки в Україні а й по усіх материках. На сьогоднішній день ПМВ опікується 33 такими країнами, 29 з яких – в Європі та в Азії, 3 – в Африці, і також у Японії.
Зі статуту: «Пасторально-місійний відділ є консультативно-координуючим органом при Главі УГКЦ та Синоді Єпископів УГКЦ у сфері душпастирської опіки вірних УГКЦ на територіях, де немає церковних структур УГКЦ». Тож завданням відділу є оптимізувати опіку вірних нашої Церкви на вище згаданих територіях.
Для досягнення поставленої мети ПМВ працює за прийнятим Синодом Єпископів УГКЦ у грудні 2009 року Божого Статутом в якому намічено три напрямні:
- Аналітичний напрямок (пошук вірних, вивчення стану їх душпастирської опіки та його вдосконалення і т. д. );
- Стратегічно-програмний напрямок – пошук оптимальної моделі місійної діяльності УГКЦ, підготовка для служіння на місійних теренах та ін.
- Практично-прикладний – це своєрідне обудження місійного духу в усій УГКЦ: серед духовенства та серед мирян.
Середниками до цієї дії є точна і доступна поінформованість про стан і потреби наших вірних за кордоном, духовна формація наших місіонерів, організація заходів, конференцій, переклад богослужбових книг задля кращого розвитку опіки наших вірних за кордоном, налагодження контактів з іншими Церквами та з органами державної влади, налагодження фінансової підтримки пасторально-місійної діяльності УГКЦ тощо.
– Які плани має Пасторально-місійний відділ УГКЦ на майбутнє, над чим зараз інтенсивно працює? Хто працює в межах Пасторально-місійного відділу?
– Виходячи з того що у ПМВ нас працює всього 2 особи: Голова ПМВ – владика Йосиф Мілян єпископ-помічник Київський, і я, ми маємо багато планів які, на жаль, важко зреалізувати через «кадрове питання». Маємо надію, що наступний Синод, який відбудеться у вересні, розв’яже цю потребу.
На даний час ми працюємо, по змозі, в усіх трьох напрямних завданнях відділу паралельно: аналізуємо стан і потреби наших вірних за кордоном (відвідали Молдову, Латвію, Естонію, Литву, Португалію), в найближчий час плануємо відвідати наших вірних в Ізраїлі, Казахстані, Угорщині та Румунії, приймаємо участь у заходах та конференціях присвячених еміграції (Росія, Іспанія), у державних, навчальних та громадських установах; стараннями викладачів місіології та євангелізації, ректорів та настоятелів монаших чинів намагаємось випрацювати програму викладання предмету «Місіологія УГКЦ» в наших Семінаріях; готуємо сайт Пасторально-місійного відділу з інформаційними та адресними даними усіх громад УГКЦ, якими Відділ опікується тощо.
У зв’язку з тим, що цьогорічний Синод Єпископів буде присвячено темі міграції, ми, спільно з Секретаріатом Синоду та Комісією у справах мігрантів, готуємо головну доповідь в якій прагнемо, на прохання блаженнішого Любомира, представити дані про усі хвилі міграцій та проаналізувати, чого ми від них навчилися, щоб опісля єпископи могли застановлятись над тим, як краще відповісти на сучасні потреби мігрантів у сфері душпастирської опіки.
– Отче, що стало, таким собі, місіонерським здобутком Церкви, яким Ви найбільше задоволені?
– Я сам, проживши 15 років за кордоном, також вважаю себе колишнім мігрантом, як і мільйони наших вірних, тому за здобуток вважаю те, що наша Церква, як і на початках першої хвилі еміграції, дивиться на цю тему і старається заопікуватись нашими вірними. Це є теж поштовхом для інших Церков, громадських організацій, а також для державних органів.
– Світ має можливість познайомитися зі східною християнською духовністю також і завдяки нашим мігрантам, наскільки ця можливість втілюється? Які конкретні приклади можете навести?
– Знайомство зі східною духовністю через сучасних мігрантів здебільшого здійснюється на персональному та спільнотному рівнях.
Відносно особистого рівня – силою факту, адже наші люди працюють на роботах з місцевим населенням, живуть з ними у квартирах, їздять у громадському транспорті, харчуються, а в усьому цьому – дають свідоцтво віри. Бо у щоденних розмовах з українцями вони розпитують чому ми інакше, ніж римо-католики хрестимося, що для нас означає шлюб, чому у нас є така глибока пошана до духовенства тощо. Хороше свідчення віри подають наші вірні стосовно розуміння гріха, святого Причастя, молитви, посту, жертви… Буває що римокатолицький священик провідує хвору людину зі святим Причастям й тоді усі причащаються, часто, без належного духовного приготування, а наші люди мають сильне відчуття Божественної присутності, тому в цей день приготовляють душу постом і молитвою, часто просять про сповідь, навіть відповідно хату приготовляють.
Свідчення східної християнської духовності відбувається також завдяки наповненими нашими мігрантами храмами, стоянням упродовж цілої Літургії, хоровим співом, активністю громади, частими прощами до місцевих святих місць та особливо до Люрду. Я б ще сказав також про вміння святкувати і проводити неділю, навіть зовнішнім одягом (часто у вишиванках). Церковні спільноти також приймають участь і спільних святах і молитвах усіх мігрантів, які організовує місцева Церква, тоді співають, моляться, представляють традиції свята.
– Ви довго працювали на так званих «неканонічних територіях» (де наша Церква нетрадиційна), як змінювалося протягом цього часу Ваше бачення завдання нашої Церкви стосовно проповідування Доброї Новини на цих теренах? Які Ваші думки про місійність УГКЦ?
– Я віднедавна проживаю в Києві і мене тішить той факт, що прості люди тут абсолютно не переймаються канонічними територіями, як сказали в одному селі під Києвом: «Ми – нічиї», і хто їм служить по-Божому, того вони й приймають.
Моє бачення стосовно несення Доброї Новини усім потребуючим не змінювалось, я лиш з роками більш переконався у потребі йти туди, куди Бог кличе, а ті хто лінується, де б вони не обрали місце служіння, будуть завжди невдоволені і придумуватимуть відмовки, щоб не полишати «тепленьких» місць – у своє виправдання. Канонічна територія в духовності є простою: якщо люди приймають, значить ти потрібний – територія свобідна, якщо ні – йди далі, тебе чекають інші.
Відносно місійності УГКЦ: мені здається, що ми, як Церква, ще не маємо справжнього місійного досвіду. Ми маємо поодинокі успіхи, але, на жаль, є й багато невдач пов’язаних з виїздами наших священиків за кордон на місійне служіння.
– Чи Ви особисто почуваєтесь місіонером? В яких випадках Ви досвідчували це найінтенсивніше?
– Кажучи чесно: я не почуваюсь місіонером. Хоча це служіння є мені дуже миле, цікаве і не надто важке. Не почуваюсь може тому, що коли я навчався в семінарії до нас приїжджали отці-місіонери на реколекції, які по 25 років служили на місіях в Африці чи Південній Америці для чужих людей. Оце – місії! А також, я проживав колись на парохії зі священиком який 12 років служив у Танза‑ нії, він вивчив мову, ввійшов у їхню духовність, полюбив їхнє своєрідне благочестя, тож коли був змушений повернутись до Італії, то мучився з цього, бідолашний.
– Зараз наша Церква у стані пожвавлення діяльності її структур на різних рівнях і в різних напрямках, видно активнішу заангажованість священиків, семінаристів, мирян у євангелізацію, катехизацію, тощо. Як Ви оцінюєте рівень їхньої підготовки, чи здатні вони, саме це покоління, закласти якісний фундамент для майбутнього Церкви, які тут можливі небезпеки за такої «високої хвилі»?
– Бог кличе відповідних людей до відповідних потреб і обставин, то ж я не сумніваюсь, що рівень підготов‑ ки молодих католиків – високий.
Якщо говорити про певну слабкість, то в цілому у наставленні молодих людей Церкви не маємо чіткої відповіді на питання: що ми робимо і що Бог хоче щоб ми робили?
– Отче Василю, на Вашу думку, чого потребує місіонерська праця для того, щоби в сучасному світі не просто наповнювати християнство кількісно, але й якісно?
– Місіонерське служіння потребує кількох речей:
- бажання послужити людям, де б вони не були;
- любові до того кому служиш;
- терпеливості, або ж довготерпеливісті пов’язаної з тим, що твоє завдання, як казав один єпископ, «лиш гній возити», хтось інший буде орати, інший – сіяти та збирати;
- відваги!
Розмовляла Ліда Мідик
