Важкі часи породжують особливих людей. Українці не раз, особливо впродовж останніх років, могли пересвідчитися в правдивості цієї сентенції. Коли світ летить шкереберть, потрібен хтось, здатний вселяти надію, бути добрим прикладом для інших. І однією з таких неординарних особистостей був Володимир Стернюк (12 лютого 1907 р. – 29 вересня 1997 р.) – чернець Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, місіонер, катакомбний єпископ, місцеблюститель патріаршого престолу, людина, яка стала свідком як брутального нищення, так і тріумфального відродження Української Греко-Католицької Церкви.
За свій довгий вік Володимир Стернюк пережив чимало: дві великі війни, окупаційні режими, концтабори, десятиліття жорстоких гонінь і цинічного оббріхування. Проте як людина непересічна далі йшов уперед навіть тоді, коли чимало інших спотикалися. Свобода Церкви та можливість вільно сповідувати свою віру, якими ми тішимося зараз і які багатьом із нас видаються чимось звичним, стали можливими великою мірою завдяки жертовній та геройській праці подвижників на кшталт митрополита Стернюка.
І хоча сам владика ніколи не погодився б назватися героєм, незламність, виявлена ним у тривалій та виснажливій боротьбі, демонструє героїзм духовного батька українських греко-католиків. Час і обставини були проти загнаної в підпілля Церкви, однак, дякуючи Богові та вірності таких, як блаженніший Володимир, вона встояла й перемогла своїх переслідувачів. Митрополит Стернюк не мав ані озброєної до зубів армії, ані величезного пропагандистського апарату, ані таємних агентів чи впливових лобістів – всього того, без чого зараз важко уявити сильних світу сього. Він робив лиш те, що міг, і більше на ніщо не дивився.
Прийшовши на світ Божий у священничій родині (батько, двоє дядьків, дід по материнській лінії та молодший брат майбутнього архиєрея носили сутани), Володимир Стернюк теж обрав духовну стежину, але зовсім не тому, що хотів бути продовжувачем сімейної традиції.
Власну дорогу до Бога владика Володимир, чиї дитячі та юнацькі літа минули у вихорі Великої війни та Української революції 1917–1921 років, пов’язав із новим для галицьких теренів монашим згромадженням отців-редемптористів. Чин Найсвятішого Ізбавителя, заснований святим Альфонсом де Ліґуорі восени 1732 року на півдні Італії, впродовж двох століть поширився країнами та континентами. На українську землю згромадження, представлене бельгійськими підданими, вперше ступило у серпні 1913-го, прибувши до цього куточка Східної Європи на запрошення митрополита Галицького Андрея графа Шептицького. Протягом міжвоєнного двадцятиліття осідки Чину постали в ряді міст Галичини та Волині.
Зацікавлений альфонсіянською духовністю і натхнений подвижництвом перших редемптористів у Галичині юнак вирушив на навчання до Бельгії. Провчившись у тамтешньому ювенаті (малій семінарії), 18-річним хлопцем прийняв облечини. Подальший шлях був звичним для майбутньої богопосвяченої особи: річний новіціят, перші обіти, семінарійні студії у Боплято і Лювені, вічні обіти. І нарешті 19 червня 1931 року 24-річний монах Володимир Стернюк отримав священничі свячення з рук канадійського єпископа-василіянина Василя Ладики.
Далі – повернення до України і тривала праця за «сокальським кордоном», на Волині, де російський імперський режим свого часу знищив Греко-Католицьку Церкву, та все ж не зміг цілковито викорінити прагнення до єднання з Церквою Вселенською, котре де-не-де жевріло серед тамошнього люду. Провідником місіонерів і, відповідно, учителем молодого єромонаха Володимира був Миколай Чарнецький – один із перших українців у Чині Найсвятішого Ізбавителя, перший український єпископ-редемпторист, пізніше зачислений до лику блаженних. Разом зі співбратами отець Стернюк трудився на волинських теренах упродовж семи років. Робив це попри спротив польської окупаційної адміністрації та російського православного духівництва, попри насаджені московською пропагандою антикатолицькі стереотипи. Праця редемптористів поволі приносила добрі плоди і могла би принести ще кращі, якби не «золотий вересень» 1939-го… Хай там як, а місіонерська діяльність отця Стернюка впродовж першого десятиліття душпастирства (1933 – 1942 рр.) охопила близько півсотні населених пунктів Галичини та Волині1.
Хоч і не все сталося, як гадалося, молодий та сповнений енергії отець продовжував служіння на малій батьківщині: Тернопіль, Станиславів і нарешті Львів. Тут він отримав призначення на дорадника та секретаря віцепротоігумена Згромадження отця Йосифа де Вохта. Мабуть, не всім парафіянам храму Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці при монастирі Святого Климентія на вул. І. Франка, 56 відомий той факт, що впродовж 1942 –1946 років тут відправляв, проповідував, хрестив, сповідав і вінчав майбутній глава катакомбної Церкви.
Після організованого сталінськими чекістами ганебного псевдособору 1946 року було зрозуміло, що перебування на волі людей на кшталт отця Стернюка і його співбратів – явище тимчасове. І мовилося тут не лише про відмову підписувати православ’я. Як слушно зазначив біограф владики отець Севастьян Дмитрух, «людина, яка здобула освіту в західному світі і саме там сформувалася як особистість», була «першочерговим кандидатом для ізоляції від суспільства»2. Тож арешт і засуд отця Володимира виявилися питанням часу.
По 40-літнього священника, який понад рік працював у читальному залі Наукової бібліотеки Львівського держуніверситету, чекісти прийшли 18 червня 1947-го. Із обвинуваченням «світила» радянської правоохоронної системи особливо, як сказали б нині, не заморочувалися: зв’язки з націоналістичним підпіллям та всюдисущими «українськими буржуазними націоналістами». Іншими словами, була б людина, а стаття знайдеться… Утім жахливі умови слідчого ізолятора на вул. Сталіна – сумнозвісної тюрми на Лонцького, брутальність слідчих та несправедливий вирок (п’ять років каторжних робіт) не зламали і не озлобили ув’язненого душпастиря. Навіть далеко від домівки, на лісоповалі в Архангельській області, отець Володимир ніс світло Христової віри.
П’ятнадцятиліття між поверненням із заслання та виходом на пенсію (1952 –1967 рр.) отець провів, поєднуючи підпільне пастирське служіння з цілком мирськими заняттями. Спершу працював сторожем парку, потім помічником бухгалтера, санітаром служби швидкої допомоги. Відтак після закінчення заочного відділення медучилища працевлаштувався фельдшером. «Коли вечорами лікарі йшли на відпочинок, я тоді закрадався до хворих, щоб їм уділяти духовну поміч, – ділився згодом спогадами владика. – Ходив ночами по селах, щоб ніхто не видів, хто мене попросив чи то хрестити, чи шлюб давати, чи Службу Божу відправити, а чи іншу духовну поміч уділити»3.
Тим часом малесеньке львівське помешкання скромного священника на вул. Чкалова (зараз Туган-Барановського), 30 перетворилося на один із осередків загнаної в катакомби, але живої та нескореної Церкви. Із настанням так званої «відлиги» із місць позбавлення волі стали повертатися священники і монахи, які відбували довші терміни ув’язнення. У другій половині 1950-их років повернулися співбрати-редемптористи – отець Василій-Всеволод Величковський, який служив разом із отцем Володимиром на Волині, та старенький єпископ-святець Миколай Чарнецький. У лютому 1963-го – чергова добра новина: після майже 20 років із таборів звільнили главу Церкви Митрополита Йосифа Сліпого. Радість затьмарювала та обставина, що він не міг повернутися до своєї гнаної пастви в Україні. Проте перед самим від’їздом до Рима прямісінько в номері московського готелю Йосиф Сліпий висвятив отця Величковського на єпископа і місцеблюстителя митрополичого престолу.
А вже 2 липня 1964-го хрест єпископського служіння завдав собі на плечі і чернець-редемпторист Володимир Стернюк. У часи переслідувань, коли за священниками та єпископами постійно стежили «компетентні органи», було вкрай важливо не допустити обезголовлення Церкви через арешт або смерть місцеблюстителя. Тому завше мав бути напоготові хтось, готовий перейняти провід. Вийшовши на пенсію, владика Володимир із головою поринув в архиєрейське служіння: їздив селами та районами, уділяв таїнства, спілкувався з кандидатами на священство, допомагав Василію Величковському опікуватися монашими спільнотами, готував підручники для підпільної семінарії, перекладав богословську літературу.
Початок єпископства Володимира Стернюка припав на посилення репресій проти українських греко-католиків неосталіністським керівництвом СРСР. Після повторного арешту та ув’язнення владики Величковського в січні 1969 року обов’язки глави підпільної Церкви лягли на блаженнішого Володимира Стернюка. Коли на початку 1972-го влада вислала смертельно хворого єпископа Величковського за межі Радянського Союзу, владика Стернюк став місцеблюстителем митрополичого престолу офіційно. Тоді йому було вже 65-ть.
Новий глава підпільної Церкви взяв на себе надважкий тягар у віці, коли більшість його ровесників зазвичай відходять від справ. Попереду на нього чекали 18 років тяжкої праці, надлюдських зусиль, постійної небезпеки арешту або раптової смерті унаслідок «нещасного випадку» чи якоїсь «невиліковної хвороби», обшуків, викликів на допити, кадебістських спецоперацій, брудних наклепів на сторінках підконтрольної комуністичної преси (або інформаційної війни, як сказали б сьогодні), але Володимир Стернюк із ласки Святого Духа все те витримав.
Мойсеєм українського народу часто називають великого Митрополита Андрея Шептицького. Утім порівняння зі старозавітним пророком цілком виправдане і стосовно наступника Митрополита владики Стернюка. Як і Мойсеєві, катакомбному митрополитові доводилося час до часу стикатися з великими труднощами, нерозумінням, навіть з боку найближчих. Були моменти, коли Володимир Стернюк, як і будь-яка людина, відчував страх, утому, навіть нехіть, коли мимоволі опускалися руки, а боротьба видавалася приреченою на поразку. Але глибока віра та почуття обов’язку не дозволяли скласти духовну зброю. Тож хай як пнувся зі шкіри компартійний актив, хай як старалися пропагандисти Кремля продукувати щораз нові фейки, хай до яких брудних провокацій вдавалися кадебісти, УГКЦ й далі існувала та служила мільйонам вірних. Попри десятиліття атеїстичної пропаганди не бракувало нових покликань до священничого та чернечого стану, діяла підпільна семінарія, вділялися єрейські та єпископські свячення. Сам владика Стернюк упродовж 1983 – 1986 років хіротонізував чотирьох нових єпископів: трьох співбратів-редемптористів – Петра Козака, Филимона Курчабу, Михайла Сабригу і студита Юліяна Вороновського. Учнями Володимира Стернюка є донині правлячі архиєреї УГКЦ, зокрема митрополит Львівський Ігор Возьняк та митрополит Тернопільсько-Зборівський Василь Семенюк.
Люди, які знали митрополита Стернюка особисто, пригадують, як той не раз наголошував, що не потребує священників у звичному розумінні цього слова. В умовах радянської дійсності, за відсутності легальних парафій традиційне єрейське служіння було доволі проблематичним. Натомість Володимир Стернюк прагнув згуртувати довкола себе мучеників, готових без вагань вмерти за Христа і Церкву.
Нарешті настало 17 вересня 1989 року. Велелюдний, майже 300-тисячний похід греко-католиків вулицями Львова не лише наполохав комуністичне керівництво різних рівнів, але й показав як вірним, так і недоброзичливцям, що Церква жива навіть по 43 роках заборон і переслідувань. «Неможливо забути цього тихого, спокійного, але водночас поважного і урочистого багатолюддя, яке повторилося хіба що під час візиту Івана Павла ІІ, – писав львівський історик Ігор Мельник – Після того вже ніщо – ні компартійна влада, ні КДБ, ні створення альтернативних конфесій – не могло перешкодити масовому поверненню церковних громад Галичини до УГКЦ»4. А це означало, що старання митрополита Стернюка, який нещодавно перед тим відсвяткував 82 роки життя, 58 років священничого і 25 років єпископського служіння, виявилися немарними.
І коли 7 січня 1990-го під час різдвяного богослужіння у львівській церкві Преображення блаженніший уперше постав привселюдно як єпископ і місцеблюститель патріаршого престолу, сумніви у тому, хто є переможцем у багатолітній боротьбі між кремлівським режимом та Греко-Католицькою Церквою, зникли остаточно.
«Наша Греко-Католицька Церква дійсно існує і сьогодні дає то свідоцтво перед Вами всіма, – сказав Володимир Стернюк на зустрічі українського католицького єпископату з главою Церкви Патріархом Мирославом-Іваном кардиналом Любачівським у соборі Святої Софії в Римі 24 червня 1990 року. – Ще тому півтора року, а може, й того нема, говорячи про нас, казали, що нас нема на світі. Пізніше – кажуть, що ми стоїмо на перешкоді до з’єднання Христової Церкви з тими всіми іншими конфесіями, які існують на світі, а головно з Російською Православною Церквою. Ні, мої дорогі, ми не стоїмо на перешкоді нікому єднатися з Церквою Христовою, а йдемо тими дорогами, якими йшов Слуга Божий Андрей Шептицький і якими його наслідник нас провадив – наш патріарх кардинал Сліпий. […] Колись свідчили про нас недруги, що нас немає, то в скорому часі почали перечити самі собі. Бо чи може стати на перешкоді до екуменізму та Церква, за словами котрих вона неіснуюча?»5.
30 березня 1991 року до України повернувся глава УГКЦ Патріарх Мирослав-Іван, якому 84-літній владика Стернюк передав провід над Церквою. Але й після цього він не полишив своєї пастви, до останнього подиху залишаючись добрим батьком, невтомним трудівником та правдивим воїном Христа. Тож нехай добрий приклад цього мужнього пастиря надихає та провадить і нас в ці непрості часи!
Олександр Шейко
- Володимир Стернюк: «Я робив те, що міг. І більше на ніщо не дивився» // упорядн. о. Руслан Піх. Львів, 2018.
- о. Севастьян Дмитрух. Життя як подвиг для Христа: curriculum vitae монаха редемпториста місцеблюстителя і правлячого архієрея Києво-Галицької митрополії Володимира Стернюка. Львів, 2007.
- о. Севастьян Дмитрух. Життя як подвиг для Христа: curriculum vitae монаха редемпториста місцеблюстителя і правлячого архієрея Києво-Галицької митрополії Володимира Стернюка. Львів, 2007.
- Ігор Мельник. Львівський Новий Світ. Львів, 2009.
- Володимир Стернюк: «Я робив те, що міг…».
