У 1992 році, коли я працював дипломатом в Казахстані, в тодішній столиці країни Алмати діяла римо-католицька церква. Парохом цього храму був молодий священик з Литви. Литва й Польща тоді постачали духовних осіб на весь колишній совєтський простір. Український монастир отців Василіян у Варшаві, який діяв відкрито як за сталінських, так і брежнєвських часів, виплекав принаймні шістьох з нинішних ієрархів Української Греко Католицької Церкви.
Одного дня я зустрівся з алматинським парохом, і він розповів мені, що цю парафію заснував греко-католицький священик із Галичини, засланий «совєтами» до Казахстану. Римо-католицькі парафії сталіністи терпіли; греко-католицьких вони так боялися, що 1946 року, ще перед початком повоєнної відбудови країни, намагались знищити за будьяку ціну. Як хрещений у цій Церкві ще 1936 року, не можу перестати дивуватись, як вона розвинулась по всьому світі.
Я пригадав це, коли мені пощастило бути присутнім на вступі на престіл Глави УГКЦ Блаженнішого Патріарха Любомира Гузара. Це було в січні 2001 року у Львові. На початку ХХ сторіччя, коли Андрей Шептицький вступив на престіл Львівського Митрополита, це була маленька Церква в закутку Австро Угорської імперії. На початку ХХІ сторіччя, коли владики цієї Церкви з’їхались з усіх континентів світу, щоб обрати чергового її Главу, вона вже мала глобальний статус. І вона проявила свою помісність: українські владики самі обрали нового Главу Церкви. Папський нунцій був присутній тоді у Львові, але в нарадах українських владик участі не брав. Його функція обмежилась лише передаванням до Ватикану рішення українських владик і повідомленням про згоду Папи Римського Івана Павла ІІ на кандидата, обраного українськими ієрархами.
В умовах розсіяння по світі українців-католиків та ненависті до їхньої Церкви із боку російського імперського режиму, який підступними й відкритими методами намагався знищити її, Греко-Католицька Церква стала ідентифікаційним знаком бездержавної нації: українці є, бо ось тут діє Українська Церква!
Церкву з закутків АвстроУгорської імперії глобалізували самі її вірні, які емігрували на європейські й заокеанські поселення, а церковна ієрархія знаходила для них пастирів – як з України, так і місцевих людей. Врешті, не можна забувати ролі Ватикану, який вже понад 100 років розбудовує структуру Церкви – починаючи з призначення помічників римо-католицьких єпископів до екзархів, єпархів, до помісних структур, які вирішують свої справи.
Зокрема Митрополит Шептицький знаходив священників та ієрархів для вірних на нових поселеннях і сам відвідував їх, щоб перевірити духовні потреби вірних. А ці вірні були вдячні за опіку. Пригадую, що колись читав про візитацію Митрополита Андрея до Канади. Вірні зустріли його і заспівали спеціально складену з цієї оказії пісню: «Божа сила то зробила, що ся шифа не втопила. То співаймо многа літа нашого Митрополіта». Тут можна мати зауваження щодо правопису й синтаксису, але не можна заперечити щирості й любові до владики мирян в далекій Канаді. (Для молодших читачів мушу пояснити, що «шифа» в канадському варіанті української мови 1920-их років означає «корабель»).
Протягом десятиліть хвиля за хвилею українці покидали свої домівки і оселялись в прерізних країнах світу. Тепер ми, зазвичай, нараховуємо чотири еміграційні хвилі до Сполучених Штатів: перша до 1916 року; друга до 1939 року; повоєнна хвиля 1948-1950 р. р. ; і четверта – починаючи з кінця 1980х років. Все це умовне. Періодизація в історії завжди є дискусійною. Наприклад: коли почалася перша міграційна хвиля до Америки? Може, ще 1607 року, коли ремісники з нинішньої Галичини прибули до Джейстауну в колонії Вірджинія? А генерал Іван Турчин, український політичний емігрант, який воював під час американської громадянської війни на боці президента Лінкольна, мабуть, не замислювався над тим, що він – представник «другої хвилі» вихідців з українських земель – майбутніх американців. Те саме можна сказати про братів Петрусевичів, які загинули в боротьбі за самостійність штату Техас. Їхні імена викарбувані на надгробному пам’ятнику братської могили.
Поселенцям потрібна була душпастирська опіка, й матірна Церква з осідком у Львові надсилала священиків і владик, які працювали у зовсім інших обставинах, ніж ті, які вони знали на етнічних українських територіях. Незалежно від того, якої держави герб був на їхніх документах. Парафії на нових поселеннях були також центрами, де наші люди могли «засягнути язика» про те, де можна тримати недороге помешкання, на якій фабриці чи фермі потребуюь робочої сили, і, зрештою, бодай раз на тиждень під церквою поговорити своєю мовою з своїми людьми. Члени попередньої хвилі брали за руку нових іммігрантів і показували, де що є. Нові іммігранти користали із заснованих попередниками установ: храмів, громадських центрів і шкіл.
Так було. Тепер пропоную припинити говорити й думати про «хвилі». Перед нами – спокійне плесо українства. Хвилі – друга, третя, четверта – все це за нами, все минуло. І це, зізнаймось, були аномалії.
Не треба більше хвиль. Нині, за тиждень після одержання права на постійне проживання у Сполучених Штатах, деякі з нових «краплин хвилі» йдуть і купують квиток на подорож в Україну. Бо – нині це можливо. За сатанинського більшовицького режиму це було неможливим: виїжджав із України – це назавжди; а приїхав в Україну – також назавжди. Совєтська імперія, як і до неї Російська, так просто не випускала i не впускала людей.
Як можна нині говорити про «хвилі», коли діловий українець прилітає до Америки чи Канади у справах і після тижня-двох повертається в Україну й планує нову співпрацю з Північною Америкою? Або – громадяни нинішньої України мають багаторазові бізнесові візи до США, бо мають в Америці свою справу, або представництво своєї фірми, або є партнерами українських юридичних фірм, які мають офіси у Штатах. Якось я читав про львівського власника фірми комп’ютерних програм, який 90 відсотків своїх продуктів продає у США і має там свої представництва.
Колись так не було. Навпаки, за винятком коротких турів під пильним наглядом чекістів, наші люди з Заходу не могли побувати в Україні. Десятиріччями влада не давала деяким людям в’їзних віз в «Країну Рад», частиною якої була Україна.
Тепер я пишу це в Києві, в будинку з якого видно Патріарший собор Української Греко-Католицької Церкви на лівому березі Дніпра. Нині це центр глобальної Церкви з вірними і храмами на усіх континентах.
(В статті частково збережено стилістику автора)
Ростислав Хом’як
