Доповідь на VІІ З’їзді ОУКОА
Статтю о. Івана Шевціва передруковано з українського тижневика «Церква і Життя»,
що видається у Мельборні, Австралія.
Стаття була надрукована у двох числах: 7/15 березня 1981 р.
Стаття настільки цікава, що ми радимо нашим читачам запізнатися з її змістом.
Ред.
Сучасний стан української молоді
Поставлена теза не потребує доказів. Маючи це на увазі, пригляньмось радше теперішньому станові нашої молоді, щоб зробити висновок про те майбутнє, що його від неї можемо сподіватись. А той стан, як ми всі знаємо, не дуже потішаючий. Щоб йому краще приглянутись, мусимо зробити поділ тієї молоді на 2 покоління:
Перше покоління — це молодь, народжена в Німеччині й тут, в Австралії, в роках: 1945-70, частина її вже одружена і є батьками.
Друге покоління — тобто молоді батьки та їх діти: 1970-80 pp.
Це перше покоління виросло з комплексом меншевартости і без належної батьківської опіки, бо родичі обоє працювали, щоб. забезпечити родину. І, хоч нам здається, що ми йому дали все що могли, тобто родинне виховання на старий зразок, у школі, Пласті чи СУМ-і, то, на жаль, більшість тої молоді, дозрівши, віддалилась — відчужилась від нас. Це в більшості вже батьки дітям…
На щастя, в загальному те покоління ще зберегло зв’язок із своїми батьками — виходцями з України чи то з сентиментально-родинних, чи прямо з егоїстичних особистих спонук: старі ще мають майно: хату, гроші, що їх молоді сподіваються одержати в спадку, доривочна поміч дідуся-бабуні у нагляді над внуками, коли обоє молоді йдуть до праці, або, щоб мати «ґуд тайм».
Більшість з них похрестила дітей у своїй Церкві, але заледви 1/3 з них вважає своїм обов’язком привести їх до першого св. Причастя в українськім обряді та до української школи.
Молоді подружжя, звичайно з професійною освітою, при помочі батьків, а то й без них, набули власні доми у кращих, віддалених дільницях, і живуть окремо від батьків, подальше від їхнього впливу, якого одні бояться, інші уникають, хоч і зберігають з ними доривочний контакт.
В громадському українському житті вони, за малими винятками, майже не беруть участи, стоять осторонь від нього. Навіть у своїх професійних товариствах, якщо такі десь зорганізовано, чи в Пласті й СУМ-і, в яких вони виховувались у дитячому і юнацькому віці, вони не виділяються.
Вони ще приходять до церкви вряди-годи, з нагоди хрестин, Різдва чи Великодня, або щоб похвалитись новим автом, сукнею тoщо.
Їх участь у св. Тайнах — мінімальна, майже ніяка. Молоді подружжя з дітьми в церкві, щонеділі,— числяться на пальцях однієї руки…
Великий відсоток з них — одружені з не-українцями в мішаних подружжях. Такі майже зовсім від нас віддалились — відчужились духовно.
Не забуваймо й про сумне явище — розводи. Майже 10% тих молодих подруж уже розведені, деякі з них одружені поза Церквою вдруге, або їх подружнє життя опинилось «он де рокс». В рядах того покоління ми вже маємо певний відсоток т.зв. «синґл перентс», чи то незаміжні дівчата, чи то розведені подруги з дітьми…
В загальному сьогоднішні молоді подружжя-родини гірші, ніж подібні їм тому 20 літ назад. Це всі бачать, і то не тільки в нас.
Молодим подругам бракує практичного знання, як зберегти структуру родини, а навіть, як виховувати дітей (хоч вони самі більше вчені за своїх батьків першої ґенерації).
Вірджінія Стен Овенс, в «Хрістіяніти тудей» пише: «Виглядає, що ми знаємо все, крім того, як зберегти подружнє життя і виховувати дітей».
Можна назвати деякі фактори, що впливають на розбиття єдности родин, а саме: слаба комунікація — спілкування (лак оф коммюнікейшен) подругів між собою і з дітьми, високі кошти виховування дітей, вплив телевізії, «перміссів сосаєті», працюючі матері та відсутні батьки.
Молоді живуть окремо від дідуся-бабуні, без досвіду як виховувати дітей (хоч самі вчені) і тому експериментують. Багато з них прийняли філософію, що дітей треба лишити в спокої, хай самі згодом вибирають, що добре, а що зле… Мало з них досягли золотої засади в вихованні «фейр бат фирм» — поблажливо, але твердо. Багато з них прямо не прислуховуються до своїх дітей. Не мають часу…
Сьогодні є багато родин, де релігійне виховання цілковито заникло. Є якесь переконання, що релігія це справа старших віком людей, молоді релігії не треба. Є багато випадків, коли дитина вже в шкільному віці, а не знає ще першої молитви «Отче наш» чи «Богородице Діво». Чи такі діти в дорослому віці підуть нашими слідами і заповнять спорожнілі після нас ряди у наших церквах і наших громадах — можна дуже сумніватись. Не буде тут вина священиків-душпастирів, школи, молодечих організацій, а таки вина самих батьків, що часто-густо в погоні за матеріяльними добрами тратять найцінніший скарб — свої власні діти!
Друге покоління (1970-1980)
Коли в такому сумному стані у відношенні до української Церкви й спільноти находиться молодь першої Генерації, то що вже говорити про їхніх дітей?! Ще добре, якщо ті діти похрещені в нашій церкві й ходять до української школи. Але скільки їх там є відсотково? — У першім випадку можна говорити про 80%, у другім про 50%, а то й менше. А мова — середник спілкування тих дітей з батьками й між собою: в школі, в Пласті — СУМ-і, а навіть у захристії — не-українська!
Визріває покоління, частина якого ще ходить до української церкви й школи, бо мусить і доки мусить, без духового зв’язку з нами і лише чекає, щоб усамостійнитись, щоб скинути з себе тягар бути українцем — українкою з усіми обов’язками, що ми хочемо йому накинути.
Всестороннє виховання дитини починається в родині й базується на родиннім вихованні — прикладі батьків. Коли ж батьки з першої генерації мало, або й нічого не засвоїли собі з української духовости обряду, не мають релігійної і національної свідомости, то що вони можуть дати своїм дітям?! Молоді подружжя, виховані в англо-австралійському дусі, так само виховують і своїх дітей. А все ж таки, знаємо з досвіду, що бувають і молоді родини, які з подивугідною запопадливістю дбають про християнське й українське обличчя своїх дітей другої Генерації. Значить, що це можливе. Тож постає питання:
Що робити?
Ця тема була об’єктом нарад останнього Папського Синоду Єпископів. Ось, кілька думок самого Папи Івана Павла II і Заключного Документу того Синоду:
У своїй проповіді на відкритті Синоду, 26.9. м.р., що його тема була: «Роля християнської родини»,— Папа навів слова Христової молитви: «щоб вони були одно» (Ів. 7, 1). Бо через християнські родини Церква сповняє свою місію, дану їй Христом. Родина — це домашня Церква — «Доместік Чирч». Таїнство ж Церкви св. Ап. Павло порівнює до подружжя (Єф. 21-33). Тому й Церква, запалена любов’ю Христа свого Обручника, який полюбив її до кінця, чекає цього і від подругів, які шлюбують любити одне одного, впродовж цілого життя, аж до смерти. Церква вважає своїм особливим обов’язком скріплювати — підтримувати ту любов, вірність і чесність у подружжі та всі добрі почини-речі, що походять від людської особи й спільноти, тому що саме в родині, через виховання дітей формується структура людства, властива кожній особі в світі…»
В «Заключному документі» того Синоду про Божі пляни щодо подружжя і родини, сказано таке:
III. т. 7.: Вічний плян Бога такий, щоб чоловіки й жінки брали участь в божеськім житті й бутті.
До здійснення цього пляну в особливий спосіб покликана родина. Бо родина є, і була в минулому, найпершою клітиною Церкви, помагаючи своїм членам бути виконавцями історії спасіння і живим знаком Божого люб’язного пляну щодо світу.
Бог сотворив нас на свій образ і дав нам місію помножуватися і зростати, наповняти землю і панувати над нею. Для здійснення того пляну чоловік і жінка єднаються в інтимній злуці любови для служби життю. Бог кличе подругів брати участь в Його творчій силі й передавати іншим дар життя…
Відповідальність родин перед Божою любов’ю
Найперше завдання родини — це загальне виховання — приготування дітей до життя, це вишкіл (до праці тощо). Друге завдання — це виховання в любові та її практикуванні — здійснюванні у відношенні до інших. Це обов’язок виховання у Вірі, т.зв. у пізнанні й любові Бога й готовості сповняти Його волю в усьому…
Коротко: святість родини і релігійно-моральне виховання молодого покоління — це два головні стовпи, на яких спочиває майбутнє людського роду, я хочу сказати нашого Народу.
Родина була, є і буде основою людської спільноти. Яка родина — таке й насліддя, такий Нарід. Підставові ж складники щасливої родини (це) завжди ті самі, а саме: взаємний респект, вірність і взаємна любов.
В світлі тих навчань Церкви — найпершою конечністю у нашому випадку, це обнова — освячення молодих подруж-родин і привернення стабільности і єдности трьох генерацій (доки ще живуть дідусь-бабуня). Як це осягнути? При наявнім браку спілкування з молодими, це дуже важке завдання. Бо нашої преси вони не читають. Лишається: особистий контакт священика, або при помочі відповідних памфлетів — книжечок, а-ля «Кетолік Трут Сосаєти», чи «Доброго Пастиря» в США, розуміється, в англ. мові. Видання «Кетолік Трут Сосаєти», хоч професійно добрі, але вони не мають на меті збереження української родини як такої, тобто, щоб зберегти її при українськім обряді, виховати її в українському дусі. Лишається ще старше покоління: дідусь-бабуся, які могли б допомогти, надолужити втрачене, розуміється, якщо ті молоді їх послухали б, чи хотіли б змінити свою дотеперішню байдужу настанову до Укр. Церкви, обряду й до українства взагалі. Тут таки насамперед треба доброї волі й праці над собою зі сторони молодих подругів, зокрема ради дітей, щоб виховати їх власним добрим прикладом, практикуванням християнських чеснот і позитивним відношенням до всього, що українське.
Ту обнову мусимо починати вже, поки живуть: дідусь-бабуся. Не сміємо цього занедбати, бо, втративши доступ-контакт (духовний, культурний і мовний) з ґенерацією, що тепер родиться і дозріває, можна легко передбачити, що майбутнє наше в цій країні не буде дуже рожевим. Це мусить бути найпершим завданням Церкви, школи, громади, спільноти, а передусім батьків. Як це осягнути?
Ми тут є меншиною під кожним оглядом, а до того ж розсіяні територіяльно. Все ж таки, не можемо глядіти пасивно на нашу повільну, самовільну самоліквідацію — асиміляцію. Ми мусимо діяти, щоб рятувати те що можна, «сальваре сальвабіле». Отже, мусимо відбудовувати — відновлювати наші родини на українських фундаментах-заложеннях: Церкві, обряді, культурі, мові.
Насамперед мусимо привернути єдність родини всіх трьох поколінь. В Батьківщині родичі жили при дітях аж до смерти. Тут того немає. За англо-австралійським зразком діти наші, йдуть на «своє» (флетс), часто далеко від батьків, а це підриває єдність родини і вплив старшого покоління на молодше та зокрема утруднює, а то й унеможливлює благодатний вплив дідуся-бабуні на внуків.
Жиди, греки, італійці, турки, що живуть побіч нас в Австралії, мають подібні проблеми зі своєю молоддю, а радше подібні до наших обставин, але їх родини тримаються разом, прямо живуть в окремих ґеттах (територіяльних і культурних у різних передмістях) і стараються втримати широкий родинний зв’язок між своїми Генераціями. Ми подивляємо їх, деколи насміхаємося над ними, але не вчимося від них!
Правда, їм це легше вдається, бо вони мають зв’язок з батьківщиною і доплив «нової крови». Не маючи такого зв’язку з Батьківщиною, а маючи дві Генерації українців, народжених на чужині, ми мусимо поширити родинні зв’язки на дідуся-бабуню, тіток-дядьків, братаничів-сестрінок, хресних родичів-кумів…
І хоч усі ми розсіяні територіяльно, а примусити усіх жити в одній місцевості немає жодної можливости, однак ми можемо духово єднатися, творити на якійсь плятформі свого роду «клян», з метою взаємного самозбереження. Тут багато може дати — зробити Церква своїми Празниками, річницями, обрядами тощо, заохочуючи — ініціюючи спільне родинне відзначування річниць — ювілеїв, хрестин-уродин, ґрадуації в студіях чи з нагоди інших родинних подій, найкраще з відповідним Богослуженням, щоб лише ті родини збирати разом і закріплювати їх духову єдність між собою, розуміється, в українському дусі.
Особливо для цього надаються релігійні свята такі, як: Великдень, Різдво, а зокрема Свят-Вечір із традиційною Свят-Вечерею… Справді відрадно й зворушливо в часі Великодня спостерігати, що майже всі старші й молоді подружжя приносять святити паски. Та це поверховий вияв нашої єдности чи навіть прояву Віри й українства, бо потім усі розбігаються домів аж до слідуючого Великодня. Це свого роду «показуха», нагода стрінути знайомих та з ними поговорити.
На мою думку, більш пригожим для скріплення духової єдности поколінь і всіх нас з Батьківщиною – це Різдво, зокрема Свят-Вечеря, по можності з традиційними стравами і колядами. Таку Вечерю повинні влаштовувати, не зважаючи на труд, усі українські матері, а зокрема бабуні. Вони в першу чергу повинні самі справляти Свят-Вечерю і навчити приготовляти її своїх доньок. Свят-Вечеря; у родиннім колі, коли єднаються живі й мертві покоління, з відповідною згадкою про Україну,— це щось унікальне, українське, і більше духове, ніж американський обід з нагоди «Дня подяки», чи «Крісмес дінер» в англосаксів. Це радше подібне до Пасхальної вечері в жидів, що є їх характеристичною рисою і продовж століть середником духовного єднання їх між собою і з батьківщиною. Жиди, споживаючи ту вечерю, спільно, в родиннім колі, бажають собі взаємно: «До побачення на слідуючу Пасху в Єрусалимі». А ми можемо зробити це подібно і, споживаючи Свят-Вечерю, повторяти: «До побачення в слідуюче Різдво у Вільній Україні»…
