У жовтні 2018 року Папа Франциск скликає до Риму представників національних Церков для участі в Синоді єпископів під назвою «Молодь, віра та розпізнавання покликання». Від УГКЦ делегатом буде преосвященніший Браєн Байда, єпископ Саскатунський (Канада), який очолює Комітет у справах молоді при Синоді єпископів УГКЦ, а його заступником призначили владику Володимира Груцу, єпископа-помічника Львівської архиєпархії. Ось кілька думок про молодь одного з наймолодших українських єпископів (преосвященному Володимирові – 41 рік, єпископський «стаж» у нього майже два роки) пропонуємо вашій увазі.
– Владико Володимире, ви є помічником владики Браєна Байди у підготовці до XV Звичайної загальної асамблеї Синоду єпископів на тему «Молодь, віра та розпізнавання покликання» і, можливо, братимете в ньому участь. Коли почули про це, як зреагували, які думки у вас з’явилися?
– Подумав, що не хочу нікуди їхати, бо маю й так дуже багато поїздок. Але коли людина має якісь труднощі, перепони, небажання, то варто ставити питання, для чого те чи те треба зробити. Звичайно, якщо їхати, то треба чогось навчитися, чимось збагатитися. Раніше не мав досвіду участі в подібних зустрічах чи синодах на тему молоді, тому відкрив серце і буду робити так, як Бог покерує. Я більш ніж переконаний, що Господь готує щось цікаве через цей синод.
– Виношуєте в серці його тему?
– Так, і маємо різні зустрічі з цього приводу. Головне стараємося почути власне українську молодь, бо тяжко говорити про когось, не послухавши спершу його. В листопаді ми (єпископат УГКЦ. – Ред.) мали зустріч з римо-католицькими єпископами, і однією з тем була саме тема приготування до синоду. Водночас проводили аналіз опитувань: чого молодь хоче, якою себе бачить? Що мені запало тоді в серце – ми часто забуваємо про фундаментальне виховання молоді. Наведу приклад, що я під цим розумію. Один хлопець зізнався: священик побачив, що він побожний, і скеровував його в семінарію, бо ж той побожний. Хлопець же питає себе: чи ж не можна бути побожним студентом, побожним працівником, просто побожним мирянином?
– Церква одночасно є і старою, і молодою, і дитиною. Тому єпископ чи папа у ХХІ столітті повинен вміти промовити до кожної вікової категорії зрозумілою їй мовою, мусить знати потреби, побажання і тенденції, загрози і виклики… Це складно? Який інструментарій ви використовуєте для того, щоб розуміти різних людей?
– Подивімося на сім’ю, родину, яка є мікроклітиною суспільства. Там є дідусь, бабуся, батьки, діти. Вони мають різні погляди, різний світогляд, але їх об’єднує буття родиною. Нас із різними поколіннями також об’єднує буття людиною, буття християнином. Узагалі суспільство має той скарб, який має: і людей старшого віку, і молодь. Я собі навіть так думав, що от є професор похилого, «золотого» віку, скільки він у житті осягнув, скільки навчився, який має шалений досвід і… відходить з цього світу! Мусить знову прийти молодий студент, вчитися, досліджувати, стає професором, старіє і також відходить… Такий маємо обіг життя.
Поважний досвід віку і запал молодості – я би бачив ті два крила, які несуть нас уперед.
– Молодь дуже добре реагувала на слова Блаженнішого Любомира Гузара та Івана-Павла ІІ. Чому ці люди Церкви були і залишаються цікавими для молоді? Мені здається, що молодь особливо прислухалася до них, більше, аніж старше покоління, стежила за їхнім життям і настановами у час, коли релігію вважають «немодною».
– Ну, по-перше, вони жили тим, про що говорили. По-друге, це дар. Не кожен священик, наприклад, піде працювати із в’язнями, бо для цього треба відчути покликання, а не кожен має такий дар. Так і з молоддю. На мою думку, молодь не так слухає, що ми їй кажемо, читає, що ми їй напишемо, як дивиться на те, ким ми є і чи ми є з нею.
Мій особистий досвід праці з молоддю чи служіння для молоді – це не якісь теорії, а просто мистецтво бути, прийти і спілкуватися. Правдиво почути можна того, з ким ти є, і краще робити це за горнятком чаю. Якщо прийти з книжкою і сказати: «Давайте навчу вас, як то має бути! », то молодь не сприйме, бо не відчує, що бере участь в житті суспільства. Молодь часом буває дуже критична, і це теж треба вислухати. Замало сказати: «Не роби так, бо то гріх! ». Якщо молоді пояснити, що щось для неї є добрим, вона робитиме це, а якщо пояснити, що щось є недобрим, не робитиме.
Зараз викликом для молоді є весь віртуальний світ. Звісно, ми не можемо заборонити їй користуватися інтернетом, але можемо наповнювати віртуальний світ добрим змістом. Бог у попередню епоху, коли не було такого доступу до інформації, як тепер, у інформаційну епоху, і в століття, які прийдуть, той самий. Немає особливого значення, чи проповідуємо ми словом, чи через книжку, чи через соцмережі – Бог той самий!
– Чи варто активніше пробувати розворушити, спонукувати духовенство на працю з молоддю, з дітьми?
– Мені тут на думку спало порівняння із медициною: маємо лікарів різної спеціалізації – кардіологів, хірургів, педіатрів, але це не означає, що такий лікар не розуміється на медицині загалом. Спершу студентмедик вивчає загальну медицину, щойно згодом вибирає напрямок. Щось подібне повинне бути у наших семінаріях, бо де б священик згодом не був, він матиме справу з цілком різними людьми.
Звичайний парох у звичайній парафії не може бути суперлюдиною, яка працюватиме і з молоддю, і в лікарню до хворих ходитиме, і до школи. Але його завдання таку працю організувати, знайти відповідних людей, які зможуть зайнятися цими ділянками. Це як у єпархії: єпископ відповідальний за все – за проповідування, за катехизацію тощо, але він не в стані все це робити особисто. Для цього він має курію, відповідні відділи, священиків, людей, які від його імені і в порозумінні з ним це роблять.
– Владико, у тему найближчого Папського синоду, присвяченого молоді, вплетене питання покликання. Сьогодні покликань до священства чи монашого стану значно менше, аніж було 10-15 років тому. Попри те, є проблеми узагалі з розпізнанням своєї життєвої дороги. Що заважає відповісти на Божий задум, адже недарма на цьому акцентовано?
– Проблема є глибшою, аніж видається на перший погляд. Покликання до монашого чи священичого служіння, яких зараз досить мало, не з’являється на порожньому місці. Треба виховувати християнське суспільство. В тих країнах, де сильною є секуляризація, мало покликань, багато покликань там, де Церква жива, де молодь є в Церкві. Це вагомий аргумент. Інша річ, якщо ми виховаємо молодих людей на свідомих християн, тоді вони зможуть краще пізнавати свою дорогу. Бог кличе собі на служіння й зараз, але люди часто не здатні почути Його голос. Це з одного боку. А з другого – маємо проблему, зокрема в Україні, що вже зі старших класів молода людина є предестинована на те, що вона має в житті робити, і рішення замість неї часто приймають батьки. З дев’ятого-десятого класу їй знаходять репетиторів, вкладають у неї, і дитина цим зв’язана, до кінця не може зробити свій вибір. Чи буде вона щаслива?
Репетиторства впливають на розвиток молоді загалом, бо коли ти кажеш, що в нас буде зібрання молодіжної спільноти тоді й тоді, то молода людина відповідає: «Я не можу, бо в мене репетиторство, в мене по обіді курси». Діти навіть до школи не йдуть, бо в них – репетиторство! Нема шансу на щось інше поза навчанням, все розплановане, розписане, поставлені рамки. Звісно, це не у всіх так, бо є свідомі батьки, які питають дитину про її побажання щодо майбутньої життєвої дороги.
У нашому суспільстві забули, що кожен стан життєвий – монаший чи подружній, кожна професія є добра, а роблять поділ на престижні й непрестижні… Все добре, просто щось є твоїм покликанням, твоєю дорогою, а щось не є. Не варто надто зосереджуватися, працювати над тим, аби було багато покликань до священства чи монашества – варто давати міцну християнську базу, на якій людина твердо стоятиме. Тоді вона й своє особливе покликання легко відчує.
– Чи Церква думає над тим, щоб ширше промовити в цій справі?
– Навряд чи тут допоможуть якісь урядові (на рівні Церкви) звернення і документи. Треба на парафіях працювати з молоддю, з її батьками. Повернуся до того, що вже сказав: про потребу, аби священик мав загальний погляд на життя, бо навіть праця з молоддю не обмежується працею з молоддю, а передбачає і працю з батьками, з родинами. Виходимо тут на щабель універсальності праці на парафії.
– Молодь і віра – яким ви бачите характер цього взаємозв’язку, адже цікаво порівняти віру попереднього покоління з теперішнім?
– «Потішу» вас тим, що наше покоління є іншим, аніж попереднє. Наше дитинство було іншим, аніж дитинство наших батьків, а їхнє іншим, аніж дитинство їхніх батьків і так далі. Наша молодь народилася в незалежній Україні, тому не інфікована «радянським вірусом». Вона має свою думку, свою позицію. Радянська пропаганда робила так, що людина не мала своєї думки, робила те, що казали. Зараз людина має свою думку, має багато питань, і нам це трохи незрозуміло: як так? Молоді люди бачать перед собою дуже багато доріг, а треба вибрати одну, яка часто буде вузька, незручна, виводитиме із зони комфорту.
Сьогоднішня молодь має дуже багато спокус, щоби бути взагалі невіруючою. Багато людей у молодіжних середовищах себе принаймні називають атеїстами, хоч до кінця не дуже розуміють, що це означає. Покладаються більше на свій розум, свою раціональність. Подивіться на будь-кого в наш час: якщо лікар діагностує якусь хворобу, то перша думка, де знайти дорогий і надійний апарат, щоб зробити обстеження, де знайти доброго лікаря. А коли вже нічого не допомагає, звертаються до Бога. Мало хто чинить навпаки…
Сьогоднішній технічний прогрес робить людину іншою: вона більше покладається навіть не на себе, а на телефон, інтернет. Щораз менше людей знає напам’ять табличку множення. Все, що нібито мало полегшувати життя, полегшення не приносить, люди почуваються дедалі більш втомленими. Стільки робиться для відпочинку, стільки можливостей, а ми й далі виснажені. Замість нас усе частіше думають комп’ютери, але любити, тужити, плакати людина мусить сама. Тут вступає в силу той зв’язок із Богом як із джерелом сили, енергії.
– Якби ви мали можливість дати п’ять базових порад, які починалися б зі слів «оце робіть…», до всіх юних українців незалежно від віросповідання, які це були б поради?
– Я б тут не вживав способу наказового, а радше форму прохання, бо завжди стараюся проповідуючи використовувати форму першої особи множини і застосовувати поради до себе. Хочу згадати п’ять порад для молоді Івана Павла ІІ, які він запропонував під час візиту до Львова саме нашій молоді. Ці поради дуже актуальні та прості.
Перша річ, про яку він просить, це служити сім’ї і суспільству. Це пророчий виклик, бо бачимо кризу, яку зараз переживає інституція, яка називається «родина». Є певні сили, які намагаються знищити поняття родини, не усвідомлюючи, що тим нищать себе.
Друга – не боятися важких шляхів. Мовиться про вибір вузької дороги, яка часом некомфортна, але має за собою майбутнє.
Третя – не ставити споживацтво вище за Бога. Скільки ж то продуктів викидаємо на смітник? Там недоїли, там забули… Але ж є люди, які потерпають від голоду… Ми живемо в часи великої комерції, чесний бізнес – це добре, але якщо ставити бізнес і споживацтво вище за Бога, то питання: куди людина себе цим зажене?
Четверта – любити Церкву. Не каміння, мури, а те, що дає життя, бо через Святі Таїнства Церква дає життя. Це не інституція. Дехто каже: «Богові – так, а Церкві – ні! », бо розуміє її як інституцію, де священик, парафіяльна рада на перший погляд – якась бюрократія.
П’ята – приймати часто Христа в Святому Причасті, бо це наша найбільша єдність з Богом. На жаль, у нас ще живе той стереотип (переважно в селах), що вистачає сповідатися і причащатися раз на рік. Люди шукають якихось особливих помічних на те чи те молитов, а не зважають на скарб Євхаристії.
– Молодь часто сприймає все, що пов’язане з Церквою, як нецікавий, накинутий «згори» обов’язок. Наскільки вдасться змінити це сприйняття?
– Ну, молодь повинна була б теж розуміти, що вона не є спостерігачем життя Церкви, а частиною Церкви. Якщо в сім’ї народжується дитина, вона не живе десь у саду і не спостерігає за тими, що є в хаті, ззовні. Вона живе в родині й одночасно творить її. Довкола немовляти крутиться життя, і саме немовля вирішує, коли батькам спати, а коли ні. Так само в Церкві: діти і молодь є її активними членами і повинні цю Церкву творити. Не лише стояти осторонь і казати, як там усе зле.
Є й питання виховання, яке має бути з дитинства. Якщо тягнути до церкви підлітка, це тільки спричинить спротив і нічого доброго не дасть. Можна лише запропонувати: «Я йду до церкви, ходи зі мною». Поки дитина ще мала, її треба туди вести. А ще краще привчати дитину до храму відтоді, коли можемо її туди тільки нести.
– За що ви любите нинішню молодь?
– За щирість. А ще за те, що дуже легко з тими молодими людьми, які готові брати на себе відповідальність. Саме вони є двигуном життя. Сьогоднішнє покоління греко-католицької молоді – це переважно діти, які приймали Святе Причастя ще немовлятами на руках матерів, які навчалися в катехитичних школах, які в неділі і свята ходили на Святу літургію, були в молодіжних організаціях. Це дає їм силу творити, вони вміють розвивати свої таланти.
Розмовляла Ліда Мідик
