Воскресаєш, Христе, незмінно, віками, тисячоліттями! Рік за роком приходиш у свіжій красі! Рік за роком пригадуєш світові Твій Другий Прихід.
Рік за роком… Усе минає, усе проходить свої етапи. Міняються люди, міняються звичаї, міняється життя на землі, а Ти один — незмінний. Приходиш у щораз більшій славі, і ніщо невсилі затерти Твоєї Слави. Вона ясніє і з віками щораз більше роз’яснюється.
Хилиться перед Тобою мудрість всього світу в намаганнях розкрити недосяжність Твоєї Тайни. Корчаться переможені демони зла. Лютує безсильно диявол, клоняться до землі перед Тобою віки, а Ти —незмінний. Твоя слава ясніє понад всім земним і Понадземним… Щасливі ті, що повірили в тебе!..
* * *
Великдень. Хто не пережив хоч одного травневого Великодня на селі, у нашій дорогій Україні, той не збагне навіть, скільки утратив краси-чару в минулому й безповоротньому…
Опишу вам хоч деяку частину пережитого одного Страсного тижня і Великодня в моїм чудовім, розкиданім по дібровах сільці — Вілявчу.
Це було давно… Ще тоді, як всі ми ще в купці зростали. Як всі турботи про завтра згортали батьківські руки. Як наші малі серця не знали смутку. Як наше горе було за горами…
Наші молоденькі груди розпирала радість життя, а світ новий і такий великий здавався нам в обширі кількох миль. Нас не манили далекі краї, моря, океани. Нам було байдуже знати, який світ великий. Наші вузенькі м’які стежечки були нам найкращими битими дорогами для наших босих ніг. Нам кували зозулі, та ми не лічили, скільки накують нам щасливих літ. Ми були щасливі самим своїм існуванням. Ми наслідували бузьків (лелеків) і інших більших птахів, махаючи руками, а розмах повітря підносив наші тендітні тільця, і ми. ледь-ледь досягаючи землі, — літали. Хоч ніхто із старших не вірив нам, але й не дивувався, бо ніхто в нічому нам тоді не дивувався.
Це було тоді, як лічили ми з нетерпінням дні до Великодня і як ці «капосні» дні так довго тягнулися.
Це були наші перші золоті весни і в пам’яті на все життя записався один Великдень.
Був травень і Страсний тиждень. Заходяче сонце ласкаво голубило верхи недалекого ліса. Поморгувало на прощання поміж червонавими бруньками та яснозеленими молоденькими листочками дерев, граючись промінням, гейби шкодувало покидати травневу красу зелених вже гаїв і всього передсвяточного гамору по розкиданих хатках, що підбілювалися вапном, підмащувалися жовтою глиною долівки, пралися і біліли на сонці скатерті, святкові сорочки, хустки.
Галасувала щаслива дітвора, надходив великий Празник.
Кожному нове вбрання, нові черевички, нові стрічки та нові вишивані мережані сорочки, блюзочки.
— Ото будуть дивуватися моїй вишиванці!
— Такого взору, напевно, ще й ніхто не бачив і не має! — з нетерпінням передумує не одна дівчина, не один молодець.
А все вишивалося та мережилося таємно, щоб ніхто не підгледів, та й собі взору не повідшивав. — «Все пропало б, усі дивування!»
Ось такі хвилювання не переминалися в останніх днях передвеликодня в молоденьких грудях та голівках.
А із заходом сонця гамір змінюється. Притихають співи пташви, кукання зозуль, втихають діти. Присмерк починає своє панування.
Будиться, оживає інше життя.
Понад левадами та струмками сіріє імла, а з нею переклики перепелів та деркачів.
— Путь-полють!— кличуть перепілки, а їм у відповідь:
— Стрівай, стрівай! — вторують довгоногі деркачі.
А з величезної, старої липи, недалеко хати і лісів, домінують дзвінкі тьохкання манюсеньких, мов сірі грудочки, соловейків.
Несеться з гаїв запах розквітлих черемх і мішається із запахом черешень, що ніжним вінком обвили сад.
Осмілені темінню — гудуть басами пузаті хрущі, порайкують в ліщині зелені жабки.
І ось, нараз, понад всіми травневими чарами прозвучав потужно церковний дзвін. А за ним, як за чарівною палочкою, обізвалися дзвони довколишніх сіл: Серників, Стрілок, Любешки.
Дзвонять, кличуть людей на страсті. Маєстатично несуться тони дзвонів понад гаями, зеленими полями, розпливаються у синіх просторах небес.
— Ходіть, спішіться! Падайте на коліна! Просіть прощення гріхів! Просіть ласки, благословення ваших родин — дітей! — кличуть дзвони.
І спішать люди. Несуть свої жалі, свої скарги, свою радість і надії і кладуть набожно у численних поклонах до ніг страстям Христовим.
Та з вичікуваною радістю підкрадалась до нас, малих, страшною примарою — перша великодня сповідь. Сама згадка про сповідь відбирала охоту до їжі, до забави — ще задовго до Великодня.
Часом хотілося навіть умерти, якби не те, що закопали б у землю та ще й на страшному цвинтарі між мерцями.
А треба дуже докладно попригадувати всі гріхи, за ввесь час своєї пам’яті, щоб ще на гіршу «ганьбу і стид» не прийшлося йти до поправки.
Передумую свої «важкі, непростимі гріхи». Кострубато записую на папірчику, заховавшись у якийсь куточок шопи чи стодоли, а Влодьо підглядів і тішиться.
— А я не мушу ще йти до сповіді! Ага-а! А ти хотіла мене набити вчора. Запиши!
— А ти мене прозивав! — відгризаюся у злості.
— А я ще можу, я не йду до сповіді!— і побіг, підскакуючи то на одній, то на другій нозі й покрикуючи: «А Маруська-цигануська на коника сіла, а кінь хвостом помахав — Маруська злетіла!».
Що «злетіла з коня», то ще нічого, але «цигануська» — допікало дуже. Всі були русяві або чорняві, а мене, мабуть, за дуже чорне волосся прозвали «циганятком», а той просто «циганчуком», як провинилася в чому.
— Догнати б та вибуханцяти по плечах… — але ж сповідь…
— Марусю, а де ти там!?
— Вона там, в шопі, гріхи записує! — тішиться знов Влодьо.
— О-о! — чую веселий сміх брата Михайла.
— А не забудь дечого! В пеклі — знаєш, як припікають!
Збираємося до сповіді. Всі прощають одно одному в проводі з батьком. Ми, діти, цілуємо мамині, татові і бабусині руки.
— Простіть нам всі наші гріхи!
— Хай Бог простить, і я прощаю! — гладить бабуся нас, дітей, по головах та цілує всіх по черзі. Бабуся не ходила вже до сповіді.
Велика П’ятниця. Святий День великої жалоби. Ніхто не сміє нічим голосно стукнути. Перервані всі передсвяточні праці. Нам, дітям, не можна галасувати. Замовкли гаї, занімів ліс, занудьгував вітер, блукаючи безцільно зеленими полями.
Тихо йдуть люди до церкви. Мовчать дзвони. Калатають дерев’яними «бузьками» хлопці при обносі плащаниці і… Христа покладено у гробі…
Дивна тиша окутує церкву і людей, що навколішках просуваються до плащаниці й набожно цілують рани Христові.
Час від часу тишу прориває шепіт щирих молитов. У декого на обличчі спливають сльози. Діти з онімінням слідкують за старшими.
І ось глуху тишу пробуджує страждальна пісня Пречистої Діви Марії.
— Ой, сину, сину! За яку провину… — Пливуть жалібні тони, відбиваються об білі стіни церкви, мішаються з хлипанням когось у кутку, під стіною. Понад головами людей коливається сум і німе ридання.
Мені защеміло в грудях. Тулюся до мами , що співає теж своїм маленьким голосочком, з дивним виразом в очах, вдивлена кудись у далечінь. Спрацьована рука тулить мою голову до себе. Дивне почуття тісного з’єднання з мамою огортає моє єство.
Мені хотілося заплакати, але у мами не було сліз. Вона дивилася кудись перед себе і наче бачила щось. Може, бачила свої страсті, що були ще десь перед нею… Може, бачила й мої теж… Може, своїм материнським серцем читала свою і мою долю, що далеко перед нами обома формувала її, а згодом і мою долю…
— Я тебе ховала перед воргами, я тебе купала гіркими сльозами… — Плакала, ридала Пречиста під хрестом розп’ятого, єдиного сина…
І ми з мамою чомусь скоріше вийшли, залишаючи всіх за нами.
Ми довго йшли мовчки. Мені хотілося питати маму про Матір Божу. Мені було Її дуже жаль. Щось навіть стиснуло мені коло горла, та ми довго обидві мовчали. Поміж білими хрестами старого цвинтаря біля церкви пошумлював високими смереками крадькома вітер. Було тихо. Здавалося, що завмер увесь світ. Що завершилося щось Величне — тисячоліттями передбачуване пророками…
Субота. Оживає поспішно новий день. З ранку все заворушилося. Прибираються кімнати. Пахнуть свіжо помиті підлоги. Біліють побілені вапном стайні та овочеві дерева.
— Касуню, а підбіли ще й хлів свиням, бо такий задріпаний!
— Хлопці, а позамітайте подвір’я!
Два великі лебеді волочуть животами по землі та заважають. їм теж ніяк не хочеться сидіти в саджавці, як звичайно.
Великдень. Ще сонце спало. Ще на світ не благословилося. Ще де-не-де подиркували сонні деркачі, як вже по хатах заблимали світельця, протирали діти заспані очі. Причепурювалися з вечора приготовані кошики зі свяченим — крашанками та барвінком.
Йдуть, перекликаються люди. Сусіди будять запізнених. Я в нових черевичках, що блищать та муляють ноги довгою дорогою. Та що там ноги! Важне — нові черевики і перший раз побачу, як святять паски!..
В церкві й попід церквою повно людей. Тихенько покашлюють. Священик, старші браття та прибрані дівчата у нових вишивках стоять при таких же «своїх» нововишитих хоругвах — «фанах». Поправляють саморобні барвисті квіти в горі «фанів», уставляються рівно, в два ряди, чергуючись віком та церковними заслуженнями і готуються до передвоскресного обходу, що вдруге імпровізує похорон Ісуса.
Та немає вже суму на обличчях. Пливе радісна пісня воскресної надії;
— Воскрес Ісус од гроба, яко же прорече… — Священик замикає церковні двері — Христовий гріб запечатаний…
І знов на мить завмерло все навколо. Торжественна хвиля чогось величного, віками очікуваного повисла над землею.
І враз ранню тишу колихнуло могутнє — «Христос Воскрес»! І вдарив дзвін на дзвіниці. І задзвонили всі менші дзвони. Відчинилися двері — «Камінь гробу Христового відвалений»!.. Співали всім серцем люди. Стріляли хлопці попід церквою з придуманих своїх «гармат». Будилися сонні хатки, будилася земля…
І заспівали ліси. Зашуміли могутні дуби. Маленькою крапочкою поніс свою дзвінку пісню Христові у синє небо маленький жайворонок.
І пройшли роки. Багато їх, як накувала була колись нам зозуля. Та не накувала щастя, як обіцяла. Життя брало нас у свої обійми… Мій травневий Великдень — найкращою писанкою мандрував зі мною по світі й прикрашав різні мої Великодні в колі моєї родини — дітей…
Та був один Великдень. Перший, післявоєнний на скитанні, що записався в мою пам’ять теж, але трохи інакше…
Німеччина — Ноймаркт. Під лісом великий перехідний табір. В таборі — помираючі з голоду, туберкульози та знущань, нездатні вже до праці для Райху — насильно вивезені з різних окупованих німцями земель. Нещасливці й ми, свіжо привезені скитальці.
Щойно проголосили кінець війни. Було це 25 квітня 1945 року. Табором потрясла божевільна радість. Сяють лиця. В очах блиски злудної ілюзії повороту додому.
Дехто вже плянує якнайшвидший виїзд: «Як тільки Америка розіб’є ще й комуну. А це станеться дуже незадовго, через два-три тижні!..
Обіймам і радості кінця немає. Всі такі близькі собі та рідні. Не було православних, не було католиків. Були всі одної матері діти. З’єднані недолею, з’єднані двома страшними ворогами, з’єднані одною молитвою і вдякою Господеві за врятоване життя.
І був перший Великдень. Барак ч. 11 на краю ліса. Довгий, збірний стіл. Спільне свячене снідання. І знов радість, христосування, голосні святочні вітання. Цілуються, співають, веселяться… і я між всіми, з почуттям загубленої стебелини… із сином, що ворушився в моєму лоні… Мої передчуття не віщували мені радісного повороту.
І пройшло ще багато років. І прийшла ще одна страсна п’ятниця… і ще один Великдень… І згадалися ридання Пречистої Богоматері під хрестом замученого Ісуса і моя мама, що так тісно тулила мене до себе, мов би хотіла заховати мене перед моїми страстями… Не заховала… як не заховала і себе перед своїми…
І рік за роком оспівуємо, Христе, Твоє Воскресення. Розкинені, розгублені по світі і вже без надії на поворот у рідний край. Невблаганна дійсність доношує нас до кінця нашої мандрівки…
І молимось, і б’ємо поклони, і тужимо за батьківщиною. І так щиро і голосно співаємо: «Боже, нам єдність подай!» І… розсварені незгодою, розбратом та суспільними нерівностями — гриземося, розділяємося Церквами.
Ісусе Христе! Ти все дав нам тут. І захист, і волю, і добробут та розуму забув Ти дати… чи, може, розгубили ми його по світу?
Освяти нас Святим Духом! Подай ласку самовідречення пастирям нашим. Зрівняй нас! З’єднай нас в однім колі, в одній Церкві! В нашій, українській Церкві, Христе!.. Тоді із славою Твого Воскресення прийде і наш Великдень.
Христос Воскрес!
Воістину Воскрес!
Гантер, 1985
