Лондон
Це слова не атеїста-безвірка, але молодої людини, загнаної до польського концентраційного табору у Березі Картузькій, тепер ректора УВУ, д-ра В. Яніва. Написав він їх таки у Березі під впливом несамовитих вражень, пережитих під час Богослуження, яке правив польський священик для всіх в’язнів без різниці на віровизнання. Зігнали нас під багнетами й на кивок поліциста ми мусіли клякати, вставати, шапки на голову класти тощо.
… Усіх зігнали без різниці разом:
Одні горять в захопленні екстази,
Облудні фарисеї шепчуть фрази,
Вкінці безбожні в почутті відрази…
Дзвенить дзвінок. Порушені приказом
Мов на шнурку чопа схилились разом.
Гляджу: кріси, багнети і сторожа, —
Густий кільчастий дріт і огорожа,
Чужинний капепян і Служба Божа,
Святі слова та мова нам ворожа!
Молитись хочу, а проте не можу!…
Коли тепер вибираюся до нашої, т. зв. «трестівської» церкви у Лондоні, то мимоволі серце стискається від свідомости до чого докотилась під проводом «найревнішого» Екзарха наша церква в Анґлії. І завжди пригадуються вище наведені слова поета, В. Яніва. Правда, ми ще слава Богу не за дротами. Нас ще ніхто силоміць не гонить до церкви, але подумаймо, чи немає певних подібностей. Чи не мусимо молитись під пильним доглядом поліції? Чи Службу Божу не правлять отці духовні, які нас ненавидять, яким є ворожі наші почування, наші думки? Подумаймо чи можемо ми молитись, колись у своїй, а тепер «трестівській» церкві, яка перестала бути нашою церквою, нашим домом молитви, нашим прибіжищем в часі радости й смутку?
Там молодий поет не міг молитись, хоча хотів, бо це була молитва під примусом, за наказом, молитва ведена ворожим нам гнобителем. Чому на волі, у своїй церкві, при своїх священиках нам трудно молитись? Це питання тривожило мене довгий час, на яке нажаль не міг знайти відповіді.
Поки прийду до відповіді, чому я не можу зараз молитись у своїй церкві, перед тим хочу пояснити чому перестаю ходити до «своєї» церкви. Помимо хитро спрепарованих правних підстав на право власности, яким наш «найкращий Владика» захопив наші церкви у свої руки, як свою власність, про що виразно каже нам адвокатська заборона ходити до церкви тим, що цю церкву будували для себе й для своїх дітей — ми станули на становищі що церкви є наші, бо вони були куплені для потреб вірних, а не для єпископської вигоди. Ми жертвували свій гріш, свій час й свою працю впевнені, що єпископ, священики та вірні це одно тіло — наша Церква. Та тепер показується, що нас обманено. Церква не наша, ми в церкві з ласки єпископа можемо молитись лише тоді коли єпископ нам позволяє. На це є докази — 15 осіб в Лондоні одержало заборону вступу до «своєї» церкви.
Таке поступовання, на яких параграфах воно не спиралось би — вважаю звичайним обманом. Щоби не бути ще раз обманеним, — перестав давати на тацу. Поруч з тим застановляюсь чи мені йти чи не йти до такої церкви, яка робить мені ласку, пускаючи мене на Богослуження. Друга справа, це так звані церковні впорядники, які не слідкують за тим, щоби люди мали де сісти, щоби перехід був вільний, але уважають своїм обов’язком (або мають наказане згори) слідкувати за немилими єпископові людьми, провокувати всякі авантури, щоби могти відкликатись до чужої поліції. А церковна «влада» свідомо добирає собі тих людей із політичного угрупування, яке має свої порахунки з тими, які стоять у проводі патріярхального руху. Отже, хто несе відповідальність за те, що в Церкві, яка досі нас єднала, настає роздор, штучно розпалюваний церковною «владою». Винних єпископ вирізняє, бере в оборону навіть перед поліцією, а людей яких спровоковано «карає» без переслухання, без доказання вини, лише на підставі заборони брати участь в Богослужбі. На таке антихристіянське поступування, спокійно дивитись не можу. Пробував листовно апелювати до церковних «властей», щоби самі не ширили роздору, щоби не підривали основ християнської моралі, — у відповідь була мовчанка.
Ось два здавалося б невинні образці, а таких є більше вже призбираних у архівах. Вмирає людина, яка не лише щиро молилась, але й чимало жертвувала на дім Божий, бо так була вихована змалку і мала шляхотну душу. Не сподобалось отцеві парохові, що ця людина, як свідомий патріот отверто заявила себе по стороні патріярхального руху. Ця людина заявилась проти бунту єпископа Горняка, який виразно став проти нашої єдности, проти нашої Помісности, проти достойної особи нашого великого Каторжника, Патріярха Йосифа. Отець парох відправив скорочений похорон (таку директиву дав дякові), не виголосив нагробного слова. Померла в Олдгамі людина, яка ніколи не була ані ревним вірним своєї церкви, ані щедрим жертводавцем. Коли церковна влада зробила між нами роздор, той чоловік примазав себе в оборонці єпископа. Для звеличання покійного, отець Тесак запросив на похорон ще двох інших отців. Це й є міра християнської любови, та справедливості, навіть перед маєстатом смерті.
Наша Церква перестає бути домом молитви, домом єднання розсіяних своїх вірних у чужому морі, а стає домом погрому немилих собі людей, домом політичних розривок різних середовищ, домом наруги над людиною. Тому, щоби не грішити фарисейством, щоби не давати злого приміру своїм осудом церковної влади, щоби замість помолитись за рідних й нерідних, приятелів й ворогів, щоби моя душа не мусіла бунтуватися до такої практики мені важко ходити до такої церкви. Пригадуються слова високого церковного достойника, який вислухавши звітування про події в нашому Екзархаті сказав такі знаменні слова: «Таж церква, яка спирається не на законах Христових, не на любові та пошані ближнього, а на світських законах і поліційній охороні — це вже не Церква».
Багато людей наївних, що вірили у якусь мораль наших церковних провідників, робили спроби довести до злагодження напруги, до замирення, врешті хоч би до спокійного святкування Різдва Христового, звернулись до патріярхальників з проханням, щоби на час Різдва не загострювати ситуації. Патріярхальники зі своєї сторони в ім’я добра й спокою в церкві пішли на далекойдучі уступки. Ніякого замішання, ні забурення не викликали, хоч доглядачі аж зі шкіри вилазили, щоби якусь авантуру спровокувати. А як зустрів Новонародженого наш «боголюбивий», «найпобожніший» з побожних й «найкращий» з найкращих Екзарх Августин? Викликав загін англійської поліції, а своїх доглядачів розставив по цілій церкві, щоби вони обсервували кождий рух вірних. Коли уділювано Святе Причастя, то двох охоронців стануло обабіч «Владики» обличчям до вірних в церкві. Чи в таких обставинах можлива молитва? Чи духовний отець та ще й Владика в таких обставинах може приносити безкровну жертву, та давати ласку всепрощення.
Чи треба дивуватись, що щораз більше людей з такої церкви починає втікати і релігійної практики не виконує? Бож як можна підходити до мировання, як священик на вас дивиться, чи «свій», чи «не свій». Одному робить по смерті параду, якої може та людина й не заслужила, а другому тільки з мусу покропить могилу (щоби до православних не пішли). До Причастя не приступають, бо вираз облич доглядачів не настроює до покаянних думок,а радше наштовхують до гріха. Хто може знати нові зарядження Владики, кому можна уділити Св. Причастя, а кого наглядачі візьмуть під руки й виведуть на вулицю (добре що ще не до підвалу).
Скажіть, Добрі Люди, чи можна серед таких обставин піти помолитись до «своєї» церкви? Чи радше не піти, щоби не робити гріха й на гріх не дивитись, що його роблять ті, які повинні бути добрим прикладом й дороговказом для інших?
