Всі ми грішні повинні молитись самі і за нас, і за інших, але прочитавши статтю Патріярха Димитрія, Української Автокефальної Православної Церкви, під назвою «Польща і Україна», то без найменьшого сумніву треба більше молитись за автора згаданої статті, щоб Всевишній Господь просвітив його ум, бо ж на його голові патріярша мітра. ознака особливої відповідальності у Христовій Церкві. Стаття «Польща і Україна» з’явилась у газеті «Успенська Вежа», за грудень 1998 р. у Львові, яку передруковуємо у цьому числі журнала. Прочитавши її не міг спам’ятатись. Не могло поміститись у моїй голові, що таку статтю міг написати Патріярх Димитрій. Не хотілось вірити і прочитав статтю ще і ще раз і стало ще більш моторошно. Стало дуже болючо, бож з статті випливає, що Патріярх Димитрій має серьозні труднощі, а саме відрізняти правду від півправди і щоб не сказати гостріше від неправди, а про християнську любов тут не може бути і мови. Можна б на це все махнути рукою, іншими словами, зігнорувати, але це ж наш брат по Христі і національности, наслідник св. п. Патріярха Мстислава, на жаль вибрав не ті Христові вартості, якими живе, голосить Христова Церква — любов і боротьба зі злом, темрявою і брехнею. Без найменьшого сумніву Патріярх Димитрій потребує наших молитов, щоб Всевишній Триєдиний Господь і Пречиста Богородиця змилосердились і просвітили його ум, щоб Патріярх Димитрій міг виразно відрізняти і бачити правду від зла — брехні, щоб мав зрозуміння до інших конфесій та її поодиноких людей. Щоб пам’ятав, що Христова Церква спирається на одній з найголовніших Заповідей Божих, яка є основою християнства – Любов. Тому щиро молімось, молімось за Патріярха Димитрія. щоб Господь нагородив його незаступимими християнськими вартостями, які все провадять до миру, злагоди, любови, до того євангельського… «щоб усі були одно». Чи не варто б, зараз, зокрема над цим застановлятись, думати і працювати, коли ми стоїмо на порозі Великого Ювілею 2000 років з дня народження Ісуса Христа.
На жаль Патріярх Димитрій у своїй статті написав багато чого, що далеке від християнських засад і від правди. Ось напочатку статті він пише: «Починаючи з XIV століття, наш народ після страшної монгольської навали зазнав не меншої біди від наїзду католиків- поляків…» Чи справді маємо вірити на слово Патріярхові Димитрію, що так було, бо для цього не подає історичних фактів. Такі образливі вислови, як а войовниче католицьке духовенство, як саранча, тут же налітало за військовими на наші землі». Такі вислови для Патріярха зовсім не пасують…, а крім цього це історична неправда. Покликатись на прикази народу, як «чуже шануй — своє люби». Мабуть було б краще не приписувати народові такі приказки, які фактично належать самому авторові статті, бо ж народ складав приказки більш змістові і влучні. На жаль біда ще в тому, що сам автор з цеї приказки не скористався і не пошанував чужого.
Трудно зрозуміти, з якою ціллю і для чого Патріярх Димитрій написав слідуюче:
«…, як, наприклад, ікону, намальовану енкаустикою в VI столітті, яку, «уже з костьолу» забрав угорський адміністратор Польщі Владислав Опольський зі Львова, завіз у Ченстохову, там її знищив, обдираючи набиті на ікону дорогоцінності, а угорський «богомаз» (як кажуть люди), зішкріб давній іконопис та намалював ту «чорну Мадонну», якою хваляться поляки».
До речі тут сказано не тільки дуже грубо, що не пасує для глави УАПЦ, але і неправдиво. Дослідники твердять, що ікона була намальована у IV, а не VI ст. На тему Ченстоховської Божої Матері є вже зроблено чи мало дослідів, як також є публіковані, сперті на джерелах, наукові розвідки. В першу чергу слід відмітити, що образ Божої Матері, про яку пише Патріярх Димитрій є відомий, як Белзька Богоматір, яку князь Володислав Опольський взяв не зі Львова і не з костьола, але з княжого замку у Белзі і завіз до своїх дібр в Опіллі. Краще даймо тут слово д-рові Юрієві Бережницькому, одному з дослідників цього питання, якого стаття з’явилась у журналі «Патріярхат», за травень 1989 р. під назвою «Белзька Богоматір»:
«Спочатку коротко про історію. Як каже леґенда, ікона була написана євангелистом Лукою (що був лікарем та іконописцем, з походження греком) на дошці стола із дому Богородиці. У четвертому столітті мала її віднайти в Єрусалимі св. Олена, мати цісаря Константина, й перевезти до Константинополя. Дальша доля ікони не зовсім ясна: згідно з однією леґендою її привезла до Києва царівна Анна, дружина князя Володимира, як свій посаг, опісля невідомою дорогою ікона опинилася в Полоцьку, звідкіля мав її привезти до Белза, свого престольного города, князь Юрій, син князя Лева. Знову інша леґенда каже, що князь Лев, син короля Данила, мав привезти її прямо із Константинополя до Белза. Дальша доля ікони опирається все на історичних даних. Після зайняття Галичини військами угорського короля Людвіга королівський намісник, князь Володислав Опольський, рішив перевезти ікону Богоматері з княжого замку в Белзі до своїх дібр у Опіллі. Одначе, як знову ж каже леґенда, коні, які везли ікону, стали в Ченстохові, де знаходився манастир оо. Павлінів, заснований тим же князем, — і ніяка сила не могла зрушити їх з місця. Тому ікона зосталася на Ясній Горі».
Стаття закінчується наступним ствердженням:
«В виду цього ікону Белзької (Ясногірської чи Ченстоховської) Богоматері, наново написану на первісній дошці, а не реставровану, треба датувати XIV ст. й зачислити радше до західнього мистецтва. Фактично, з Белзької ікони залишилася лише дошка».
Для інформації наших читачів, повністю друкуємо цю статтю на іншому місці.
Поруч з цим варто тут навести слова господаря Ясної Гори Отців Павлінів. Під час святкувань тисячоліття хрещення Руси-України, яке українська діяспора відзначала у Ченстохові на Ясній Горі, куди приїхали всі владики Української Католицької Церкви на чолі з Патріярхом Мирославом Кардиналом Любачівським, що відбулись у вересні 1988 р. На ці святкування прибуло понад сто тисяч паломників, серед яких було чи мало і поляків. На широкій леваді, яка була заповнена паломниками, перед манастирем Отців Павлінів з окремим словом звернувся до присутніх українських паломників о. ігумен Отців Павлінів Руфін Абрамек:
«Ясногурська Божа Мати прибула до цього манастиря з руських земель. Шістьсот років чекала Богородиця на зустріч з своїми дітьми з України і питала — чи прийдуть? І прийшли! Добре, що ви прийшли на Ясну Гору з вашим великим багатством молитов. Прийшли з багатою програмою сильної віри, культури минулої — давньої і сучасної… Богородиця не залишила ваших народів. Спасибі за цей досвід Української Католицької Церкви. Так виразно ми чули ці пісні сильної віри, в яких було так багато віри й надії видержати зло. Добре, що могли ми спільно молитись: «Боже великий і єдиний, дай волю Україні, прошу Тебе…». Такий нарід з своєю культурою, тисячолітньою Церквою не згине… Як це добре, що не перестало битись серце католицької віри Сходу. Донесли Ваш голос в далеку, далеку далину — Україну. Може, цей голос почують ті, які думають, що вас вже немає, може його почують! Може бути тиша. Нехай Божа Мати візьме це у годину вашого тисячоліття».
До цього варто хоч натякнути, що перед тим УКЦерква відзначила свій ювілей тисячоліття у Римі. У всіх цих ювілейних відзначеннях брав безпосередню участь Папа Іван-Павло II, а торжественна Служба Божа, що відбулась у базиліці св. Петра у Римі, у якій взяло участь понад тринадцять тисяч паломників, була повністю трансльована італійською телевізією. Концерт збірних українських хорів діяспори, у залі ім. Папи Павла VI з участю шість тисяч учасників, на якому був також Папа Іван-Павло II залишивсь незабутньою подією. До речі з нами святкував весь католицький світ. Цікаво як ця історична дата відзначалась «благородним» православ’ям?
І ось чергова, щоб не сказати грубо брехня, але неправда, якою розправляється Патріярх Димитрій з своїми братами українцями «греко-католиками» з якої сам вийшов. Питаємо пощо це, кому на користь писати неправду? Ось цей «родзинок» Патріярха Димитрія:
У XV столітті, коли ксьондзи побачили, що міста й землі зайняті, а народ не піддається, придумали хитру справу — унію, через яку спочатку приманили шляхту, а та відділилася від «хлопів» і перейшла у латинство. Народ не піддавався. Особливо твердо стояв при православній вірі в Галичині.
Скоріше, але також під натиском, прийнялася унія в Білорусі. Там «прославили себе» нехристиянськими вчинками, маючи приклади інквізиції, поляк Анджей Боболя та русин Йосафат Кунцевич, яким збудовано у Варшаві костьоли як польським святим.
Не знаю, де поділися очі, вуха та мізки нашіх «греків», що вони не можуть розпізнати, де для України добро, а де зло. Поляки виразно показали, що Боболя й Кунцевич робили добро для Польщі.
По-перше, не українська шляхта приймала юнію з Римом, вона просто без унії переходила на латинство. Перший, що був приклонником і дораджував унію, був князь Констянтин Острозький, але після цього ніколи до неї не приступав. Що сталось з його потомством і їх майном, опинилось у римо- католицькій церкві. Першим з владик, який пропонував унію і проте вів розмови Владика Гедеон Балабан з римо-католицьким архиєпископом Львова Дмитром Соліковським. До речі Владика Балабан працював до самого кінця над укладенням унійних угод під якими поклав свій підпис, від якого згодом відмовився. Отже неправдою є, що шляхта приймала унію.
Дозволю собі на цьому місці зацитувати слова з «Відкритого листа Митрополитові Київському Філаретові (Денисенкові), з 27 лютого 1989 р. підписаний прот. Ярема Володимир, (тепер Патріярх Димитрій), який був надрукований у журналі «Патріярхат», за вересень 1989 p.. ось його слова:
«Унія в своїй історії була різною, були різні етапи її становлення. Було й різне відношення до неї народу. Задумали її єпископи без порозуміння з народом і в дуже складний для народу час, надіючися в такий спосіб врятувати Церкву, духовенство й навіть сам народ від загибелі. А вороги зараз же придумали, як скористатися з тієї нагоди і зденаціоналізувати народ, а церкву златинізувати…».
«Народ підозрівав, що в ній криється якась засідка на його духовну свободу, але не кращі відомості йшли з російської окупації. Народ змучений невдалими повстаннями, обманом Катерини II: приймав унію, щоб хоч таким способом залишитися при своїх традиціях, при своєму «грецькому» обряді».
«…Дуже ясно про це написав мистець-маляр Кирило Устіянович, який спочатку був русофілом, а пізніше, пізнавши все з близька, зрозумів, чим це пахне. На грані ХІХ-ХХ сторіч, вже навіть східньоукраїнська інтелігенція висловлювала думку, що галицька уніятська Церква, на той час, найближча українському народові, й не вимагає від священиків зраджувати сповіді (читайте підручник Нечаєва, стор. 103) й доношення урядові на тих, що думали інакше, ніж цього вимагала царська політика. А в Галичині інтелігенція діяла разом з народом, через Церкву і з Церквою. Навіть Іван Франко не до всіх уніятів ставився негативно, а тільки до «твердоруської» та клерикальної партії».
«Чи не слід нарешті, все це принайменше Церквою, переоцінити в дусі «перебудови» й реабілітувати маловинних [фактично зовсім невинних, — Прим. Ред.] людей, в тому священиків та єпископів, а також [довести] їх «вину без вини». Чи не слід, принайменше, перестати писати про них, як про «буржуазних націоналістів», як про «ворогів українського народу», а то й усього людства. Та ж вони натерпілися на чужині, а коли б зосталися, були б погинули.
Пишу, як священик Христової Православної Церкви, але не як невільник церковно-політичного режиму, що називається «Руською Православною Церквою», не як уніят, бо сорок років минуло, як служу православ’ю, не як «буржуазний» націоналіст, бо мій батько був одним з найбідніших селян. Я прагну правди і християнської любови, а не політики. Як кожна нормальна людина, люблю свій народ і прагну добра для нього. Коли цей народ яка-небудь креатура зневажає, я, якщо маю бути чесним членом свого народу, — повинен боронити його честі і його існування.»
Як бачимо з повищого факти подані у статті «Польща і Україна» розбігаються з фактами, що є подані у «Відкритому листі митрополитові київському Філаретові», що є правдою? Той же самий автор. Відкритого листа писав як прот. Ярема Володимир, а статтю «Польща і Україна», як Патріярх Димитрій УАПЦ. Трудно узнати, коли один і той же автор писав правду, а коли, таки чисту брехню. Шануючий себе автор навіть без патріяршої мітри, вибачився б і сказав, що попередньо я писав брехню, а тепер написав правду, чи навпаки, але не може бути дві протилежних правди у тих же самих питаннях.
Вже час, щоби знати правду хто був Йосафат Кунцевич, себто запізнатись з його біографією, а не повторяти московські стереотипи. Час висповідатись гріха — не вбивай. На жаль український православний світ по сьогодні повторяє московські стереотипи і це саме зробив Патріярх Димитрій, який перед своїм православ’ям ісповідував цю ж саму віру, за яку загинув Йосафат Кунцевич. Варто б сьогодні сказати і бути того свідомим звідкіля прийшла директива, що сокира перервала нитку життя благородної, добросердечної людини Йосафата Кунцевича? Цікаво, що над змовниками і убивцями Йосафата відбувся процес, яких засуджено на кару смерти і всі вони, перед смертю, за виїмком одного, прийняли унію. Варто б згадати при тому і Мелетія Смотрицького, який також прийняв унію з Римом?
Правдою є, що тогочасна польська церковна ієрархія провела беатифікаційний процес і Йосафат Кунцевич був зачислений до лику святих тодішньої Уніятської Церкви. Хай би історики сказали, чому цією справою займався польський костьол? Нічого злого у тому, що поляки у пам’ять св. Йосафата назвали костьол. Що поляки собі приписали св. Йосафата, як польського святого, то це незгідне з правдою. Але є всі ми і Патріярх Димитрій добре знає, що поляки не одне приписали собі, що їм ніколи не належало. Це історія. Тлінні останки св. Йосафата, як мученика УКЦеркви, лежать у базиліці св. Петра у Римі.
Дозволимо собі зробити екскурсію по статті Патріярха Димитрія «Польща і Україна». Автор повторяє московську побрехеньку про те, що владики бажали унії для того, щоби сидіти на теплих місцях у польському соймі. Але правдою є, що у соймі сиділи не уніятські, а православні владики. Тодішні владики, які змагали до унії з Римом, мабуть краще бачили, куди і до чого прямує північний сусід і намагалися за всяку ціну рятувати Українську Церкву. Шкода сьогодні Патріярх Димитрій неспроможний цього догледіти. Автор Димитрій пише про побут наших владик, що підписували унію, у Римі:
«Як видно, єпископи ці в душах були ще православними, але дуже хотілося їм стати панами. Можна б і не дивуватися, якби не ходило про таку довершену зраду віри й народу. Яка була в них розмова з папою — не знаємо, але знаємо, що «рутенцям» папа нічого не признав, а підкорив, і їхні пункти сховав «під сукно», де вони пролежали аж до XX століття. Бо для рутенців іншої ласки ні у папі, ні в поляків нема чого просити. Ми для Риму одіозний народ, як були чотири століття, так і залишимося. Чого чекають деградовані папою «греки»? — не вгадаємо. Вони мов зомбовані. Знають, що Польща для них нічого не дозволить, і, все ж таки… чекають.»
Прочитавши таку «істину» шановного автора Димитрія, робиться ніяково. Автор виявився творцем чистої неправди. Та ж є архіви і всі документи можна побачити, прочитати такими, як вони були, а не такими, як автор собі їх уявляє. Не бажаю на це особисто відповідати, хоч без труднощів можна, але зацитую стосовне місце з праці о. проф. д-ра Ігора Мончака під назвою «Самоуправна Київська Церква» сторінка 29:
«Церковну єдність» одержав Верховний архиєпископ Михайло Рогоза від папи Климента VIII буллею «Великий Господь», дня 23 грудня 1595. Однак крім «єдности» Київська Церква потребувала ще папської Гарантії самоуправи. Без цього «єдність» інтерпретували б як «підлеглість», зокрема так старалася інтерпретувати сусідня польська римо-католицька Церква. При цьому «підлеглість» не лиш Римському архиєреєві, але й римо-католицькій Церкві Польщі як репрезентантові та інтерпретаторові папської волі.
Тому делегати Київської Церкви, владики Кирило Терлецький та Ігнатій Потій, ніяк не вдоволилися ні пишними церемоніями ані буллею «Великий Господь», але щотижня добивалися папської авдієнції і врешті по двох місяцях одержали 23 лютого 1596 року новий документ папи Климента VIII «Годиться Римському архиєреєві».
У ньому були затверджені два головні елементи самоуправної помісної Церкви:
- свобідний вибір єпископів та їх потвердження і рукоположення Київським верховним архиєпископом без потреби папської інтервенції;
- свобідний вибір Київського верховного архиєпископа, але з застереженням, щоб ново-вибраний верховний архиєпископ просив і одержав потвердження Римського архиєрея».
Неведена цитата не потребує пояснень. Це нас тільки переконує у тому, що шановний автор не тільки не знає того, що не знає, але не знає, що знає, а це вже інше питання. У статті говориться також про зраду, хто кого і у чому зрадив? Чи поминання верховенство папи римського, а не московського патріярха є зрадою? Завдяки такій «зраді» задержався справжній київський обряд в УКЦеркві.
Ваша Святосте, я особисто у свойому власному імені прощаю Вам за те, що Ви мене, а тим самим всіх українців-католиків східного обряду, назвали «здеградованими папою греки». Молю Бога, щоб і Ви приєднались до тих «здеградованих «греків», бо напевно на тому Христова Церква не втратила б, але зросла. Я переконаний, що ми всі молимось і мабуть Ви також, за те, святе євангельське «щоб усі були одно». Я дозволю запитувати Ваші слова з Відкритого листа, у якому Ви так переконливо усвідомлювали патріяршого екзарха Московського Патріярхату Митрополита Філарета.
«Дуже роздратовані вернулися люди з ювілейних обходів у Києві. «Там нашого слова вже не чути, там відчувається «єдиная неделимая Россия», яка нас страшно ненавидить. Нам нема чого шукати в Києві, якщо папа, чужинець, говорить українською мовою, а екзарх України не хоче».
І мимоволі згадалися людям часи, коли в нас були свої семінарії, богословські інститути та академія, де видавалися богословські книжки рідною мовою. Не відчувалося тоді ніякого тиску, бо Рим був далеко, польських ксьондзів ніхто не боявся, митрополит Шептицький не дуже слухав Риму, не силував богословів на целібат. Можна було боротися словом і ділом.
Чи може ті «здеградовані папою «греки» до 1989 року не були здеградованими? На милість Бога скажіть, коли Ви пишете правду, коли маємо повірити у Ваше слово. Хоч вище сказав, що прощаю Вам, Вашого гріха, але питаю так злобно й образливо трактуєте Ваших таки братів і по христі, не поконфесії, і по крові? Не всі є так високо освічені, як Ви і ніяк декому тяжко зрозуміти, що це за таке магічне слово «зомбовані», «зомбі», а це якщо не помиляюсь, а якщо помиляюсь, то прошу мене поправити, ментально мертві, але фізично живі істоти, іншими словами це безволісні люди, істоти, роботи. Гадаю, що не годиться вживати таких прикметників, бо є гляньте ті «зомбовані» «здеградованими папою «греки», зуміли видержати, та не тільки видержати, пройти неймовірну хресну дорогу, бути розп’ятими і воскреснути, здобувши, чи малі досягнення. Та хиба ж Ви не забули, що ті ж самі «зомбі», «здеградованими папою «греки» допомагали Вам воскресити Українську Автокефальну Православну Церкву у Львові. Чи не думаєте, що їм належала б подяка, а не такий поличник? Подумайте, скільки, то «мертво-живих» свідомо віддали своє життя за Христову Церкву, за Церкву з’єднану з Апостольським Престолом у Римі? Згадайте такі світочі УКЦеркви, як Слуга Божий Андрей, св. п. Патріярх Йосиф, які є прикрасою не тільки нашої, але вселенської Христової Церкви?
Ви, Ваша Святосте, пишучи просвічаючого листа Митрополитові Філаретові почали таким ствердженням:
«Пишу цього листа, як один із сучасників і учасників праці ініціятивної групи по переходу греко-католиків у Православ’я. Тоді я був ще тільки кандидатом в священство, тому не міг бути членом Групи. Тепер члени ініціятивної групи».
Отже Ви знаєте, що всі наші Владики були арештовані і ніхто не відмовився від Української Католицької Церкви. Скільки за цю віру загинуло священиків, ченців, черниць і мирян. Патріярх Йосиф на Вселенському Соборі Ватиканському II сказав — Наша Церква дала— «гори трупів і ріки крови». На жаль це було не тільки у наш час, але й у минулому. І тепер поставимо собі питання, хто, згідно з Вашою термінологією прикладав рук до тих «зомбі», «деградованих папою «греків», які загинули, чи не північний сусід і на жаль ось це «святе» московське православ’я. А запитаймо, чому мовчав і мовчить Істамбул, вселенське православ’я? Але той же «деградований» Рим, Апостольська Столиця на чолі з Папою протестувала проти ліквідації УКЦеркви та в обороні переслідуваних?
Ваша святосте Димитрій, як Ви у тій же самій статті могли написати: «Всюди — право поляків, а «українці-католики» — німі раби, зрадники воскреслої, дарованої Богом України». Та ж Ви самі знаєте, що ці «німі раби» видержали у Польщі і поволі стають з колін і нікого вони не зрадили і взагалі, ці «німі раби», «українці-католики» ні в діяспорі, ні в Польщі, ні в Україні не мовчали і нікого не зрадили. А чи Ви, Ваша Святосте не подумали трішки про себе, Ви є один не з офіційних членів Ініціятивної Групи по ліквідації УКЦеркви? Чи Ви справді творили спасенне діло? Подумайте!
І знову ж приходиться мені запитувати Вашого просвічаючого «Відкритого листа до Філарета»:
«І народ став задумуватися, як дальше бути? Якщо православних українців навіть в Польщі і в Чехословаччині русифікують? Ось уніяти служать українською мовою, по радіо можна почути українську богослужбу, українську проповідь, співи українських композиторів: отця Кирила Стеценка, Кошиця, Леонтовича та інших православних композиторів. Проповідь там зрозуміла, а тут, коли опинишся на східній Україні, проповіді або не почуєш, або почуєш беззмістовні, непродумані (бо ніхто цього не вимагає), позбавлені Христового Духа, балачки російською мовою. Не відчувається тут духовного життя. Вся справа тільки у виконуванні російських обрядів, намаганні наслідувати Шаляпина й московських басів. Одним словом – це є тільки музеї «старини русской».
Подумайте, як у світлі того, що тільки зацитовано виглядають «німі раби» «українці-католики». Чи це так має виглядати патріярша християнська любов? Ваша Святосте, Ви напевно пригадуєте часто вживані слова св. п. Патріярха Мстислава, який казав — «подивімся один одному в очі…». Переконано вірю, що нам треба менше наголошувати на наші конфесійні прикметники, а більше на Христову Церкву, наш християнізм та звернути нашу увагу, щоб гідно і достойно відзначити Великий Ювілей 2000 ліття народження Ісуса Христа. Ваша Святосте, напевно погодитесь зі мною, що українці-католики заслуговують від Вас на вибачення.
На закінчення. Ваша Святосте, Димитрій бажаю тільки сказати відому і незаперечну істину, що всі смертні люди помиляються і є грішними. Під тим оглядом і Ви не є винятком між нами. Різниця між нами є та, що носимо на голові інше накриття, яке вказує, що Ви провідний душпастир у Божому Винограднику і перед Вами безпорівнання велика відповідальність. Вище вже сказано — кожна людина помиляється, але має можливість признатись і вибачитись за свою помилку. Тут ідеться вже не про Ваших братів по хресті і крові українців- католиків. яких Ви таки образили, що Ви самі стверджуєте своєю статтею – Відкритим листом до тодішнього Митрополита Філарета, виразно бачите, що тут належало б сказати — сталась помилка. До речі, тут не ідеться про ображених, але про мирян Вашої УАПЦ, яких Ви увели у блуд. Ви ж добре знаєте, що для них Ваше слово означає багато — є одна свята правда і другої немає.
Тут можна б ще назвати статтейку про «П’ять років тому отець Володимир Ярема став Патріярхом Димитрієм», де вкралось, може і не з Вашої вини чи мало неточностей, що була надрукована «За Вільну Україну», за 15 жовтня 1998 р. Чи також статтю, що з’явилась у газеті «Успенська Вежа», за грудень 1998 p.. у якій розправляється з Патріярхом Філаретом УПЦ КП. Подумайте, чи варто так розправлятись?
Ісус Христос казав — хто мечем воює той від нього гине. Природньо Церкві і її достойникам варто вести боротьбу і змагатись правдою і тільки правдою, бо тільки правда у кінцевому веде до перемоги.
Ваша Святосте, Димитрій, не пишу цих рядків ні з пімсти до Вас, ні зі злоби, але з любові, у дусі Господньої молитви «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…». Це одинокий шлях, який веде до злагоди добра, єдности Церкви і народу.
Микола Галів
