У офіціозі отців-редемптористів «Голос Спасителя» за лютий 1983 p., у статті п.з. «Слабість мирянського руху», о. архимандрит висловив свої думки і зробив підсумки майбутнього мирянського руху, який є зорганізований в Українському Патріярхальному Товаристві. Отже, беручи під увагу його пораду, що члени й прихильники мирянського руху повинні шанувати своїх єпископів і священиків і тісно із ними співпрацювати для добра нашої Церкви, хочу порядком дискусії висловити свої думки на порушені ним справи, як член цього мирянського руху і як складова частина Божого Люду Української Помісної Церкви.
У своїй аналізі мирянського руху автор статті, підкреслюючи його слабі сторони, ствердив, що це є «галицький феномен», і тому ця його прикмета є причиною, що цей рух не знаходить належної піддержки і зрозуміння серед нашої старої еміграції і тут родженого покоління і серед нашого суспільства взагалі. Мені, вже тут родженому, ніяк не є зрозумілим таке твердження, що більше, я уважаю, що такі висновки є для нас всіх, а особливо для нашої Церкви, дуже шкідливими, бо, вказуючи на певну частину нашого народу, як рушіїв нібито провінційного, а не національного маштабу, ми самі вносимо недовір’я і неповагу до нас самих. Очевидно, події останніх 20 років говорять нам щось іншого. Якщо б ми з цим мірилом підходили до розв’язки наших церковних проблем, то тоді ми мусіли б ствердити, що Патріярх Йосиф і Слуга Божий Андрей Шептицький є також «галицьким феноменом» і не віддзеркалюють стремлінь нашої Помісної Української Католицької Церкви, а це очевидно не згідне з історичною правдою. Так, це правда, що у нас в США і в Канаді були давніше такі провінційно-регіональні підходи до проблем нашої Церкви, і це мало негативний вплив на те, що ще й до сьогодні ми не маємо належної розв’язки проблем з нашими карпато-руськими і православними братами, а цей негативний підхід був підсичуваний нашими «добрими» сусідами, бо був в їх інтересі ділити на різні фракції, але не для з’єднання всіх нас в одну Церкву. На превеликий жаль, були в нас єпископи і священики, які саме так в дусі провінційно-регіональному підходили до розв’язки наших церковних справ. Хоч їх вже тепер далеко менше, то все ж таки такі ідеї ще цілковито в нас не перевелися. Це можна побачити у спробі зблизити наш обряд і літургію з латинськими, щоб тим самим затерти різницю між ними.
У своїй кінцевій аналізі архимандрит В. І. Поспішил сказав, що миряни повинні співпрацювати з своїми священиками і бути приготованими до значних змін. Це є свята правда і незаперечний факт життя. Нічого на світі не стоїть на місці. Та разом з цим наші єпископи і священики також повинні взяти ці принципи до уваги і застосовувати їх до мирян. Іншими словами кажучи, мусить бути дорога двостороння, себто мирян до священиків і єпископів та навпаки. Зовсім неправильно трактувати мирянина як об’єкт, що має тільки завдання кидати гроші на тацу, і на тім його відношення до Церкви має кінчитися.
Дальше, в статті слушно підкреслено, що більшість вже тут роджених мирян є того переконання, що вони є переємниками і продовжувачами життя нашої Церкви. Це зовсім нормально і нічого нового, але до цього слід додати — з певними зобов’язаннями супроти цієї Церкви. А вони є слідуючі: а) повернутися до свого обряду і б) очистити нашу літургію і обряд від латинських впливів. Якщо залишимо ситуацію такою, як вона є тепер, то в скорому часі по наших парафіях ніхто не розбереться, чи це є наша українська Церква з питоменною її історією й духовістю, а чи якась безіменна. І тому, на мою скромну думку, чимскоріше треба увести в життя патріярхальні постанови наших синодів і очистити наш обряд від чужих нам літургічних практик. В міжчасі заступити «хресні дороги», «Гроти», «Голі Нейм Сосаєті», «Содалиті», «Лицарів Колюмба» тощо нашими традиційними обрядовими практиками і організаціями. Це не означає, що ми є проти латинської Церкви, але, маючи своє, увести його до нашої церкви. Ми маємо чим його заступити, яке в нічому не є гірше чи нижче від латинського обряду.
Осип Труш
