В вогнях і Прип’ять, і Чорнобиль
Горить повітря і земля,
Смертельні хмари нуклеарні
Несуться з вітром в небеса,
На Польщу, Швецію, Европу.
Беруть в обійми живосилом
Ліси, поля, хліба в посіві
І смерти зародки втискають
В усе живе і неживе.
В полон беруть Дніпро і Київ,
Родючі ниви і степи
І смуток, жах і біль вселяють
У юних, літніх і старих.
Розтерзаний в думках і серці
Чорнобилець глядить навкруг,
На полум’я, зловісну хмару,
Її злозичливий упруг;
Очима смутку обіймає
Свою вагітну молоду
Дружину й двоє діточок.
В задуму падає. Передихів моток.
В обуреній душі й умі
Снується вальний монолог:
«Вже кілька днів вдихаєм смерть…
Таїли правду. Завжди так…
Байдужне їм життя народу.
Хай гине люд,.. щоб тільки світ
Не взнав про цей найбільший крах.
Таїли голод в Україні,
Сімох мільйонів смерть страшну,
Таять ҐУЛаги і «психушки»,
Садизм, цинізм, дроти колючі,
Відкритий ад в своїм «раю».
У них людина – гвинт в машин
Його ж не трудно замінить
Мільйонами нових гвинтів.
Ось перші жертви радіяцій…
Вмирають старці й молоді,
А можновладці – мов сліпі.
У них же – свято,
«Перше травня» –
Паради, танки, прапори,
Червоні ленти в всіх на грудях,
Промови, брехні, гул хвальби
В країні рад – в краю тюрми.
В них ціль хижацького стратега:
Кайдани розуму й душі
Тому, хто волю і свободу
Цінує як найвищий дар;
Хто дар цього свого ковчега
У межах Божих ізобар
Леліє в серці і умі
На нивах кріпосних, колгоспних,
І на станках виснажних, млосних;
У школах, бюрах і хатах,
В турботних сірих вечорах,
Ночами, повними тривоги,
У роздумах про некрологи
Захисників людини прав;
У настороженому сні
І рано—вранці на зорі.
Кудись везти задумують.
Бог-зна…, так кажуть…, може й так
Але куди? В ліси Сибіру?
Поїдеш — згинеш як червяк…
Та й вже запізно… бо ж уже
В нас радіяція живе.
Жона, Івасик і Гануся…
І плід шістьмісячний в жони…
Яка чекає доля нас?
Яке для всіх нас майбуття?
Чи вернемось назад, в Чорнобиль?…
Ох, важко кріпаком служити
Для зайди на своїй землі…
І важко, болісно вмирати
В ворожій дальній чужині».
В очах росинки появились…
Думки несуться над Дніпро,
У Київ, трауром покритий,
І на естраду, де силком
Рясні і пишні хороводи,
Вінки, вишиванки, стрічки,
Неначе б лиха й не було.
Неначе б цвітом все цвіло.
«Людей обманом сповивають
О, що за глум! Що за цинізм!
Лиш пекло видумати може
Такий нелюдяний снобізм!
І де ж нам помочі шукати
У цій нечуваній біді? —
Лиш в Тебе, Боже справедливий.
На Тебе ми надію маєм.
Поглянь на нас ласкавим оком,
Візьми нас всіх під свій покров!
Не дай, щоб в нашу чисту кров
Пістряк смертельний завітав
І в судорожних болях, муках,
Зарано в земленьку поклав.
Молю за себе і родину,
За нарід мій, всю Україну.
В ім’я нас всіх і поколінь
Прийми цей струм моїх молінь
Амінь».
2 травня 1986 р.
