«Виступ владики Діонісія свідчив про гармонію між його словами, жестами і поставою. Я не дуже розумів, про що він говорить, бо не знаю достатньо добре української мови, але відчував, що він людина повністю свобідна в Бозі», – так охарактеризував (з певним пієтетом і захопленням) апостольського візитатора для українців-католиків в Італії та Іспанії владику Діонісія Ляховича отець Йосиф Августин, відомий польський єзуїт, реколектант, автор численних книжок зі сфери духовності і християнської педагогіки. Це слово про владику не мало жодного стосунку до тем Асамблеї, на якій обидва священнослужителі були присутні. Це слово було спонтанним, щирим діленням з усіма тим, що вразило. Так само ми, дорогі читачі, хочемо поділитися кількома думками і розповідями владики Діонісія, які прозвучали у такій же спонтанній розмові…
Я люблю свою душпастирську, місіонерську працю, бо почуваюся насправді покликаним до неї. Мама дала мені ім’я Павло, і я дуже його полюбив. Сьогодні, як апостольський візитатор для українців – католиків в Італії та Іспанії, я не маю жодної юрисдикції, тільки звітую про стан справ. Я їжджу з місця на місце, відвідую людей, як і мій покровитель – Апостол народів, але саме це дає мені можливість робити так, щоб вірні почувалися об’єднаними, мали безпосередній зв’язок, щоб вони відчули, що вони не є десь далеко і окремо. Якщо після літургії в храмі нема мирування, то я просто виходжу потиснути людям руку, благословити їх, даю зрозуміти, що духовенство з ними близько. Також стараюся завжди сповідати людей, бо так я відчуваю їхні проблеми, знаю, що треба їм на проповіді сказати практичного, помічного, але на основі слова Божого. Моє монаше ім’я – Діонісій – теж пов’язане з апостолом Павлом, бо коли він проповідував в Ареопазі, то там зустрів Діонісія, який став його учнем.
У храмі святих Сергія і Вакха (тут парафія була заснована ще Патріархом Йосифом Сліпим) маємо дуже гарну спільноту і двох чудових священиків, які створили для людей умови, в яких вони дуже активно й охоче долучаються до молитви Вечірні та Утрені. Їм це дуже цікаво. Отець забезпечує людей роздруківками текстів, так щоб не треба було шукати потрібне місце, як у Молитвослові, і таким простим способом розширює коло вірних, які розуміють і цінують свій обряд, поглиблюють свою духовність. До того ж вони моляться ці богослужіння за повним уставом, з усіма канонами, з усіма катизмами. Така Утреня чи Вечірня триває близько двох годин, але це не є втрачений час, вірні мають можливість заглибитися в світ духовний, подумати про свою місію, почути, що Бог їм хоче цими текстами сказати. Навіть для мене це гарний час молитовного відпочинку.
При храмі отців-василіян люди завжди мають нагоду посповідатися, бо там є чимало священиків і вірні користають з такої можливості. Коли я ще був протоархимандритом Чину Святого Василія Великого (кінець 90-их років і початок двохтисячних), перші мігранти, котрі приїздили в Італію, не знали мови, не мали навіть де мешкати, вони ночували на якихось вагончиках, у підземних переходах. . . було дуже важко. Тоді ми звернулися до секретаря Конгрегації для Східних Церков за дозволом пригостити людей у нашому монастирі. Нам відмовили, кажучи, що монастир не є для цього. Проте ми не могли змиритися з цією забороною і прийняли мігрантів до нашої монастирської церкви. Відтоді почалася активна діяльність українських парафій у Римі. У 1999 році ми зорганізували в монастирі для мігрантів спільну Святу вечерю. На ній було 120 українок. З цього починалася парафіяльна праця.
Бачите, те, що Патріарх Сліпий подбав про храми для українців в Римі понад півстоліття тому, коли в Італії було буквально кілька наших вірних, було дуже пророчим, адже ці Божі доми тепер стали у великій пригоді всім тим численним емігрантам, які замешкали тут.
На щастя, ті осередки в Римі, які ми маємо, дуже гарно розвиваються. Площа при парафії Святої Софії надається для того, щоб люди не тільки прийшли помолитися, а й могли просто відпочити, влаштувати собі пікнік, зорганізувати концерт і т. д. В той час, коли діти на літургії – батьки мають катехизацію, потім старші моляться, а діти вчаться.
Асиміляція «пожирає» наших дітей, це правда. Діти швидко забувають свою мову, а навіть якщо розмовляють українською, то вже з акцентом. Це породжено тим, що багато наших дівчат віддаються за італійців і діти вдома говорять італійською. Щоправда, є італійці, які поважають національність своїх жінок, ходять з ними до нашої церкви, але є такі, що не погоджуються на те, щоб їхня дружина-українка залишалася греко-католичкою. Нам слід звертати велику увагу на функціонування українських суботніх шкіл, на катехизацію українською мовою. Дякувати Богу, тих шкіл ми маємо тепер чимало, але вони залежать від праці священиків. Якщо священик «підприємливий», то діти для школи завжди знайдуться, бо дітей тут є багато.
Крім цього, нам треба працювати з дітьми, щоб вони мали силу вистояти у вірі в цьому суспільстві, далекому від Бога. Знаю про випадок у школі. Питає катехитка дітей: «Хто з вас ходить в неділю до церкви? » Руку підняла тільки одна дівчинка, українка. Щоправда, потім з неї інші діти насміхалися. Ця дитина дала свідчення. Але є небезпека, що через ці насмішки дитина відійде від Церкви. Щоб втриматися при вірі, треба її постійно поглиблювати, зміцнювати. Ця небезпека втрати віри чигає на всіх дітей, бо вчителі є переважно атеїстами…
Нашу молодь і дітей треба єднати через соціальні мережі в інтернеті, щоб вона почувалася спільнотою, щоб могла спілкуватися. Незабаром в Римі проходитиме Синод, на якому буде Блаженніший Святослав. І на той час запланована зустріч української молоді Італії та Іспанії з нашим Патріархом. Я дуже прошу священиків, щоби вони знайшли волонтерів, охочих організувати групу, яка би взяла участь у цій зустрічі, бо це важливо.
Маємо покликання до духовного стану в Іспанії (кілька хлопців навчаються у семінарії в Іспанії) та в Італії, де засновано жіночий монастир. Біля джерел цієї спільноти Божого провидіння є дві українки, до яких приєдналися італійські дівчата. Зараз ці італійки працюють у Луцьку.
Мрію створити Згромадження священиче, але таке, яке не мало б конкретних правил, щоб було мобільним, щоб священики ці могли легко переїздити з місця на місце, туди, де їх потребуються вже і негайно. Конституції і статути монаші часом зв’язують богопосвячених осіб, не дозволяють їм швидко реагувати на виклики, бо поки дістанеш всі благословення від настоятелів, усі дозволи, то вже й потреба може змінитися. Треба дати Духові Божому діяти, а не триматися мертво правил. Не треба ставити духовенство в рамки, а давати йому нагоду самому торувати свій шлях.
Я є «циган», постійний паломник. Щонеділі їду в інше місце чи то в Італії, чи в Іспанії. До кінця року, і навіть частково на наступний рік, розписані мої візитації. В Римі я є хіба на Різдво, Великдень і ще деякі більші свята. Попри те, вважаю себе homo post machine, людиною після машини, мені подобається їздити поїздом чи метро, ходити пішки. Воно часом втомлює, але не занадто. Іноді приїжджаю кудись опівночі, а вранці вже прокидаюся о 5:23.
Так, завжди прокидаюся о 5:23, бо собі вирахував, що ця година дуже підходить мені для прокидання. Потім роблю руханку, вмиваюся, йду на молитву, після якої ще маю трохи часу на прогулянку і роздуми. Це такі три години щодня «для себе». Пізніше, до вечора – різноманітна праця.
Коли я мав священичі свячення, то в момент покладання єпископом рук на мою голову я не просив Бога ні про здоров’я, ні про сили – тільки про те, щоб Дух Святий вів мене, а я міг відчувати і відповідати на Його поклик. Я завжди казав «так» усім пропозиціям для служіння і тому моє життя таке «циганське». Я працював у різних країнах, з різними людьми, мав різні завдання і це дуже мені подобається.
Я був на Форумі видавців у Львові, придбав дві книжки Василя Шкляра, кілька книжок релігійного змісту. Люблю художню літературу, зокрема українську. Завжди питаю, яка книжка є найпопулярніша тепер, і цю собі купую. Зазвичай читаю в дорозі. Коли я був малим, то читав Андрія Чайковського, Миколу Гоголя, Ольгу Кобилянську, вчив вірші Шевченка і Франка. Так що змалку призвичаєний до літератури. Люблю читати, хоча тепер маю на це час, переважно в дорозі.
Планую написати книжку про українську жінку в Італії. Кожного року ми величаво святкуємо в Римі День матері, і в мене назбиралося трохи проповідей з цієї нагоди, також хочу зробити богословське осмислення цієї теми, духовне заглиблення.
Парафія має бути як будинок, мати вхід і вихід. Для мене цим входом є покаяння, і при ньому стоїть Іван Хреститель, який до цього закликає. Далі – простір самого будинку. В ньому не треба багато меблів, тобто вказівок, планів, розпоряджень. Має бути достатньо простору, щоб розвернутися, дати діяти Святому Духові. Вихід з цього будинку – це хрест і смерть. Смерть християнина, якою б вона не була: мученицька – від хвороби чи тиха – від старості, якщо вона прийнята людиною – стає уподібненням до смерті Христової і тим самим настає воскресіння, ми входимо в інший вимір життя. Біля цих вихідних дверей – розп’яття. І парафія – не щось остаточне, а через неї проходимо до Царства Божого.
Все, чого нам треба в цій парафії зробити, – ділитися тим, що маємо, духовними і матеріальними дарами, служити один одному, відчувати потребу один одного, молитися, як Христос навчив нас молитися, жити в єдності, а це все підсумовується в Євхаристії – джерелі і вершині всього християнського життя.
Як на мене, більше нічого особливого не треба вигадувати, цих євангельських основ достатньо для того, щоб парафія була живою.
