(Формальна ліквідація УКЦеркви)
За час цілої історії християнства ніяка інша Церква не зазнала стільки руйнувань за віру Христову, як Українська Католицька Церква. Воно завжди так бувало, що як тільки Москва загарбала українські землі, то негайно відбувалося переслідування Київського християнства, а кінчилося насильним включенням нашої Церкви до російської православної церкви. В 17-19 століттях ту ганебну ролю виконували московські царі, а після першої світової війни ту ж саму ролю виконує московський атеїстичний уряд. Одначе є одна засаднича різниця: царі нищили тільки українське християнство, ліквідували Українську Церкву, приєднували її насильно до російського православ’я. Знову ж комуністичні московські володарі спершу ліквідували Українську Церкву, а в дальшому пляні нищать Христову віру взагалі.
В 1875 році Москва насильно й брутально знищила Українську Католицьку Церкву на Холмщині, включивши її до Російської Православної Церкви. В 1920-30-их роках Москва тотально знищила в Україні Українську Автокефальну Православну Церкву. В тих жорстоких часах вірні Української Католицької Церкви рятували українську католицьку віру тільки в Західній Україні та на Закарпатті. Після загарбання усіх українських земель по другій світовій війні Москвою, перший приціл намірено на знищення Української Католицької Церкви. У половині 1944 р. на землі Західньої України вдруге вступили полчища московської червоної армії. На Українців лягло гнітуче вичікування чогось страшного. Усі відчували, що буде гроза. 1-го Листопада 1944 р. ударив перший грім. Помер Мойсей українського народу — митрополит Андрей Шептицький. Його молитовні руки перемагали в роках 1939-41 безбожного московського Джінґісхана. В тих роках першої окупації Західньої України Москва ще не поважилася виступити проти авторитету митрополита Андрея, тому також не торкали нашої Церкви. Одначе негайно після смерти цього Божого чоловіка, агент НКВД Володимир Росович у брошурі «З хрестом чи мечем» назвав нашого Великого Митрополита «ворогом народу», «аґентом Гітлєра» та іншими зневажливими епітетами. У такій провокативній писанині Росовича крилася виразна ціль Москви, зневажити маєстат Покійного Митрополита, за домовиною якого несли вінки з написами: «Батькові українського народу»! І врешті прийшов 1945 р. Дня 11-го квітня тогож року блискавкою облетіла нашу країну друга тривожна вістка: «Митрополит Йосиф Сліпий і всі наші Владики Галицької Волості заарештовані»! Ув’язнено: єп. Н. Будку, єп. Г. Хомишина, єп. М. Чарнецького і І. Лятишевського. При кінці того ж року у Перемишлі польська поліція арештувала єп. Й. Коциловського й єп. Г. Лакоту, а 8-го січня 1946 р. в Медиці передала їх в руки НКВД. їх вивезено на схід. Небаром арештовано і вивезено поза межі України — до Росії усіх капітульних вікаріїв, які мали завдання управляти Українською Католицькою Церквою на час відсутности заарештованих владик. Москва в той спосіб заплянувала створити в нашій Церкві стан правно-канонічного безладдя. Таким чином атеїстичний московський уряд усупереч сталінській конституції, захопив у свої закривавлені руки всю владу нашої Церкви! Який стан був у тому часі, чи вірніше до того часу, в нашій Церкві? До вересня 1939 р. у Західній Україні й на Закарпатті наша Церква мала: 4 мільйони й 159 тисяч вірних, одного митрополита, 10 владик і 5 єпархій 12 апостольські адміністратури, 2.950 священиків, 520 ченців, 1.090 черниць, 540 студентів теології, 3.040 парафій і 4.440 церков та каплиць. У Львові була Богословська Академія. У Західній Україні й на Закарпатті було 5 Духовних Семінарій. Під управою Церкви були школи, інститути, захоронки, бурси, друкарні, церковні братства. Московський уряд декретом заборонив нашим священикам, які були ще на волі, служити Богослужби! Мало того, наказано їм усім реєструватися на станицях НКВД. З наказу НКВД зорганізовано в усіх наших парафіях т. зв. комітети, які мали наказ списати все майно нашої Церкви. Тоді теж назначувано нових парохів, які зареєструвалися в органах НКВД. При тому шалів несамовитий терор. Слід підкреслити, що в тому самому часі московський патріярх Алєксєй закликав наших священиків і мирян до бунту проти нашої Церкви. Дослівно Алєксєй закликав наших священиків і мирян залишити католицьку віру і переходити на московське православ’я. Розуміється, що акцію Алеєксєя ревно підтримували органи НКВД.
Покищо ще недоступні таємні документи про договорення патріярха Алєксєя з атеїстичним урядом Сталіна відносно Укр. Кат. Церкви. 2-го лютого 1945 p., тобто два місяці перед арештами наших Владик, Собор Російської Православної Церкви на заклик патріярха Алєксєя, рішив «поборювати Українську Католицьку Церкву» Алєксєй у свойому «посланні» звертався до наших священиків і мирян, а не до Владик, хоч вони ще не були арештовані. З цього випливає, що Алєксєй мав відомості про те, що наші Владики будуть арештовані, тому вважав зайвим до них звертатися. Алєксєй, хоч і в «патріяршій рясі» виявив себе рабом атеїстичного уряду, накидаючись на нашого митрополита Андрея мовляв «я, Алєксєй, благословив червону армію на боротьбу з Гітлєром, а митрополит Андрей Шептицький і папа підтримували Гітлєра. «Алєксєй добре знав, що сам митроп. Андрей видав послання — «Не вбивай»! — проти нацистських убивств невинних людей.
«Послання» Алєксєя — нікчемний донос, клевета. Така вже доля Російської Православної Церкви. За царів вона була підчинена т. зв. оберпрокуророві, а за теперішніх комуністичних володарів вона підкорена атеїстичному урядові.
Немає ніякого сумніву, що ліквідаторами Української Католицької Церкви були: уряд СССР і керівні кола Російської Православної Церкви. Одначе як за царських часів, так і за Сталіна, Хрущова й Брєжнєва, зовнішні ліквідатори шукали допоміжної сили в нутрі нашої Церкви. За царату знайдено о. Сємашка, а за Сталіна підшукано оо. Костельника, др. Мельника і Пельвецького та створено т. зв. «Ініціативну групу» по «возєднанні нашої Церкви з Російською Православною Церквою». Значиться «акторів» трагедії знайдено, а головну ролю призначено о. Г. Костельникові. Вже в часі першої окупації Львова в 1939-41 роках Москва намагалася наставляти о. Костельника проти Митрополита Андрея і Укр. Кат. Церкви. Одначе о. Костельник не пішов на це. У 1945 р. ситуація для о. Костельника значно погіршилася. Два його сини були в Дивізії «Галичина» і тим разом НКВД застосувало супроти родини Костельників сильний моральний терор і о. Гавриїл Костельник не видержав-заломився. Знова ж другого члена ініціятивної групи о. др. Михайла Мельника НКВД у Нижанковичах (там він був парохом) мало побити до синього й він заломився, даючи згоду на співпрацю. Які спонуки були в о. А. Пельвецького, то покищо невідомо. Одначе треба відмітити, що ці три постаті — це напевно не добровольці в акції ліквідації нашої Церкви. Ні, вони тільки трагічні людські постаті московського насилля.
Ота «трійця» 28 травня 1945 p., отже 6 тижнів після ув’язнення наших Владик, проголосила два документи: один до Ради Комісарів СССР, а другий до українського католицького духовенства. У першому письмі «трійця» просить Раду Комісарів, значиться світську впаду, не церковну, «затвердити їх — як ініціятивну групу по возєднанні» Укр. Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою. Знову ж до українських католицьких священиків дослівно написано таке: «Коли весь український народ об’єднався в один державний організм, то і його Церква мусить об’єднатися в одну православну церкву». На затвердження владою ініціятивної групи не прийшлось довго ждати, бо вже 18 червня 1945 р. Рада Комісарів її затвердила. Той документ підписав якийсь «товариш» Ходченко.
За вказівками Раднаркому УРСР, у відповідь на вашу декляративну заяву від 25.5.45., повідомляємо вас: «Ініціятивна група по воз’єднанню греко-католицької Церкви з Руською Православною Церквою санкціонується у вашому складі, як єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган…»
Ґрунт до «воз’єднання підготовлювано страшним терором. Від 28 травня 1945 р. до 810 березня 1946 p., тобто до т. зв. Собору у Львові, московський уряд застосував страшний терор у цілій Зах. Україні. За неповних 9 місяців НКВД стероризувало священиків і мирян, ув’язнених бито й катовано в підземеллях НКВД, депортовано на Сибір, до концтаборів. З самого Тернополя вивезено тоді 150 наших священиків і тисячі мирян у глиб московії. Цей період терору можна порівняти до переслідувань перших християн. Примусове «воз’єднання» підготовано з московською рафінованістю. Владики були ув’язнені, велика частина священиків вивезена, а ця частина священиків, що були «на волі» стероризовані а миряни не мали в Львівському Соборі ніякого голосу.
Все ж таки й у тому часі знайшлось поверх три сотні наших священиків, які 1 липня 1945 р. мали відвагу звернутися до московського уряду СССР з протестом проти розкольницької роботи т. зв. ініціятивної Групи в Українській Кат. Церкві! Дослівно ті священики герої писали: «Ми не вмішуємося до політики, але тільки всеціло хочемо віддатися праці для спасення душ людських і своїх. Наше наставлення до акції о. Костельника негативне. Його акцію засуджуємо як шкідливу, нецерковну й противну Христовій правді! Ми прохаємо звільнити наших владик з митрополитом Йосифом на чолі». Львів, дня 1 липня 1945 р. Площа Св. Юра. Це історичний і водночас героїчний документ тих трагічних місяців.
На Собор до Львова, який відбувся в днях 8-10 березня 1946 p., прибуло, чи вірніше привезено силоміць і терором, всього 216 священиків, а ледве 19 мирян. Собор мав назву «Греко-Католицької Церкви», Хто ж повинен був його скликати? Ясно, що наші Владики! Розуміється Владики Греко-Католицької Церкви. Але ж в той час всі вони були вже ув’язнені. Отже його скликав московський патріярх Алєксєй за поміччю атеїстичного московського уряду і кількох членів Російської Православної Церкви. В «Діяннях Собору» записано таке: «ясне, що Собор не міг відбуватися без участи в ньому єпископів і то своїх, що вийшли зі свойого духовенства». І сталося неканонічне явище. Патріярх Алєксєй 25 лютого 1946 р. назначив хіротонію-свячення на єпископів о. Пельвецького і о. Мельника, обидвох з т. зв. ініціятивної Групи по «воз’єднанні». Перед двома днями о. Г. Костельник, о. Пельвецький, і о. М. Мельник і ще 13-ох священиків виреклися католицького віровизнання і прийняли російське православ’я. Ото ж і для цієї фарси Москва, а не Київ, назначувала єпископів для Західної України. О. Костельник не одержав єпископської митри, бо в тому часі ще був одружений. Він вдоволився саном митрофорного протоєрея. Реасумуючи всю оту гру Москви в справі ліквідації нашої Церкви, слід ствердити: Собор у Львові скликала Москва. Важне ствердити ще й те, що ініціятивна група по «воз’єднанні» одержала мандат не від церковної влади, але від політично-державної з Москви. Тому теж цей Собор не має юридичної основи.
Собор відкрив у катедрі св. Юра у Львові о. Костельник, покликуючи заздалегідь наказану, а не вибрану, президію. Що б одначе надати відповідний тон нарадам, о. Костельник відчитав листа прокуратора про присуд на українських владик, розуміється католицьких. О. Костельник, як самозванчий предсідник представив московських делегатів, не, як обсерваторів, а єпископів: Макарія, Нестора й протоєрея Ружицького. Це були делегати московської патріярхії. Виголошено дві доповіді. О. Пельвецький говорив про діяльність ініціятивної Групи», а о. Костельник про «Мотиви воз’єднання Греко-Кат. Церкви з Російською Православною Церквою. Перед дискусією о. Костельник поставив питання: «чи нам спід зривати з Ватиканом»? Дискутанти в числі II висловилися проти Ватикану. Тоді о. Костельник поставив до уваги проект ухвали Собору: «І. Уневажнити постанови Берестейської Унії з 1596 р. 2. Відірватися від римської церкви, 3. Повернутися до прадідівської православної віри, і, 4. Воз’єднатися з Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі». Зрозуміло, що Собор піднесенням рук «однодушно» прийняв ті наказані пропозиції. Дослівно, так усе ішло по наказу, як на політичному мітінґу. Щойно по «уневажненні» Берестейської Унії, о. Костельник прозрадив Соборові, що отці Пельвецький і Мельник це вже перші православні єпископи, а він митрат. Так формально зліквідовано Українську Католицьку Церкву в Зах. Україні, а два роки пізніше зліквідовано нашу кат. Церкву на Закарпатті, убивши єп. Ґойдича. Про те рішення повідомлено Раду Народніх Комісарів і голову Комісарів у справах Російської Православної Церкви. Чи направду й фактично Москва зліквідувала нашу Церкву в Україні? Формально так, але вона діє на території цілої російської імперії в новітніх катакомбах. Існують бо там наші Владики й священики, які проповідують в страшних умовах Христове вчення, дають вірним духову розраду і потіху, уділяють святі Тайни, хоч їх НКВД важко карає не тільки тюрмами, але приміщують їх у заведеннях для божевільних, а часто й карають смертю. Наш Блаженніший Патріярх Отець Йосиф І говорив на папському синоді про те, в Совєтському Союзі в жертву за віру Христову наш народ склав гори трупів і проляв море крови. Одначе Ватикан мовчить! На своїй патріяршій інсталяції Пімен «уневажнив» Берестейську Унію, а Ватикан досі мовчить. Знова ж на останній авдієнції наших Владик з Патріярхом Отцем Йосифом у папи 13 грудня 1976 р. Отець Йосиф і Владики просили папу Павла VI поспішити з Різдвяним Посланням для вірних Української Церкви в катакомбах, щоб підтримати їх у вірі й потішити. Одначе, на жаль, цього не сталося — папа не проголосив батьківського послання нашим братам, страждаючим в Україні! Це трагічний і багатомовний факт!
