В вогнях і Прип’ять, і Чорнобиль,
Горить повітря і земля,
Смертельні хмари нуклеарні
Несуться з вітром в небеса —
На Польщу, Швецію, Европу.
Беруть в обійми живосилом
Ліси, поля, хліба посіви
І смерти зародки втискають
В усе живе і неживе.
В полон беруть Дніпро і Київ,
Родючі ниви і степи,
І смуток, жаль і біль вселяють
У юних, літніх і старих.
Розтерзаний в думках і серці,
Чорнобилець глядить навкруг,
На полум’я, зловісну хмару,
Її злозичливий упруг;
Очима смутку обіймає
Свою вагітну молоду
Дружину й двоє діточок.
В задуму падає. Передихів моток.
В обуреній душі й умі
Снується вальний монолог:
«Вже кілька днів вдихаєм смерть…
Таїли правду. Завжди так…
Байдуже їм життя народу,
Хай гине люд… щоб тільки світ
Не знав про цей найбільший крах.
Таїли голод в Україні,
Сімох мільйонів смерть страшну
Таять ҐУЛаг-и і «психушки»,
Садизм, цинізм, дроти колючі,
Відкритий ад в своїм «раю».
У них людина — гвинт в машині.
Його ж не трудно замінити
Мільйонами нових Гвинтів.
Ось перші жертви радіяцій…
Вмирають старці й молоді,
А можновладці — мов сліпі.
У них же — свято,
«Перше травня» —
Паради, танки, прапори,
Червоні ленти в всіх на грудях,
Промови, брехні, гул хвальби
В країні рад — в краю тюрми.
В них ціль хижацького стратега:
Кайдани розуму й душі
Тому, хто волю і свободу
Цінує, як найвищий дар;
Хто дар цього свого ковчега
У межах Божих ізобар
Леліє в серці і умі
На нивах кріпосних, колгоспних
І на станках виснажних, млосних,
У школах, бюрах і хатах,
В турботних сірих вечорах,
Ночами, повними тривоги,
У роздумах про некрологи
Захисників людини прав,
У настроженому сні
І рано-вранці на зорі.
Кудись везти задумують.
Бог-зна… так кажуть… може й так.
Але куди? В ліси Сибіру?
Поїдеш — згинеш, як черв’як…
Та вже й запізно… бож уже
В нас радіяція живе.
Жона, Івась і Ганнуся…
І плід шістьмісячний в жони…
Яка чекає доля нас?
Яке для всіх нас майбуття?
Чи вернемось назад, в Чорнобиль?..
Ох, важко кріпаком служити
Для зайди на своїй землі…
І важко, болісно вмирати
В ворожій дальній чужині».
В очах росинки появились…
Думки несуться, як Дніпро,
У Київ, трауром покритий,
І на естраду, де силком
Рясні і пишні хороводи,
Вінки, вишиванки, стрічки,
Неначе б лиха й не було.
Неначе цвітом все цвіло.
«Людей обманом сповивають.
О, що за глум, що за цинізм!
Лиш пекло видумати може
Такий нелюдяний снобізм!
І де ж нам помочі шукати
У цій нечуваній біді? —
Лиш в Тебе, Боже справедливий.
На Тебе ми надію маєм.
Поглянь на нас ласкавим оком,
Візьми нас всіх під свій покров!
Не дай, щоб в нашу чисту кров
Пістряк смертельний завітав
І в судорожних болях-муках
Зарано в земельку поклав.
Молю за себе і родину,
За народ мій, всю Україну,
В ім’я нас всіх і поколінь,
Прийми цей струм моїх молінь! Амінь».
