Людство пережило важкі часи. Насамперед через руйнування всіх, чи майже всіх, до тепер звичних поглядів на світ, життя, мету, засоби. Одного разу перейшовши межу, яка стримувала питання і запере‑ чення, які стосуються існування та природи Бога, воно потрапило в стан, коли, перефразовуючи вислів одного відомого вченого-філософа, теорія про Бога більше не потрібна. Нині більшість не знає своєї мети, а навіть ті, які, здається, вірують в Бога, не зовсім чітко й зрозуміло сповідують як мету життя єднання з вічним і безмежним Отцем, Сотворителем неба та землі, й нас також. З певного часу місце Бога зайняла людина, висадила себе на п’єдестал і докладає чималих зусиль, щоб переконати себе, що саме вона та її життя повинні мати сенс у собі, що саме вона є центром життя і все спрямоване на задоволення її потреб. Бере на себе повноваження, наприклад, щодо нищення чи охорони навколишнього середовища. Тим не менше, виглядає нинішня людина тільки дезорієнтованою, переляканою і, разом із тим, такою, що прагне довести собі й іншим протилежне.
Так, це правда, якщо ми сенс існування речей вкладемо тільки в те, наскільки вони корисні для нас, багато чого стане без сенсу. Без сенсу буде пустеля з її пісками і мешканцями, бо людина там довго не проживе; без сенсу вулкани чи морські глибини, в які вона не може проникнути; без сенсу сотні тисяч видів комах, які тільки, здавалось би, шкодять людині; без сенсу величезний Всесвіт, в якому ми загубились, мов піщинка, яку гонить вітер у безвість. Чи може бути, що все це справді без сенсу? Розум опирається такому твердженню. Розум спонукає людину вже зі самої природи шукати сенс усього, з чим вона стикається, що може осягнути силою свого сприйняття.
Якщо будемо чесні перед собою, то мусимо ствердити, що ми нічому не надаємо смислу. Людина переважно тільки відкриває закони, які вже існують у світі. Саме тому свої закони, тобто ті закони, які витворює суспільство, не може ставити вище від тих, що прийшли у Всесвіт з висоти, від Творця. Власне, коли говоримо про монашество, ніяк не можемо оминути питання вищого закону, смислу й мети.
Епоха Просвітництва та часи, що настали після неї, звернули суспільну думку зовсім до інших цінностей. У другій половині XVIII століття австрійський імператор у Галичині, як, зрештою, й у цілій імперії, наказав ліквідувати всі монастирі, ченці або черниці яких не приносили користі суспільству. На жаль, такі настрої були не тільки в Австрії, а й у цілій тодішній Європі, народи якої намагалися творити нові суспільні взаємини. Цікаво, що на Соборі Української Автокефальної Православної церкви у 1919 році, в якому брали участь духовенство та миряни цієї Церкви, було винесено постанову, що ченцям і черницям немає місця в Українській Церкві, бо вони нероби й утриманці, які тільки наживаються на праці звичайних людей та їх експлуатують. І хоча пізніше ця Церква збагнула, що тоді було допущено величезну помилку, все ж до сьогодні чернецтво, по суті, у ній не відродилося в повноті. Очевидно, якщо кожний повинен приносити якусь користь суспільству, постає питання: яку користь приносить Церква та її установи, такі як, наприклад, чернецтво? З’являються претензії, що, мовляв, Церква і ченці повинні якось суспільству послужити! Як зразок наводяться різноманітні харитативні проекти, які стають дедалі моднішими у світі та в Україні.
На жаль, ведені різними новітніми ідеологічними штампами, ми припускаємося важких помилок у своєму світогляді. Перша полягає у тому, що суспільство як таке не існує. Воно насправді складається з великої кількості осіб, кожна з яких має своє походження, історію, виховання, погляди, ціль. Кожна людина підлягає певним законам: природним, які не змінюються, і суспільним, які витворилися протягом століть та продовжують змінюватися (не завжди в бік удосконалення). Суспільство визріває і розвивається тоді, коли поважає потребу й право кожного індивіда, його свободу, тотожність, цілісність. У такому разі, заклик чи вимога бути корисним для суспільства втрачає сенс, оскільки ми самі є частиною цього суспільства і єдине, що можемо робити, це бути завжди готовими допомогти тим, хто нас оточує. Не можна бути корисним для суспільства, пригнічуючи природні й законні права одних і надаючи пільги іншим. Суспільство – це люди, ми з вами.
Друга помилка випливає із нечесної політики держав і державних службовців та неправильного розуміння суспільних взаємин. Багато хто думає, що Церква, яка є проповідницею й охоронницею моральних цінностей, повинна сама дати приклад, як саме цими цінностями жити, а тому – опікуватися бідними, знедоленими, хворими, тими, хто перебуває в потребі. Часто тут наводять приклад святого Василія Великого, який почав поряд із Кесарією розбудовувати передмістя, що його мешканці міста назвали Василіядою. Там були притулки для вбогих, майстерні, лікарні; святий у час голоду власноручно роздавав харчі знедоленим. Справді, Церква великою мірою покликана дати приклад морального життя та допомоги вбогим. Однак, піклування про те, щоб у суспільстві не було бідних і знедолених, насправді є прямим обов’язком держави й тих чиновників, які займають державні посади. Зрештою, самі члени суспільства, не чекаючи, що це зробить за них хтось інший, покликані усувати різні його вади. Церква має бути їм прикладом так, як і Христос був прикладом для своїх учнів, прикладом для держав і для всіх громадян. Василіяда – не тільки взірець для того, щоб нинішня Церква чинила так само. Особливо в Україні, де Церква на сьогодні є окраденою та обманутою. Василіяда – приклад для всіх людей, а насамперед для державної влади, як треба працювати й опікуватися окремими людьми, які потребують допомоги. Саме держава, яка має для цього всі засоби й механізми, повинна так чинити. Варто ще наголосити, що святий Василій Великий ніколи не організовував би Ва‑ силіяди, якщо б держава та заможні члени суспільства виконували своє пряме покликання і допомагали знедоленим. Якщо сьогодні основним завданням Церкви визначити харитативну діяльність, вона, по-перше, перетвориться в одну з державних установ, по-друге, інші державні установи перестануть виконувати свої безпосередні функ‑ ції, і ставши, як ми це тепер часто спостерігаємо, звичайними визискувачами громадян, а по-третє, сама Церква втратить своє основне покликання – звіщати Євангеліє Ісуса Христа й бути проповідницею та охоронцем моралі.
ХХІ століття вирізняється стрім‑ ким розвитком точних технологій, дедалі більшою інформаційною насиченістю, але, разом із тим, життєвою перевтомою, коли людина замість почуватися індивідом, Божою іконою на землі, переживає страх відкинутості, приниження і сприймає себе радше як нікому непотрібне коліщатко у монументальній системі світових суспільних взаємин. Вона замкнена у колі власних проблем, проживає безпросвітно, накопичує багатства, старається не думати про минущість життя і майбутнє й ображається, якщо хтось видається їй утриманцем і «трутнем», повторює ідеологему про те, що всі повинні «приносити суспільству користь», хоча сама очікує від того ж суспільства тільки задоволення власних потреб і якомога вищої оцінки, що виявляється у кількості знаків державного банку. Сучасна людина очікує визволення із цього зачарованого кола, тільки не завжди знає, як його віднайти. Тут не допоможе добра державна програма чи розмови у психолога, який часто не може вирішити власних проблем. Сьогодні людина потребує автентичного, правдивого свідчення, щоб змогти шукати шлях визволення, спасіння, маючи перед собою приклад іншого життя, не зав’язаного технологіями, задоволенням і матеріальними статками.
Саме таким свідченням є життя Ісуса Христа. Його Євангеліє – це не суха теорія, не сплетіння хитромудрих філософсько-богословських схем, це чисте життя, спрямоване на добро, любов і жертву, що виявилася у Його хресній смерті за нас. Чи це Євангеліє діє ще і в ХХІ столітті, чи, може, вже проминули й постарілися його слова та ідеї? Діє, і на прикладі можемо це бачити, коли люди, які мають всі можливості реалізувати так зване «успішне» життя, покидають ці можливості, щоби стати живими свідками правди Христового Євангелія. Монах ХХІ століття – живий свідок істини. Багато хто може здивуватися і закинути: вони теж користуються новітніми технологіями, мають гроші, мешкають у великих монастирях. Це правда, але істина полягає не в тому, щоб відмовитися від досягнень сучасної техніки чи науки, а в тому, як у цьому світі з таким надпотужним потоком інформації, новітніх технологій, розподілу праці і втрати відчуття індивідуальності не розгубитися, не втратити орієнтиру, не забути, що життя на Землі проминає, і ми відповідальні перед своєю совістю і Богом за нашу вічну майбутність. Не всі стануть ченцями, бо Христос кличе тільки декотрих, щоб вони були свідками для інших. В сучасному світі ніхто не залишається байдужим до монашого стану – ані прихильники, ані противники. Перед кожним монаше свідчення ставить питання, на які волею-неволею пробують дати відповідь.
Варто нагадати ще деякі важливі істини щодо чернецтва. Насамперед, монахами стають не ті, які зневірилися у своїх силах, яким не вдалося побудувати світську кар’єру або які мають страх перед життєвими викликами. Монастир – це не місце, де людина проживає у мирі та спокої, відділена високими мурами від спокус і принад світу. Особливо тепер, у час цифрових технологій, радіо, телебачення та Інтернету. Монастир – місце постійної внутрішньої боротьби, самовдосконалення і жертви навіть у дрібних речах. Тому ті, які хотіли віднайти безтурботне життя за монастирськими мурами, очевидно помилилися і монастир покидають.
Монахи – не трутні в житті суспільства. Всі вони мають своїм священним обов’язком працювати і самим забезпечувати своє життя, а навіть із заробленого допомагати тим, хто цього потребує. Очевидно, монастирі не замінять державної системи забезпечення, але скільки добрих діл творять вони, скільки допомоги надають непомітно щодня тим, які справді потрапили у скрутне становище. Очевидно, чернеча праця відрізняється від багатьох професій. Але суспільство потребує і психологів, і акторів, і музикантів, які нічого не продукують, але своєю працею здатні самі себе утримати. Ченці, маючи земельні наділи, можуть прогодувати себе самі, але вони потрібні сучасному загорділому і нечутливому суспільству в зовсім інших сферах: у проповіді, молитві, Богослужбі; щоб люди, які шукають істину від Бога, могли бачити перед собою приклад жертви і самопосвяти й так віднаходити душевну рівновагу та життєву силу.
Жодний чернець чи черниця не посвячуються Богові «для себе», подібно як і Христос не помер «для себе». Спасти свою душу можна в будь-якому стані, але принести істину не свою, а Євангельську, принести не словами, а прикладом життя, можна тільки тоді, коли перед своїм сумлінням, Богом і суспільством вибрати особливий стан посвячення. Ми не дивуємося, наприклад, актові присяги на вірність українському народові, який здійснюють вояки, що приходять служити до війська. Але цей акт, з погляду споживацького суспільства, не має жодного значення. Однак він має серйозні і невідворотні юридичні та моральні наслідки, і порушення його тим же суспільством буде вважатися зрадою держави, що спричинить відповідне покарання. Акт присяги перед Богом і суспільством-Церквою має ще більше значення. Присвячуючи себе служінню Христові, монахи й монахині стають новими благовістителями. І дарма, що не всі ревно й точно виконують своє служіння. Чернець залишається свідком навіть тоді, коли провиниться проти свого стану. Справді, хотілося б, щоби Церква й ченці були тільки добрим прикладом для всіх нас, але як важко виховати добрих людей у настільки морально поруйно‑ ваному суспільстві! Адже монахи й монахині – це сини й дочки нашого народу, які виростали в тих самих обставинах, що й інші, так само виховувались і так само потерпали від різних суспільних негараздів. Треба оцінити сміливість тих юнаків і дівчат, які, маючи багато можливостей у світі, віддали своє життя тихому служінню ближнім молитвою, різного роду допомогою, проповіддю і свідченням.
У суспільстві склалося враження, що чернецтво повинно бути віддаленим від світу, монастирі мають бути злиденними, а їхні мешканці – невігласами, фанатиками традиційних молитов і застарілих морально-етичних штампів. Це дивне уявлення походить від ворогів Церкви, які постійно намагалися представити її в очах громадськості як гальмо суспільно-культурного розвитку та технічного прогресу. Якщо звернемося до світлих постатей чернецтва, то побачимо, що майже всі вони здобули ґрунтовну освіту й були людьми широких поглядів та глибоких і мудрих ідей: святий Василій Великий, святий Теодор Студит, святий Теодосій Печерський, Митрополити Йосиф Велямин Рутський, Андрей Шептицький. Переважна більшість ченців і черниць сьогодні отримали вищу богословську та філософську освіту, продовжують здобувати наукові ступені, щоб могти дати відповідь на різні виклики та проблеми сучасного світу. Бути богословом – це не стільки досліджувати богословські тексти, скільки у молитві та розважаннях відкривати Істину. Саме чернецтво сьогодні може стати й поволі стає тим двигуном, який розвиватиме філософську та богословську думку. Це правда, що в Україні ще мало чути про визначних ченців-богословів, а це тому, що чернече виховання триває значно довше, ніж в інших установах Церкви, а також і тому, що між монашеством немає ще достатньої кількості тих, які могли б віддатися суто науковій діяльності, оскільки надто багато праці є в ін‑ ших сферах церковно-суспільного життя.
Здорове й численне чернецтво є індикатором здорового суспільства і квітучої Церкви. Якщо поміж нами немає тих, які здатні покинути все, щоб служити ближнім за прикладом Христа, наше суспільство і Церква – бідні. Саме тому свята Церква наголошує, що про монаші покликання повинні дбати всі її члени, не тільки ченці і черниці, а й єпископи, духовенство, всі миряни. Тільки тоді, коли повністю відродиться і розквітне монаше життя, зможемо говорити про правдиве відродження нашої Церкви й оздоровлення суспільства і держави. Нехай Господь благословить молитву й старання українських Церков на цьому шляху.
Ієромонах Корнилій (Яремак), ЧСВВ, головний редактор часопису «Місіонар»
