Сучасних дослідників давньої української церковної спадщини цікавить як релігійний контекст досліджуваних джерел, так і різні культурні нашарування, наявні в ній, адже наші землі здавна перебували на перехресті різних культур. Розмаїті культурні нашарування яскраво проявляються в музичних сюжетах ікон Страшного суду.
Ікони Страшного суду, які за своїм змістом відображають есхатологічні моменти Останнього Божого суду, вирізняються з-поміж інших українських ранньомо-дерних ікон передовсім своїм демократичним характером. На їхньому прикладі виразно простежується відхід іконописців від винятково візантійської традиції іконопису, і, відповідно, помітна переорієнтація на західноєвропейську малярську культуру. В численних композиціях Страшного суду, окрім канонічних складових, основні з яких – кінець світу, воскресіння мертвих та Суд Божий – знаходимо також жанрові сцени з відтворенням українського повсякдення. Ця особливість яскраво відобразилася в музичних сюжетах. Музичними є ті сцени, де зображені музичні інструменти. За нашою класифікацією таких сюжетів, чи то сцен, є чотири: ангели, нечиста сила, цар Давид, музиканти-грішники. Їх і опишемо.
Ангели
Перший сюжет із музикантами – це ангели, які грають на трубах. Джерела таких зображень можна повсюдно бачити на візантійських іконах. Зокрема, на одній із найстаріших збережених ікон Страшного суду ХІІ століття з Синаю зображені два ангели, які грають на довгих дерев’яних трубах. Подібні ангели є не лише на іконах Страшного суду XV століття з українських земель (села Ванівка і Мшанець), а й на аналогічних зразках цього ж часу з Новгорода та Пскова. Найчастіше на українських іконах ангели-трубачі зображені в сцені «воскресіння мертвих», яка у давніших зразках скомпонована у формі кола і розташована під ярусом «неправедні народи» в східній частині ікони. У цій сцені бачимо могили, з яких встають люди, звірі повертають тіла тих, кого вони зжерли, а довкола – чотири ангели з протилежних кінців світу сповіщають про його кінець. Подібних ангелів можна розгледіти уже на одній з ікон кінця XIV – початку XV століття з російських земель. Часом кількість ангелів може бути менша, як на іконах XVI століття із сіл Довге, Сухий Потік, Станиля і Трушевичі. У випадку ікони із села Мала Горожанка XVI століття ангели з трубами зображені під терезами, що зважують добрі та погані людські вчинки. На іконах XVII століття, де вже активніше проявляються впливи латинського мистецтва, часто бачимо ангелів, які трублять під небесами, біля зображення Ісуса Христа у верхній частині ікони. Такими прикладами є ікони із сіл Лип’є, Меденичі, Торки, ікона невідомого походження (зберігається у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького) та стінопис церкви Святого Юра в Дрогобичі. Загалом ангелів-трубачів бачимо чи не на всіх страшносудівських іконах XVI – XVIII століть.
Нечиста сила
Другий сюжет із музикантами – це нечиста сила (біси, чорти, демони та смерть). У найдавнішому корпусі українських ікон Страшного суду, який налічує понад 20 зразків кінця XVI – XVI століть, ці персонажі зображені з музичними інструментами лише в окремих випадках. Приміром, на іконі з села Раделичі бачимо нестандартного крилатого демона-однорога, який грає на дудці (повздовжній флейті). Його зображення супроводжується підписом «діявол на свої грішники трубит». На іконі з села Велика Лінина зображені дві персоніфіковані істоти з моря у колоподібній сцені «воскресіння мертвих». Вони грають на популярній у пізньосередньовічній Європі різновиді дуди – волинці, яка дослівно перекладається як «труба-сечовий міхур». Проте існують сумніви щодо ідентифікації цих морських істот, адже вони також нагадують алегоричних персонажів. Загалом нам не відомі зразки візантійських ікон із бісами, які грають на музичних інструментах. Їх немає і на іконах з російських теренів, і на поствізантійських європейських землях. А от у західноєвропейському мистецтві такі демони-музиканти трапляються доволі часто. Проте вони присутні і в українській пізньосередньовічній традиції. Мовиться про історію києво-печерського монаха Ісакія, якого біси спокушали грою на музичних інструментах. Найдавніше візуальне втілення цього сюжету, яке дійшло до нашого часу, міститься в мініатюрі з Радзивіллівського літопису кінця XV століття, де чорти грають на різних музичних інструментах. Загалом в українських страшносудівських іконах XVII – XVIII століть зображення чортів-музикантів також доволі часті. На іконі невідомого походження XVIII століття, що зберігається у Львівському музеї історії релігії, біля диявола-трубача є підпис «Диявол трубить на суд грішних». У Словацькій національній галереї зберігаються ще дві ікони XVII століття з чортами-музикантами. На одній із них чорт грає на ріжку, на другій – диявол трубить, розмістившись на голові «пекельної пащі». Аналогічний трубач зображений на іконі XVII століття невідомого походження, що зберігається в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького; на іконі з села Торки (1670 р.); на мініатюрі 1648 року з «Тріоді Пісної» з друкарні Києво-Печерської лаври; на іконі XVIII століття з київського Міського музею «Духовні скарби України»; на іконі 1720 року із села Молдавське. А на іконі XVIII століття зі Сколівщини демони грають на ріжках дуетом. Значно багатший ансамбль, з точки зору різноманітності музичних інструментів, відтворений на іконі з села Святкова-Мала (1687 р.), де чорти грають на залізній трубі, парних тулумбасах (литаврах) і на скрипці. Неначе це не міфічні істоти, а тогочасні світські професійні музиканти.
Єдине зображення смерті в образі скелета із наплічним барабаном бачимо на іконі Страшного суду 1661 року з Боглярки, що належить Словацькій національній галереї. Очевидно, цей образ наслідує поширений в західноєвропейській культурі пізньосередньовічний мотив – танець смерті.
Цар Давид
Третій сюжет із музикантами на іконах Страшного суду – цар Давид у сцені «Смерть праведного чоловіка». Особливість його втілення на українських іконах полягає передовсім у тому, що він грає виключно на лютнеподібному музичному інструменті, на відміну від російських зразків, де цар Давид зображений із шоломоподібним псалтирем (гуслами). Давид із лютнею вперше зображений на іконах XVI століття, зокрема тих, що походять із Долини (двічі), Довгого, Сухого Потоку, Малої Горожанки, Руської-Бистрої, Раделичів, Багнуватого, Кам’янки-Бузької, Станилі, Трушевичів, Великого та Вільшаниці. Таким чином, цей сюжет відтворений на двох третинах ікон першого століття ранньомодерного часу. Джерела цього образу простежуються з румунських теренів, точніше з регіону неподалік Сучави – колишньої столиці Молдавського князівства. Саме тут знаходимо найдавніші страшносудівські зображення царя Давида з лютнеподібним інструментом. Вони містяться на розписах зовнішніх стін храмів. Найстаріше таке зображення зафіксоване в селі Петреуць (1490 р.), ще два – у монастирях Хумор (1535 р.) та Воронець (1547 р.). Проте візуальні втілення українських царів Давидів значно багатші й різноманітніші за сучавські зразки. Тож румунськими (молдавськими) впливами тут справа явно не обмежилася. Окрім можливих західних запозичень, зображення лютнеподібних музичних інструментів могли бути списані з повсякдення, адже, як довели сучасні дослідження актових документів Волині другої половини XVI століття, європейська лютня і турецька кобза були популярними музичними інструментами того часу.
Музиканти-грішники
Четвертий сюжет – це музиканти з корчми, яким було відведене передове місце у пеклі. Такі музиканти вперше зафіксовані на десяти іконах XVI століття. І це майже половина їхньої загальної кількості. Проте навіть ці ікони різняться між собою.
Приміром, за столом у пеклі біля одягненої шинкарки стоїть оголений дудар, а біля нього підпис «Дуда». Музик у таких випадках оточують інші грішники з відповідними підписами. Цей сюжет зображений на іконах із сіл Довге, Мала Горожанка, Трушевичі та Вовче. Проте на іконі з останнього села є ще один дудар. Він розташувався на голові Вельзевула – на тому ж місці, де на інших іконах зображений чорт із музичним рогом. На іконі з села Велике нема підпису «Дуда», хоча сюжет ідентичний. А от на іконі з села Вільшаниця окремо виділена, з-поміж інших грішників, корчмарка за столом. Натомість дудар зображений не біля неї, а в пеклі, в оточенні інших грішників.
На чотирьох інших іконах музиканти одягнені. На іконах із села Долина та Багнувате дударі сидять за столом коло корчмарки (шинкарки) і, як у попередніх зразках, відповідним чином підписані: «Дуда», «Доудари». Дещо інші деталі присутні на іконі з Кам’янки-Бузької: по-перше, дудар там стоїть; по-друге, вражає увага художника до деталей його вбрання та музичного інструмента; по-третє, серед грішників під корчмаркою з пекельного вогню виглядає частина оголеного тіла музиканта, який тримає в руках скрипку та смичок. На останній іконі з села Красний Брід помітна нова інтерпретація сюжету – корчмарку та музикантів схопили чорти. Тут уперше бачимо не одного дударя, а тріо музикантів, такий собі ансамбль троїстих музик. Барабанщик підписаний як «Бобенъникъ» (очевидно, похідне від слова «бубон»). Цікаво, що він грає однією паличкою, а другою рукою тримає барабан. Другий музикант грає на скрипці, третій – на вже звичній дуді. Привертає увагу деталізоване відтворення їхнього одягу: неначе ці образи запозичені з тогочасного повсякдення.
Отже, найпопулярнішим персонажем серед музикантів-грішників на іконах Страшного суду є дудар. Дослідження історичних документів XVI століття Волинського, Руського, Київського та Подільського воєводств показало, що дударі були найпопулярнішими музикантами того часу, а для їхнього позначення використовували саме те слово, що й на іконах Страшного суду. Цікаво, що й на позначення барабана в актових документах того часу вживали саме те слово, що й на іконі з села Красний Брід. І хоча цілком очевидно, що принаймні частина зображених музикантів представляє реальні типажі ранньомодерної України, варто припустити, що друга частина могла бути перемальована із західних джерел, бо дударі були популярними персонажами й там. Наприклад, на розписах дерев’яного склепіння катедрального Нікосійського собору Святого Миколая на Сицилії зображено двох дударів та інші сценки із повсякдення. Розпис датується 1447 – 1455 роками. А от корчмарка та грішники за столом не раз присутні на італійських зображеннях Страшного суду від початку XIV і впродовж XV століття. Можливо, саме звідти походять прямі чи опосередковані впливи на українські ікони XVI століття. Важливо наголосити, що ані у візантійських джерелах, ані на іконах Страшного суду з російських земель не вдалося знайти зображення корчмарки та музикантів, як це було на іконах із українських земель. Окрім дударів, на українських іконах Страшного суду серед музик присутні скрипалі, які, проте, лише двічі зображені на іконах XVI століття. Використання скрипок на українських землях цього часу також підтверджується актовими документами, тож і тут вірогідний вплив музичного повсякдення ранньомодерної доби.
Музикантів часто зображували й на українських іконах XVII століття. Дударя видно на іконі з села Лип’є, що зберігається в Національному музеї у Кракові, а також на іконі невідомого походження в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. На іконі з села Святкова-Мала дудар підписаний не як «Дуда», а «Ккобзаръ». Інтерпретація цього підпису неоднозначна: по-перше, автор банально міг не надавати значення точності визначення, адже кобзар повинен був грати на кобзі, а дудар – на дуді; по-друге, існує ймовірність, що кобзарями у той час могли називати різних музикантів. На іконі з Музею історії релігії зображені двоє музикантів, де скрипаль підписаний як «Музика», а дудар – як «Козицын». Очевидно, останній номен виник через те, що принаймні частину дуд виготовляли зі шкіри кози. Судячи з одягу і деталей зображень Страшного суду на іконах із Закарпаття та українських етнічних теренів Словаччини, там, знову ж таки, бачимо картинки з музичного життя того часу. Зображення скрипаля є на настінному розписі церкви Успіння Богородиці в селі Новоселиця теперішнього Берегівського району, аналогічне до ікони в Словацькій національній галереї. На іншій іконі з цього ж музею, окрім традиційного дударя, бачимо ще двох музикантів, які грають на лютні та інструменті, наближеному до сучасної гітари.
Висновки
Отже, українські ікони Страшного суду XVI – XVIII століть є унікальним мистецьким явищем, де переплелися візантійські й латинські церковні малярські традиції. А завдяки сценам із музикантами на цих іконах бачимо, що в них яскраво відображені сюжети та картинки з українського повсякдення ранньомодерного часу.
Марта Федак, ліценціатка догматичного богослов’я, наукова співробітниця Національного музею у Львові ім. А. Шептицького
Іван Кузьмінський, кандидат мистецтвознавства, в.о. доцента кафедри старовинної музики Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського
