Турбота про спільне благо та скерування всіх здорових сил на захист гідності людини та на утвердження соціальної справедливості в нашому народі мають стати консолідаційними факторами для всього суспільства та його провідників. Синод єпископів УГКЦ, 4 лютого 2016 р.
У полі уваги Церкви перебувають всі сфери життя суспільства, тому вона в своєму вченні осмислює і принципи, за якими мають розгортатися суспільні процеси. Таких принципів, згідно із соціальною доктриною католицької Церкви (надалі СДЦ) та вченням УГКЦ, є три: 1) принцип спільного блага; 2) принцип субсидіарності (допоміжності); 3) принцип солідарності. Церква пояснює, що власне соціальне вчення вона не розглядає як план дій із побудови ідеального суспільства – це теза «Компендіуму соціальної доктрини Церкви». Важливо розуміти, що Церква звертається до політичних чи економічних питань тому, що вони впливають на життя усіх людей і їх вирішення пов’язане з успіхом справи спасіння душ.
Без спільних прагнень та цінностей не може існувати жодна спільнота. Тож природно, що у вченні УГКЦ одним із засадничих є поняття спільного блага. Церква дотримується позиції, що можливості людини «стають реальними тоді, коли вона у спільноті з подібними собі вчиться давати і брати, коли людина об’єднується з іншими у прагненні загального добра». Так промовляв Блаженніший Любомир Гузар з нагоди представлення Сенату і ректора Українського католицького університету в 2002 році. Принцип спільного блага у традиції Церкви в Україні має тривалу історію. Турботою про добро народу і Церкви обґрунтовували унійні прагнення єрархи Київської митрополії XVI століття. Цими мотивами керувалися митрополити Йосиф-Велямин Рутський і Петро Могила, висуваючи в XVII столітті ідею спільного патріархату. У ХХ столітті відповідну тематику розвинув Митрополит Андрей Шептицький. Цю ж лінію продовжує УГКЦ в наші дні.
Два підходи до розуміння спільного блага
У науковій традиції є два підходи до розуміння поняття «спільне благо» чи «загальне добро». За першим із них (утилітаристським) – це добро, спільне для певної кількості людей. Тобто не більше, аніж добро окремих індивідів. Відповідно до другого тлумачення – це неподільне добро, що належить усій певній спільноті. З огляду на комплексність поняття австрійський економіст і соціолог Йозеф Шумпетер зауважив, що неможливо розкрити загальний зміст спільного блага, але наголосив, що демократична теорія повинна такому благу сприяти. Аналогічні застереження знаходимо в німецькій філософській традиції: «Спільне благо не має визначеного змісту, загальної фіксованої мети, але передбачає компроміс між прагненнями до мінімізації соціальних конфліктів та максимальної самореалізації особистості» (Metzler Philosophie Lexikon). Спільне благо, за цією енциклопедією, може виступати одним із базових соціальних та моральних принципів.
Прикладами спільного блага є мир, національна безпека, чисте повітря тощо. Сюди ж можна віднести гарантії свободи. Утім варто пам’ятати, що в СДЦ сепаровано основи, на яких ґрунтуються суспільства і політичні спільноти, як-от етнічна спорідненість, мова, історія, релігія, від набору конкретних цілей, що є метою спільнот. Останню групу й розглядають як спільне благо.
У СДЦ спільне благо виступає як сукупність суспільних умов, які дозволяють найповніше і найшвидше досягти «сповнення як окремої людини, так і суспільства», або сукупність суспільних умов, які дозволяють групам і кожному з їхніх членів повніше й легше «досягти своєї досконалості». Таке розуміння зустрічаємо в Душпастирській конституції Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Радість і надія» та «Компендіумі соціальної доктрини Церкви». В останньому наголошено, що спільне благо не є сумою окремих благ кожного суб’єкта суспільства, оскільки «воно належить кожному, одночасно залишаючись «спільним», оскільки неподільне…». У Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха» та окремих посланнях єрархії спільне благо витлумачене як сума соціальних умов, які забезпечують пошану до гідності всіх людей, задовольняючи їхні головні потреби та надаючи свободу брати відповідальність за власне життя для добра суспільства.
Для Церкви неприйнятним є тлумачення спільного блага як найбільшої користі для найбільшої кількості людей, котре виводиться з аксіоми Джеремі/Єремії Бентама: «найбільше щастя для найбільшої кількості (людей. – Авт. ) є мірою добра і зла», вміщеної у його творі «A Fragment on Government». Прийняття цієї тези означало б примирення Церкви з проявами протистояння між різного роду більшостями і меншостями за ті чи ті «блага».
Спільне благо, толерантність, корені війни
Прагнення досягти толерантності в перебігу суспільних відносин може виступати конкретним прикладом турботи про спільне благо, адже толерантність – це фактор, який збільшує можливості та якість життя усіх членів суспільства. В науці толерантність часто розуміють як готовність не втручатися у погляди, настрої та дії, незважаючи на брак симпатії або неприязнь. Але наголошу, що толерантність – це ще й відкритість до діалогу, а не відсторонена нейтральність. Толерантність, у тому числі в міжконфесійних відносинах, суміжна зі ще одним спільним благом – громадянською/національною безпекою. А й справді, якщо та чи інша група громадян, членів спільноти, перестає поважати людські права інших членів своєї спільноти, натомість починає ототожнювати себе зі спільнотою-сусідом, то починається конфлікт. Події Революції Гідності 2013 – 2014 років, окупація Криму і конфлікт на сході України, де Росія використала ілюзії й дезорієнтацію частини населення, яскраво продемонстрували результати такого явища.
Єрархи УГКЦ неодноразово нагадували, що прагнення до спільного блага є завданням кожної людини, а не тільки суспільних інституцій. Церква заохочує християн бути прикладом у цьому відношенні. Ще 1991 року Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський закликав підтримувати всі добрі ініціативи і не перешкоджати добрим починанням, якщо вони виходять з іншої групи, руху чи партії. Згідно з вченням УГКЦ, спільне благо громадяни починають формувати з низів. Так, у «Суспільному дороговказі віруючого», прийнятому Синодом єпископів УГКЦ в 2002 році і малознаному в загалі вірних, необхідність допомоги соціуму через особисте життя стоїть у першому з десяти пунктів. Запорукою успіху є чесність і праця, обов’язкові для кожного громадянина.
Активна суспільна позиція УГКЦ дозволяє докладно проаналізувати дотримання принципу спільного блага її інституціями. Так у міжконфесійних відносинах Церква виходить із концепції, що поряд зі стосунками з Апостольською Столицею та Східними Католицькими Церквами особливе місце займають відносини із Православними Церквами України. Глави УГКЦ не раз наголошували на тому, що греко-католики і православні мають спільну традицію, яка вийшла з київської Церкви княжих часів. Плекання відповідної спадщини постає як спільне благо, використання і розвиток якого в одній конфесії не принижує гідності інших. Тож усвідомлення спорідненості мало б спонукувати Церкви на взаєморозуміння.
Спадщина тоталітаризму і виклики споживацтва
У документах УГКЦ з часів виходу з підпілля вагоме місце зайняло розуміння того, що тоталітаризм послабив суспільство. Єрархи констатували, що в Україні відсутні послух національному й церковному урядам, а найвищим мірилом добра і зла стала примха та вигода. Було зазначено, що егоїзм шкодить спільноті, як і безоглядне підпорядкування їй людини. На рівні суспільства, згідно з позицією УГКЦ, егоїзму відповідає крайній лібералізм, а безмежному пануванню спільноти – тоталітаризм. 1997 року Блаженніший МирославІван Любачівський та Любомир Гузар констатували, що з таких ментальних настанов починається безправ’я.
Вчення про спільне благо – один із стимулів для Церкви жваво реагувати на суспільну ситуацію. Із плином часу від здобуття Україною незалежності та безрезультатністю анонсованих владою реформ, коли більшість громадян опинилися за межею бідності, а держава немовби цього не бачила, голос УГКЦ став критичнішим. В її документах уже з другої половини 1990-их років були багаторазово констатовані непорядність представників влади, поширення корупції. Єпископи вказували, що виходу з кризи слугуватиме забезпечення рівних можливостей для всіх, і наголошували, що за дотримання принципу спільного блага відповідальні і влада, і громадяни.
Важливим фактором, який вплинув на позицію УГКЦ в 1990-их роках, стало усвідомлення того, що тотальний контроль суспільного життя державою замінило нове явище – споживацтво, а також супутні йому індивідуалізм і нехтування правами інших людей. Споживацтво, як писали члени Синоду єпископів УГКЦ в 1999 році, охопило держапарат і через несправедливий розподіл національного багатства спричинило тотальне зубожіння мільйонів та одночасне збагачення одиниць. Тож у вченні УГКЦ констатовано: суспільні ідеали стали такими, що перед незаможними постає спокуса прагнути не справедливості, а накопичення, аби за всяку ціну потрапити до кола багатіїв. Очевидно, що за таких пріоритетів турбота про спільне благо опиняється на задвірках суспільної уваги. УГКЦ однозначно характеризує споживацький світогляд як негативний. Її владики наголосили, що успіх економічних, соціальних і політичних реформ залежить від духовної зрілості народу. Зауважмо, що ці заклики Церкви лунали і лунають на тлі перманентної орієнтації держави та бізнесу на кількість вироблених і спожитих продуктів – відверто споживацькі показники. В такій ситуації своє завдання Церква вбачає у вихованні в громадян розуміння рівноваги приватних та загальних інтересів і суспільних обов’язків.
Коли держава має міцний фундамент: два фактори
УГКЦ постійно нагадує християнам, що дотримання етосу віри – гарантія непорушності принципу спільного блага, а отже, й добробуту суспільства. У рамках європейської інтелектуальної культури, закоріненої в юдео-християнській традиції, не один вчений доводив, що суспільні зміни потрібно втілювати синхронно в економічній, політичній і культурній – ширше духовній – царинах. Наголошу, що Україна в цьому аспекті не є винятком, адже, як зазначав німецький історик Райнгардт Козеллек у книзі «Минуле майбутнє», нерівність поступального розвитку в компонентах людських знань, особливо між інтелектуальною та моральною освітою; відставання прогресу в моралі й політиці від здобутків у науці й техніці є справжньою проблемою історії. Подані зауваження набувають особливої актуальності, адже в оцінках суспільних реалій УГКЦ керується якраз переконанням, що спільнота, зокрема держава, має надійний фундамент тільки тоді, коли сприяє цілісному розвитку особи й досягненню спільного блага. Інакше на суспільство чекає колапс. Тупцювання України на місці ось уже майже 30 років, навіть частковий регрес за економічними показниками, криваві події Майдану, війна – це також наслідки поширеного нерозуміння елітами, та й, зрештою, народом, важливості принципу спільного блага. Бо як часто ми думаємо, як часто керуємося в своїх діях добром усієї української громади: «нашим» – спільним, а не тим, що «моє» чи «твоє»?
Ще підбиваючи підсумок першого десятиліття незалежності України в контексті концепції спільного блага, єрархи УГКЦ визначали як головний успіх у галузі господарювання те, що багато громадян почуваються власниками. Водночас владики наголосили, що 1991 – 2001 роки в історії країни стали безпрецедентним пограбуванням, розкраданням і вивезенням за її межі національного багатства. Дійсно, чи не думали українські політики та українські підприємці всі ці десятиліття про якесь своє індивідуальне, про якесь груповекорпоративне благо своїх сімей, а не спільне добро тих, серед кого вони живуть і кому покликані служити? Концепція влади як служіння, визнаймо, ще дуже далека від прийняття, навіть від розуміння в Україні.
Приватна власність і спільне благо
Причиною описаної щойно сумної ситуації, як це випливає із вчення УГКЦ, є, зокрема, хибне розуміння приватної власності – її абсолютизація, нехтування спільним благом.
Церква наголошує, що ніколи не визнавала право на приватну власність абсолютним. Приватна власність – лише «інструмент дотримання принципу універсального призначення благ». Моральна відповідальність за кризу в державі, як казав у далекому вже 2007 році Блаженніший Любомир, лежить на представниках влади, котрі нехтують своєю відповідальністю за долю мільйонів і дбають не про спільне благо, а про «обмежене коло своїх наближених». Але лежить вона й на тих, що дають цій владі хабарі, бажаючи відкупитися і так захистити якесь своє окремо взяте благо, часто здобуте життям, далеким від біблійних засад. Дуже великою є спокуса так чинити, а потім шукати відмовки на кшталт «Не знаю. Хіба я сторож брата мого? » – так, так, це слова Каїна… (Бут. 4, 9). На жаль, становище України забезпечує дуже багато поживи для роздумів на теми гріхів, що кличуть про помсту до Неба. Йдеться ж бо не тільки про зумисні вбивства (Бут. 4, 10) та содомський гріх (Бут. 19, 24), а про пригноблення бідних (Вих. 3, 7; 22, 22; Мт. 23, 14), обман і несплату платні робітникам (Втор. 24, 14; Як. 4, 4).
Висновки
Підсумовуючи цей невеликий екскурс у вчення про принцип спільного блага, варто зазначити ще декілька моментів. Католицька Церква, і УГКЦ в тому числі, намагається враховувати в своїх повчаннях усе багатство суспільних зв’язків та їхню єрархічну структуру, прагнучи пояснити їх у дусі віри. Богослов’я тлумачить сім’ю як найменшу, але найважливішу клітину спільноти. Її називають «домашня Церква». Та сім’я не може самотужки подолати всі труднощі. Тому, природно, існують більші утворення: громада, село, місто, народ, держава тощо. Останні, за вченням УГКЦ, повинні спрямовувати свою діяльність на забезпечення гідного життя людей і сімей. Тут виникає небезпека вивищення особи над спільнотою, проти чого застерігає принцип спільного блага. Але існує, як кажуть, і другий бік медалі: загрозою є ще й панування спільноти над особою – те, чого наші діди і батьки зазнавали під тоталітарною системою комунізму. Тому Церква висуває умову, що в основі кожної політичної, економічної, соціальної, наукової і культурної програми має лежати усвідомлення примату людської особи над суспільством. Виміром і метою спільного блага є кожна конкретна людина, а не абстрактна спільнота, якою б могутньою і привабливою вона не видавалася.
Людина не може бути засобом реалізації будь-яких планів, пов’язаних із будь-якою владою, бо вона є кінцевою метою суспільства. Саме з цього приводу Блаженніший Любомир у 2001 році зазначав, що ХХ століття багате на досвід, коли представники влади «беруть на себе дуже багато, хочуть народом керувати, вказують, як він має поводитися, думати, жити».
У соціальній доктрині Католицької Церкви наголошено, що члени політичної спільноти повинні зберігати непорушну автономність на рівні особистого існування і цілей, яких вони прагнуть. Для забезпечення такої можливості застосовують принцип субсидіарності, або ж допоміжності. Він передбачає, що всі суб’єкти вищого рівня не повинні втручатися у внутрішнє життя суб’єктів нижчого порядку, забираючи в них компетенцію. Одначе перші повинні надавати другим допомогу-subsidium, тобто підтримку і сприяння в дусі принципу спільного блага. Принципу субсидіарності була присвячена стаття автора цих рядків «Виклики зрілості, або Чому «децентралізація» і що таке «субсидіарність» в 5-ому числі «Патріярхату» за 2017 рік. Християнські спільноти Європи і ті інституції, яким вони дали початок, у тому числі Євросоюз, пройшли довгий шлях до розуміння принципів спільного блага та субсидіарності. Зрештою, це шлях, який не має виміру кілометрами або роками. Якість не виміряти кілограмами. Натомість обидва вказані принципи об’єднує один загальніший – принцип солідарності з учення Церкви. Але про нього в наступній статті.
Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
