Відкривши в нашому журналі нову сторінку, присвячену українській літературній мові, ми сподівалися відгуків, чи хочби виявів зацікавлення нашим почином. Ми свідомі й того факту, що водночас і трапилося у нас непорозуміння. Перший наш дискурс позначене поміткою: «порядком дискусії». Власне, не могло й мови бути про будь яку дискусію, бо ж і ні при чому тут дискусія. Наш матеріял недискусійний, наскільки редактори й автори не висловлюватимуть своїх особистих поглядів, а тільки збиралися оприлюднити висновки досліджень авторитетних мовознавців і мали на увазі популяризувати між як найширші маси наших читачів прийняті норми літературної української мови. Єдине, що давалось би дискутувати — це сам спосіб і засяг подачі цієї правильности, або неправильности слів, термінів, форм і т.п. Бо ж розгляд мовних явищ можна проводити систематичним і широко розгорненим підходом до мови, але й можна теж затіснитися до фрагментарного трактування і до найбільш насушних потреб. Ми вибрали цей другий шлях і зокрема націлювались на богословсько-церковне словництво. Нашим найбільшим стимулом стала та обставина, що богословсько-церковна термінологія є майже нашими мовознавцями неторкана, а в практичному користуванні уявляє собою справжнє гуляйпільство і що кому вважається «прекрасним» на вухо (не завжди музикальне) і на відчуття (які іноді наївні, а з правила зрадливі).
Хочемо покористуватися приводом цієї нашої гутірки і серйозно розположити наших читачів до ПОШАНИ тієї мови, на якій ми молимося, прославляємо Господа, або проповідуємо науку Господню.
Мова священного користування
Отець д-р Ю. Федорів підхопив дуже важливе, для нас же неоціненно важливе, питання: мова богослужбових текстів. Науковий есей о. Федорова теж позначено стампом: порядком дискусії. Питання тільки — кого з ким? Автор цих рядків має враження, що декому з читачів здається, що о. доктор хотів за всяку ціну зберегти церковно-слов’янську мову і не допустити до повного введення української літературної мови в наше церковне користування… Можливо, таке посудження і до якоїсь міри виправдане тим, що о. Федорів переакцентував у багатьох місцях історичну, між іншим, воістину, унікальну ролю церковно-слов’янської мови в житті нашої Церкви і нашої церковно-національної духовости. Але автор цих рядків не виніс сам особисто такого враження. Навпаки, автор зрозумів, чому о. Федорів має певні застереження до сучасних спроб увести українську літературну мову в богослужби і св. Літургію та в чому добачає він особливі труднощі.
Два основні факти мусіли б наші знатоки церковних і богослужбових текстів мати на увазі.
1. Наглого зламу з тисячелітньою традицією не можливо перевести за кілька, чи хочби кількадесять років навіть тоді, коли літературна мова даного народу розвинена до крайніх меж досконалости і навіть тоді, коли ціла «септуаґінта» найкращих знавців засідає роками у спеціяльній комісії.
2. Священна мова на літературній мові якогось народу мусить по волі і неволі адоптувати більшість словництва священних текстів із своєї первісної літургійної мови.
Це останнє — це закон і одночасно і вся таємниця успіху. В англійській, наприклад, мові немає надто великих розбіжностей між мовою поезії і мовою священних текстів. Те, що в інших жанрах зовсім інакше стилізується та поодинокими формами слова висловлюється, зовсім незбіжне у них з поетичним висловом і мовою священних текстів. Ні одне слово цих священних текстів не є англійського походження, всі вони точна копія латинських слів, тому що латинська мова довгі століття була мовою Церкви. Процес ідеального достосування живої літературної мови до священних потреб вимагає переходових періодів, поки закріпиться благодатно і безпорочно як жива священна мова в Церкві. У таких же Церквах, де на національну Церкву з одним і тим самим обрядом і ідентичною вірою складаються дві «віроісповідні» вітки, неможливо творити живої церковної мови (на літературній базі) без співучасті представників однієї і другої Церкви. Дотого ж у нас є ще й специфічна вимога у перекладах: наш священний текст не шепочеться, а співається.
Очевидно, у міжчасі будуть і мусять бути недоліки, все ж почати таки треба з того, чим літературна мова може максимально послужити в теперішній своїй стадії. Та навіть у вершковій стадії свого розвою жива літературна мова буде безрадна передати богослужбові терміни інакше, як слов’янізмами, що зрештою по своїй більшій часті стали в нашій мові священними архаїзмами.
