Своєрідність словництва і словесних форм у священних текстах і церковному ужиткуванні
Священна мова має собі тільки притаманні норми, яких не охоплює ніякий граматичний кодекс даної літературної мови і ніякі мовознавчі довідники. Одним з них — це НАПИСАННЯ СЛОВА З ВЕЛИКОЇ, ЧИ МАЛОЇ ЛІТЕРИ.
Існує у всіх мовних посібниках засада, що прикметники треба писати з малої літери. У священних текстах воно не так. У більшості випадків переважає написання з великої букви. Та бувають слова, де ці прикметники пишуться з правила з малої літери, а винятково з великої. Зілюструємо це на живих прикладах.
БОЖИЙ — наскільки відноситься до Бога безпосередньо (а не посередньо) тільки сам прикметник, як правило, пишемо з великої букви; іменник же, що відноситься до цього Божий, пишемо і з малої і з великої літери в залежність від цього, чи цей прикметник з іменником — одне нерозірване поняття, а чи виражає ефект Божого діяння на всесвіт і природу.
Тому: Божа сила, Божа ласка, Божий дар, дім Божий, Божий голос (що походить від Бога і цей же голос, відчутий в людині), Боже царство, палець Божий, Божі дороги і т. п.
Але: Служба Божа, Божа Установа (це про Церкву), Божа Премудрість, Боже Провидіння, Божа Всевидучість, Син Божий, Мати Божа.
Специфічні випадки написання: Божа ласкавість, Божа справедливість, Божий маєстат, кара Божа.
Очевидно: Божий чоловік (для визначення людини, відданої Богові і людини Божого духа). Коли це Божий враз з іменником окреслює Особу Ісуса Христа, тоді два окреслення пишемо з великої літери як от: Божий Основник Установи (роз. Церкви).
Є й стилістичні зумовлення писати іменника після прикметника — Божий — з великої або малої букви: Божа рука (рука з малої), але: «Хай береже його Твоя Рука» …! Твоя Десниця.
Єдиний виняток написання «Божий»— це народній ідіом: «давати на боже», (хоч: Божим жити)… по-божому, не-божий.
Синонімічні відповідники для окреслення Бога пишемо з великої літери: Всесильний, Всещедрий, Всевишній, Трисвятий, Триєдиний, Всеблагий, Пресвятий; те саме про Богоматір: О, Пречиста!
СВЯТИЙ — У протилежність до Божий — святий пишемо з правила з малої букви за вийнятком скороченої форми святий у: СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ і Святий Дух.
Наше народне: святий у відношенні до Бога — святий з малої літери: «Бог його святий знає».
Але у всіх інших випадках святий з правила з таки з малої букви. Тому: Ім’я святеє Його, святеє святих і т.п. Незгідне з духом нашої мови казати: святий про Божу Трійцю і Тайну Евхаристії; дух нашої мови вимагає: Пресвята Трійця і Пресвята Євхаристія!
Дух нашої священної мови не покривається з духом латинської Церкви. У латинників «санктус» — святий, відноситься так до смертних людей, як і речей, навіть до Бога. Зовсім у них звичайне: «свята Діва», свята Марія, свята людина, святий хрест, свята дорога, святе місце … З усіх цих варіянтів стосованого тут святий нас вражає цей епітет у відношенні до Богородиці. Українець ніколи, навіть у підсвідомості, не вжиє тут «свята», а тільки: Пречиста Діва, (і щойно тоді — Марія), Божа Мати, Матір Божа, Пресвята Богородиця: «Пречистая Діво, Мати, нашого краю…»
Коли йдеться про назви празників, таїнств і названня ними церков, то, очевидно, пишемо їх з великої букви. З великої літери пишемо ці іменники, які виражають Бога і Його святі таїнства, напр. Слово: На початку було Слово, і Слово було в Бога і Богом було Слово. Тому теж: Тіло і Кров, коли мова про (переєстествленні) переістотнені хліб і вино в Пресвятій Євхаристії.
Саме слово БОГ заступаємо синонімами: Господь, Всевишній, Всемилостивий, Всещедрий, Серцевидець, Справедливий Суддя, Пресвятий, Тричісвятий, Триєдиний. Під польським впливом продісталося у нашу колядку «Пан» : …» І Пан наш (що люди звичайно вимовляють, як Панас), для всіх нас»… Само собою священики узвичайнили це на: «Пан неба і землі», але, чи переконали цим наших людей, що Бог не пан-шляхтич, а Вседержитель, і не пан, а ДОБРОТА І ВСЕЛАСКАВІСТЬ. Дуже доладно заступив це «Пан» В. Безкоровайний у своїй обробці колядки «Бог Предвічний», користуючись текстом, де це «Пан» заступлене — Спас. У тексті отже: І Спас наш для всіх нас …. І Спасу нашому поклін віддаймо.
Слово «Церква» має у нас різні значення і відповідно до цих значень написання цього слова може бути з великої і малої літери. Церкви бо може визначати Божу Установу, отже: Христову Церкву, 2) Божу спільноту, 3) дім Божий, храм, 4) найрізніші деномінації християнської і зовсім нехристиянської віри.
Наш народ дуже влучно підійшов до цього слова: «Найшов собі церкву Богу молитися!»
Пишемо з великої літери, коли мова про Божу Установу, чи то первинної форми, чи тієї, що продовжувалась в історичних століттях, чи сьогодні продовжує своє існування, як Христова Церква і буде існувати по кінець віків. Усі Помісні Церкви пишемо з великої букви. Відмітити тільки треба що пошана до нашої святої Церкви не допускає: УКЦ, чи УПКЦ, а обов’язково треба повного і коректного написання: Помісна Українська Католицька Церква!!!
Коли ж у це названня вплітаються всі можливі церковні деномінації, напр. такі, що тепер участвують у діялогах з Церквою і в т. зв. екуменізмі, то всі «церкви» пишемо з малої букви.
Очевидно церква, як дім Божий, як храм і святиня, пишемо з малої літери.
У попередньому відступі ми ужили окреслення: Христова Церква. Це термін прийнятий і ми його зовсім свідомо вжили. Треба однак підкреслити, що й словосполука: Ісус Христос — вживається у нас тільки в узвичаєних випадках. Такими є звороти — привітання: Слава Ісусу Христу, Христос родився, Христос восрес, Христос посеред нас, Христові страсті і ще деякі інші. У більшості випадків наша священна мова вимагає доповнення: Господь наш Ісус Христос, бо Ісус Христос в українській душі дуже священне слово.
Жива літературна мова на службі Церкві і духовним потребам віруючого народу
Розглядаючи в попередньому числі нашого журналу преважливе питання літургійної мови і мови богослужбових текстів, ми тільки ствердили у формі загальних заложень спроможності сучасної нашої літературної мови (повністю, чи тільки частково) стати священною мовою нашої Церкви. У якій формі ця літературна мова може бути використана у сучасну хвилю — так, як її використано до всіх інших ділянок людського знання, чи у спеціяльній приспособленості до специфічних зумовлень священних обрядів, Тайн, текстів і богослужб — це питання, над яким мусять подумати наші церковні спеціялісти. На всякий випадок довгий час мусить діяти в нас постійна комісія навіть тоді, коли висліди її праць не завжди будуть публіковані. Процес бо вироблення нормативної священної мови вимагає довгого часу, великого досліду і великих зусиль. Але й поза богослужбовими текстами є ще безліч потреб для Помісної Церкви.
Спосіб проповідувати слово Боже в українській мові, уся богословська література на нормативній українській мові, церковна поетична творчість, яка в нас аж надто вбога, молитовники і катехитичні підручники і багато ін. вимагали б систематичного розроблення нормативного словника священної мови.
Хочемо тут для ілюстрації повернути увагу на наші церковні пісні. У відношенні до істотного складу нашої національної душі, до її виняткової обдарованості співати (і треба сказати: прекрасно співати) та ще й у відповідності до нашого пречудного обряду, наша церковно-народня творчість жахливо вбога. Найстарші наші церковні пісні час розгубив, можливо тому тільки, що ці пісні не знайшли для себе якоїсь особливої ціни, а можливо тому, що їх творили тільки друго і третьорядні складачі. Маємо право таке підносити, бо у знаних уже «творців» нашої церковної пісні на кожнім кроці виглядає убожество слова, думки, почувань і музичного оформлення. А мова — це один жах ! Ці духовні піїти ніколи не усвідомлювали собі, що церковна пісня не однодневий метелик, а скарб віків; що духовна пісня — це спадщина, натхнінням і благодаттю якої живуть цілі покоління нащадків, що мовний і творчий анальфабетизм цієї церковної пісні не може не то що окрилювати сучасних і підносити їх до Бога, до якого повсякчас зривається українська душа, але й взагалі вдержатися більше, як кілька років … і то серед примітиву народніх гущ … Можливо наші найстарші церковні пісні були складані на церковно-слов’янській мові. Якщо так, то вони не змогли навіть наблизитися до шедеврів тих духовних пеанів, якими рясніє наша духовна пісня у наших незрівняних церковних богослужбах: Всі ікоси, тропарі, ірмоси, кондаки, стихири, причасні, прокімени, величання і т.д. — це ніщо інше, як пісні, пісні, приписані Церквою, обрядом і священною традицією. Над піснями нормального поетичного складу мусять ці духовні пеани, повні найтоншого богословського вислову, повні безпосереднього вознесіння душі до Бога, торувати безкомпетеційно. Звичайна людська пісня, навіть натхнена певним побожним зльотом душі, виходить у зіставленні її з повищими обрядовими кантами — дуже блідо. У нашому кутку мови ми маємо на увазі мову в найширшому слові розуміння, мову як засіб комунікації, мову, як вираження глибинних ідей, як висловлення почуттів у місці святого святих і мову взагалі священну. Власне, тільки за становища найелементарнішого розгляньмо ці наші церковні пісні. «Левадов, долинов несеться звено «… Чотири слова підряд … чи, справді слова? Складав їх хтось, хто знущався без милосердя над українською мовою. Воно щось таке, як ця компетенція одного жида з нашим парубком, мовляв яка це штука творити поезію… Жид перший почав: «Сиджу під вербом і їм кашу з молоком»… Наш парубок перебив йому одразу: «Не так, Мошку, має бути: вербою…» «Тоді, гаразд.: «Сиджу під вербою і їм кашу з молокою». А чи краще бренить: «Назарета, любий цвіте, ти красов небес сияєш …», або: «О, хто, хто Николая любить…?» Ця остання пісня висловом думки до розпачу вбога. Приведемо в цілості цю «пісню».
«О, хто, хто Николая любить,
Тому святий Николай
На всякий час помагай,
Николай, Николай. (2 рази)
Мова в церковній пісні незвичайно важливий і таки вирішний (це про довголіття пісні) елемент. Мова це те, що має запевнити церковній пісні її довговіковість, а серед цієї довговіковості мусить безперестанно окрилювати тих, що її співають, і возносити мільйони душ на висоти і у приявність Бога, яким живемо, рухаємося в Ньому і через Нього.
Це мусять мати на увазі всі , хто забирається складати церковні пісні!
Нижче передруковуємо статтю з незначними скороченнями, з «Зв’язкового Листка». Помісної УКЦеркви, що появляється у Великій Британії ч: 8/78
