У своїх романізованих спогадах «Сад Гетсиманський» Іван Багряний висловив таку думку: «Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом»1.
На щастя, в своєму творі Багряний переконливо показав, що, попри очевидну наявність абсурдного зла у світі та можливість глибокої моральної деградації особи, людина таки є найвеличнішою істотою, сотвореною Богом. Про це, зрештою, свідчать автобіографічні тексти Віктора Франкла, Патріарха Йосифа Сліпого та численні інтерв’ю вірних про підпільний період історії Української Греко-Католицької Церкви. Цю тезу – «Людина – це найвеличніша з усіх істот» – доречно спробувати по-богословськи осмислити в контексті східнохристиянського твердження про обожествлення людини. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» окреслює акт обоження особи як «зустріч Бога і людини у вірі»2. Тобто якщо особа свідомо й добровільно відкривається на життєдайну силу Божої благодаті, то переображується у Святому Дусі, стає щораз подібнішою у святості до свого Творця, а отже, здатною здійснити головну мету християнського життя: бути сопричасником «вічного життя в Пресвятій Тройці»3.
У який спосіб нам, українцям, які переживають час жахливої війни із російським агресором, треба старатися бути подібними до Бога-Трійці, плекати прагнення до людяності, святості? Життєві історії вірних УГКЦ дають чимало відповідей на це запитання. Зверну вашу увагу на три складові, активно практиковані в «катакомбному» духовному житті християн в Україні другої половини XX століття.
Молитва і читання Святого Письма
Свого часу мені випала нагода опрацьовувати мемуари авторства Стефанії Петраш-Січко. Стефанія та її чоловік Петро Січко в молоді роки брали активну участь в збройній боротьбі ОУН-УПА проти більшовиків. Ще з 1970-х років вони, а також їхній син Василь долучилися до правозахисного руху, за що зазнавали неодноразових обшуків, арештів, судових вироків з боку радянської влади. У своїх споминах Стефанія Петраш-Січко дає чітку вказівку на Джерело, від якого вона черпала силу бути свобідною і мужньою в умовах шаленого тиску тоталітарної системи на свою сім’ю:
«[…] Й справді я жила завдяки цій Книзі [Біблії – Б.А.]. Я по ночах не могла спати. Я читала «Новий Заповіт» уже вдесяте чи двадцяте – і все знаходила в ньому все нові й нові слова чи повчання, які так були мені потрібні. […] Повірте, читаю Євангеліє чи молюсь – і відчуваю, що біля мене на стільці сидить Хтось, Хто мене охороняє. Чи це Ісус, чи Пречиста Діва, але здається, що чую дотик Їхньої руки. […] Я йшла в КГБ – жилка в мене не здригнулася. Тільки подумки повторювала такі слова: «Господи, вложи Святого Духа, хай Він говорить за мене, бо не знаю, що сказати». Чи повірите мені – я все виходила задоволена собою і дивувалася своїй відповіді»4.
Про взивання до Господа у молитві на саморобних вервицях, бажання участі в Божественній літургії, потребу примати таїнства Покаяння та Євхаристії часто згадують і герої збірника інтерв’ю «Життєві історії підпільної Церкви»5. Бо щире спілкування з Триєдиним Богом давало духовним та світським особам потрібної наснаги для тривалої боротьби з комуністичним злом. Досвід молитви став неоціненним і для багатьох українців з початком повномасштабної війни Росії проти України. Пригадую, як наприкінці лютого – на початку березня, коли всі ще енергійно бігали в укриття, у підвалі нашого житлового будинку окремі жінки ініціювали молитву на вервиці, і кожен охочий долучався до цієї молитви за перемогу України. З Божою поміччю та молитвою на устах українська нація вистояла і донині в різноманітний спосіб захищає свою державність із надією на перемогу над ворогом.
Служіння
Ісус Христос дав чітко зрозуміти, чому Він прийшов на землю і яку мету своєю діяльністю переслідує насправді: «Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр 10, 45). Цими словами Він висловлює бажання служити, а не домінувати. Ба більше, це служіння є максимально жертовним, оскільки Христос виявив готовність віддати своє життя, щоб людство було щасливим. Ісусове висловлювання можна обґрунтувати й з іншого ракурсу. Приміром, відома українська соціологиня Ірина Бекешкіна любила говорити про феномен «консервної бляшанки». Уявімо, як ми йдемо з тяжким наплічником, повним консервних бляшанок. Нам дуже тяжко, хочеться опустити від безсилля руки й нічого не робити. Однак поруч іде інша людина з аналогічним вантажем на спині. Відповідно до логіки цього феномену, якщо ми не полінуємося полегшити вантаж свого напарника, взявши собі ще одну бляшанку, то нам самим стане значно легше. Адже необхідних сил додаватиме відчуття того, що ми є людьми, на яких може покластися ближній у потребі6. Якщо тлумачити цей феномен не лише як ефективний спосіб полестити власному ego за виражену благородність, а й як необхідність бачити на горизонті, крім особистих житейських печалей, гризоту ще когось іншого, з поваги до цього іншого запропонувати допомогу, тоді образ консервної бляшанки недвозначно ілюструватиме зміст понять служіння, спільнотність, солідарність чи жертва. Члени містичного Тіла Христового, котре розпинали переслідуваннями і заборонами, вчилися служити один одному в скрутних обставинах: єпископ чи священник – мирянам, миряни, монахи підставляли плече допомоги духовенству і так далі. Проте це служіння не обмежувалося самими підпільними спільнотами греко-католиків. Мені було особливо приємно вичитати в розповідях та почерпнути з власних інтерв’ю із очевидцями особливостей церковного життя в Галичині другої половини ХХ століття те, що окремі вірні Римо-Католицької, а також Російської Православної Церкви підтримували зв’язки з греко-католиками на сімейно-побутовому рівні, допомагали їм у придбанні необхідних речей для належного звершення Божественної літургії тощо. Можна впевнено констатувати, що вибір на користь солідарного жертовного служіння допомагав усім сторонам не зневірюватися, не розчинятися остаточно під асиміляційним тиском як Московської патріархії, так і радянського атеїстичного режиму. Теперішня реальність російсько-української війни вказує на те, що чимало українців виявилися готовими служити на лінії фронту, в різних волонтерських точках, на місці праці або навчання. І це жертовне служіння мотивує не впасти приречено під тягарем хреста, а гідно нести його, йдучи вперед за воскреслим Христом.
Любов
Осмислюючи персональний досвід виживання серед жахіть нацистського концтабору, Віктор Франкл зумів сформулювати такі твердження: «Любов – це остаточна й найвища мета, до якої повинна прагнути людина. […] Порятунок людини відбувається через любов і в любові»7. Роки переслідувань УГКЦ в другій половині XX століття мимоволі сприяли тому, щоби в умовах різних неприємностей християни вчитися любити. Щиро, з довірою любити Бога, плекати вірну любов у подружжі та сім’ї, бути відданими друзями і на волі, і в неволі, а отже, по-справжньому любити власну особистість. Здатність дарувати любов чи не найсильніше уподібнює нас до люблячого Отця Небесного, надихає прожити достойне життя. Згадаймо, зрештою, мотивацію багатогранної пастирської діяльності Патріарха Йосифа Сліпого, яку він окремо описав у «Завіщанні»:
«Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таїнственним Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними і матеріальними скарбами вселюдського значення, визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі»8.
Беручи до уваги життєві свідчення греко-католиків доби підпілля, Патріарха Йосифа чи Віктора Франкла, нам також необхідно старатися, щоби любов до Бога-Істини, родини, друзів, рідної землі, до самого себе визначувала переможну траєкторію боротьби української нації з російським агресором. За таких умов ми ніколи не дозволимо собі перетворитися на дракона, котрого зараз поборюємо.
Підсумовуючи сказане, варто зазначити, що численні вірні Греко-Католицької Церкви років підпілля залишили наступним поколінням українців знаковий сюжет історії успіху: таки існує можливість зберегти оригінальну національно-релігійну ідентичність в період гонінь, вийти переможцями з катакомб та розгорнути масштабні процеси відновлення служіння Церкви на літургійно-молитовному, суспільному чи науково-освітньому рівнях. Де було і є джерело наснаги для мужності у хвилину кардинальних обертів картки історії? У Бозі, в Ісусі Христі. Тому, згадуючи з повагою та подякою досвід свідчення віри наших попередників, нам залишається втілювати в життя таке побажання біблійного автора: «Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри» (Євр 12, 1–2). Нам також необхідно старатися, щоби любов до Бога-Істини, родини, друзів, рідної землі, до самого себе визначувала переможну траєкторію боротьби української нації з російським агресором. За таких умов ми ніколи не дозволимо собі перетворитися на дракона, котрого зараз поборюємо.
Богдан Андріївський
- Іван Багряний. Сад Гетсиманський. Київ, 2001, с. 244
- Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха». Львів, §854.
- Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха». Львів, §854.
- Три повстання Січків, т. 1: Спогади Стефанії Петраш-Січко. Документи. Харків, 2004, с. 118 – 119.
- Життєві історії підпільної Церкви: збірка інтерв’ю. Львів, 2022.
- Ірина Бекешкіна. Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно // Дзеркало тижня (zn.ua), 11.Х.2023.
- Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Харків, 2016, с. 53
- Заповіт Патріярха. Львів, 2003, с. 8.
