(З приводу відвідин Папи Івана Павла II Польщі)
Такі слова сказав Папа Іван Павло II під час своєї другої візитації Польщі. Відвідини Польщі Папою Іваном Павлом II, про які широко звітувала вся світова преса, радіо й телебачення, залишаться історичною подією. З приводу цих відвідин у пресі появились різні, більше й менше прихильні коментарі, у залежності від того, хто і що бажав у цих відвідинах бачити. Правда, відвідини папи були заповіджені наперед, і ватиканські чинники підкреслювали, що вони будуть мати виключно релігійний характер.
Для кожної неупередженої людини, яка знає ситуацію в Польщі, було ясним, що в даному випадку буде важко чи прямо неможливо оминути політичні аспекти. Вже в самому вислові — «Ми Божі діти, ми не можемо бути невільниками» схований політичний посмак. Поруч з тим варто пригадати, що після проголошення «військового стану» у Польщі та офіційної ліквідації «Солідарности» і виарештування її провідних членів на чолі з Лєхом Валенсою, утворилась зовсім нова ситуація. У цій складній ситуації польська Церква на чолі з примасом Польщі кардиналом Ґлемпом заняла невтральне, а фактично проурядове становище. Наприкінці 1982 і на початку 1983 pp. деякі польські єпископи голосно виступили проти політики, в тому відношенні, проти кард. Ґлемпа. На основі цього деякі західні експерти віщували, що цей поділ у польській Церкві поглибиться, і кард. Ґлемп ледве чи вдержиться до кінця 1983 р. Якщо б так сталося, то це могла бути велика трагедія Польщі.
Про всі ці нюанси ситуації в Польщі добре був поінформований Папа Іван Павло II. З хвилиною проголошення «військового стану» у Польщі профспілковий рух «Солідарність» був офіційно заборонений і нелегальний. Це був правний кінець «Солідарности». «Солідарність», що дотепер захоплювалась своїми великими успіхами, не брала до уваги, що її противник інтенсивно приготовляється до протиакції й повного опанування ситуації в Польщі. Це була найбільша слабість «Солідарности». Л. Валенса не був справжнім лідером. На передове місце його висунула хвиля подій, а ті, що формували ввесь рух, були спаралізовані й не могли вже продумати цілої ситуації до кінця.
Керівники польської Церкви краще бачили цілість ситуації, і тому Церква поволі відсувалась від офіційного пов’язання з «Солідарністю». Така маніпуляція і маневр не поміщались в умах польського простолюддя, яке не переставало вірити і надіятись на перемогу і «спасіння» Польщі «Солідарністю». Звичайно, повищим ствердженням ми не збираємось обезцінювати досягнень «Солідарности», але хочемо тут тільки підкреслити, що вона не все до кінця передумала, і тому виникли такі наслідки.
Постали поважні тріщини. Стало ясним, що «Солідарність» вже не повернеться до своєї первісної сили, і що вона є піснею минулого. У нутрі Церкви створилась поляризація, бо відповідальні церковні чинники пішли на тихе домовлення з урядом. При цьому всьому треба не забувати і враховувати, що Москва дуже пильно прислуховується і приглядається до того, що діється в Польщі. Багато справ в Польщі відбувається за рецептою московських експертів.
В такій ситуації відвідини Папи Івана Павла II, який здобув себі велику популярність не тільки у Польщі, але й у цілому світі, були необхідні й конечні. Ні більше, ні менше — Папа Іван Павло II відвідав свою батьківщину з метою допомогти своєму народові загоїти його рани. Треба було польському народові утвердити його віру й надію — зцілити його. Якщо взяти ці подивугідні багаточисленні зібрання поляків, куди тільки приїжджав папа, то це має свою велику вимову. Люди приїжджали з далеко віддалених місць Польщі, щоб побачити і привітати свого незрівняного, великого польського патріота — оборонця польського народу, Папу Івана Павла II. Для них не було жодних в цьому відношенні перешкод. Фактично, це були унікальні явища, які викликали велике зворушення. В цій ситуації Папа Іван Павло II виявив свою особистість.
Папа своєю поставою й безпосередніми актами відвідин Польщі показав і підкреслив, що, будучи вселенським архиєреєм Вселенської Католицької Церкви, не виключає дальше залишатись вірним сином своєї матері-Польщі. Це не суперечить ні Божим, ні церковним законам. Його попередники-папи не потребували візитувати своєї батьківщини, бо вони сиділи на її землі, але кожний з них не менше турбувався за долю Італії. Підкреслюю ці моменти тому, що є голоси, які говорять, що Папа Іван Павло II, як вселенський архиєрей, не повинен так турбуватись польськими справами і Польщею та виявляти свій польський патріотизм. Так воно не є. Правда, можна мати завваження, що папа в той час повинен також ставитись з увагою і зрозумінням до потреб інших, звичайно, не в такому самому вимірі, бо це неможливе. Така заввага є на місці, й у багатьох випадках Папа Іван Павло II має до цих потреб зрозуміння.
Слід підкреслити, що майже кожна промова Папи Івана Павла II у Польщі була патріотично насичена. Таку велику патріотичну насиченість промов папи «Нью-Йорк Таймс» за 21 червня 1983 р. у своїй статті назвав наступним підзаголовком: «Заклик до націоналістичного духу» і при цьому наводить такі ствердження: «Повторно звертаючись до польського націоналістичного духу, Іван Павло говорив, щоб вернутись до місця замку Перемишль, який був, згідно з традицією, троном Польщі ранніх володарів. Він говорив про Мєшка І, що був хрещений в 966 p., який переніс герцогство Польщі у християнство і свого сина Болєслава Хороброго, першого з королів п’ястів».
«Таким» висловом папа викликав ентузіястичний аплявз, «польська культура посідає особливість, яка є понад всю Західню Европу».
Гадаю, що підмічення «Нью-Йорк Таймсу» на місці й влучне. Чи справді це належало говорити папі сумніваємось, бо знаємо, що історія була дещо іншою. Мабуть, краще до цього не повертати, бо воно не випливає з любови і не прямує до цього. У промовах папи було більше подібних висловів або недоглядів. Перебуваючи у Ченстохові, папа говорив про 300-річчя перемоги короля Соб’єского над турками під Віднем. Папа сказав: «Ми прийшли, ми побачили — Бог переміг, перемога під Віднем єднає нас усіх, поляків, а також і наших сусідів на півдні й заході. Перед 300 роками єднала нас спільна загроза. Сьогодні єднає нас річниця цієї битви і перемога». Повище наведений факт перемоги Соб’єского над турками має високе звучання, але тут аж напрошувалось сказати чи згадати, що в тій світлій перемозі хреста над місяцем — мусульманською навалою, що загрожувала Заходові, одну з видних роль відіграло українське козацтво. Чи справді польська історія цього факту не занотувала? Такі й подібні ствердження було б краще передумати або взагалі їх оминути, бо вони не йдуть на користь нікому…
В американському тижневику «Католік Нью-Йорк» за 30 червня 1983 р. була стаття під назвою «Справа моралі» — «В Польщі папа пішов поза заклики до духовости». В статті відмічено: «У Кракові перед двомільйоновою масою прочан, що зібралася на Блоню Краковськім для беатифікації двох поляків — кармелита-священика і мирянина Третього Чину Францішканів. Папа Іван Павло згадав, що обидва мужчини у своїй молодості брали участь у неуспішному польському повстанні 1863 р проти російської тиранії. Майбутнім кармелитом був Йозеф Каліновський і майбутнім мирянином-францішканом був Адам Хмільовський».
«Їх піднесено до вівтаря в їх батьківщині»,— він сказав,— це є знак сили, яка є більше могутня, як будь-яка людська слабість і більше могутня, як будь-яка ситуація, навіть найбільше складна, не виключаючи ароґанції в уживанні сили. І, прошу вас, називайте цю слабість, ці гріхи, ці вади, ці ситуації власними іменами; поборюйте їх безперестанку».
Це не був одинокий випадок беатифікації, яку перевів папа на терені Польщі. «Нью-Йорк Таймс» з 21 червня 1983 р. подає інший випадок: «Під час св. Літургії папа перевів процедуру беатифікації — перший крок до святости — для Урсулі Ледховської, польської монахині, яка вела підпільну школу під час поділеної Польщі у 18 ст. проти спроби росіян ліквідувати Римо-католицьку Церкву і польську мову».
«Під час процедури група осіб була представлена папі, які сказали, що були чудесно оздоровлені через заступництво матері Урсулі з Пречистою Дівою Марією». Це також багатомовний факт, який повинні б у першу чергу взяти до уваги наші владики і поставити пропозицію до Папи Івана Павла II, щоб всі наші Владики-Ісповідники Віри, які загинули за віру і приналежність до Апостольської Столиці, були беатифіковані. Факт, що ні один з наших Владик не заламався і не піддався на жодні сатанинські спокуси і не перейшов на московське православ’я, є багатомовний. Всі вони загинули, як вірні Душпастирі, не зрадивши свого стада. Згадаймо також, скільки загинуло наших священиків, монахів і монахинь, як також мирян, не піддавшись жодним більшовицьким спокусам. Хтось мусів би постукати до дверей Апостольської Столиці і попросити, щоб їх беатифікували.
Гадаємо, що відвідини Папи Івана Павла II до Польщі повинні бути добрим прикладом не тільки для наших владик, але й священиків і зокрема монаших згромаджень, для яких дуже часто на першому місці стоїть їхній чин, а пізніше все інше. Любити свою батьківщину, бути українським патріотом не суперечить ні Божим, ні церковним законам. Ми всі також повинні повторити за Папою Іваном Павлом II слова: «Ми також Божі діти, ми також не можемо бути невільниками».
Ми знаємо, що про це не раз говориться і пишеться, який є побожний польський народ. А запитаймо, як цей побожний польський народ трактує релігію і побожність інших народів? Ми не будемо говорити про комуністичний польський уряд, бо для нього релігія, за комуністичним вченням — це «опіюм народу», але як ставляться польські владики до Української Католицької Церкви у Польщі? Чи часом ця побожність не є тільки зовнішнім виявом на експорт і плекання польського шовінізму? Як це сталось, що посьогодні наша Церква у Польщі не має ще своєї власної Церкви і все є залежна від ласки польського священика, щоб відправити для своїх вірних Службу Божу?
Сьогодні буде скоро сорок років після війни, а українці з сторони польської ієрархії не те що не одержали належної допомоги, але навіть не мають належного зрозуміння. Українська Католицька Церква у Польщі нараховує біля 300 до 400 тисяч вірних, але досьогодні ще не удостоїлась мати хоч одного свого єпископа. Бажалось би, щоб Папа Іван Павло II бачив болі, труднощі і небезпеки не тільки польського народу, але також й інших, в тому братнього — українського народу. Стукаємо до сумління Апостольської Столиці й польської ієрархії у Польщі.
Микола Галів
