Як відомо, суспільна дискусія щодо мобілізації в Україні пожвавилася після того, як у квітні 2024 року до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» були внесені зміни, які набули чинності в травні цього року. Цей закон передбачає низку категорій осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації (ст. 23), а також перелік категорій установ, організацій та підприємств, працівники яких підлягають бронюванню (ст. 25). На диво, у жодній позиції з цих переліків не згадується про священнослужителів, Церкви чи релігійні організації. Це нібито пояснюється тим, що стосовно духовенства готували (чи й досі готують) окремі законодавчі положення. Однак станом на серпень 2024 року чинне законодавство не містить жодних нових норм із цього приводу. Відсутність бодай натяку на питання окремих підстав для відстрочки, бронювання чи іншого типу особливих норм для священнослужителів фактично позбавляє духовенство будь-якого законодавчого розрізнення в питанні мобілізації (хіба за винятком осіб, які за збігом обставин належать до якоїсь іншої визначеної законодавством категорій).
Що з цим не так? Невже всі громадяни не мають бути рівними перед законом і виконувати свій громадянський обов’язок захисту Батьківщини, особливо під час повномасштабної війни? Чи можуть служителі Церкви в світській державі мати «привілейоване становище» і бути звільненими від обов’язку служби у війську? Відповіді на ці та інші дотичні питання спробуємо знайти у нормах міжнародного права, зокрема міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права. Також розглянемо приклади законодавчого регулювання призову й мобілізації в досвіді кількох відомих західних демократій.
Права та їх обмеження під час війни
Насамперед варто зауважити, що кожна держава, очевидно, має суверенне право ухвалювати ті закони, які вважає за потрібне. Водночас, підписуючи й ратифікуючи міжнародні договори, держава добровільно обмежує автономію своєї діяльності, зобов’язуючись добросовісно дотримуватися положень міжнародних договорів, стороною яких вона є.
Почнімо зі сфери прав людини, а саме з права людини на свободу думки, совісті й релігії. Це право є одним із основоположних, що здобуло міжнародне визнання у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 18), проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН невдовзі після Другої світової війни. На глобальному рівні юридично обов’язкові для України норми щодо цього права закріплені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 18), а на регіональному – в межах Ради Європи – у Європейській конвенції з прав людини (Європейська конвенція, ст. 9). Це право закріплене й у Конституції України (ст. 35).
Що саме передбачає це право і яким чином воно пов’язане з мобілізацією духовенства? Щонайменше два складники цього права в розумінні Європейської конвенції спадають на думку в контексті мобілізації: свобода «сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики й ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно» (Європейська конвенція, ст. 9) та відмова від несення військової служби з міркувань сумління.
Щодо першого складника варто зазначити, що тут мовиться не лише про можливість самого священнослужителя як індивіда користуватися цим правом, але й про права вірних, які в разі мобілізації священників, а отже, й нестачі їх на парафіях, будуть позбавлені можливості реалізовувати свою свободу сповідувати релігію (це включає, наприклад, чин похорону полеглих воїнів).
Варто зазначити, що це право не є «абсолютним» і може зазнавати правомірних обмежень з боку держави, однак лише тих, що «встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (Європейська конвенція, ст. 9). На відміну від інших подібних формулювань щодо обмежень права (як-от щодо права на повагу до приватного життя чи щодо свободи на вираження поглядів), «національна безпека» серед підстав для обмежень цього права не згадується. В коментарі до цієї статті зазначено, що така відмінність є невипадковою і що держава не може використовувати мету захисту «національної безпеки» як єдину підставу для обмеження права на сповідування релігії1.
Під час війни держава також може скористатися своїм окремим правом заявити про відступ від деяких зобов’язань щодо прав людини на підставі ст. 15 Європейської конвенції «в тих межах, яких вимагає гострота становища». Україна, як відомо, користується таким правом в контексті російсько-білорусько-української війни, але якраз нещодавно – в квітні 2024 року – оновила свою заяву до Ради Європи з цього питання. В оновленій заяві наша держава послабила запроваджені раніше обмеження – скоротила перелік прав людини, щодо яких здійснюється відступ через війну. До переліку змін потрапила і ст. 9. Це означає, що з квітня 2024 року наша держава визнає, що, попри всю гостроту обставин війни, право на свободу релігії не має зазнавати в Україні обмежень, пов’язаних із війною. Отже, законодавчих підстав для обмежень цього права людини на сьогодні в Україні не повинно бути. Водночас загадковим чином законодавство про мобілізацію, оновлене того самого місяця, що й згадана заява до Ради Європи, може спричинитися до значних обмежень або й порушень права на свободу релігії в нашій державі через можливе штучне створення ситуації нестачі священників, які могли б здійснювати духовний провід ввірених їм парафій, у зв’язку з їх потенційною мобілізацією на загальних підставах.
Відмова від військової служби та альтернативна служба
Іншим складником права на свободу думки, совісті й релігії є право на відмову від несення військової служби з міркувань сумління (conscientious objection). На сьогодні це право вважають одним із елементів права людини на свободу думки, совісті та релігії як за Європейською конвенцією, так і за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права. Примітно, що так було не від початку створення цих міжнародних договорів. У минулому столітті Європейська комісія з прав людини, попередниця Європейського суду з прав людини, не вважала відмову з міркувань сумління, охоплюваною ст. 9 Конвенції і лишала заяви щодо цього питання без розгляду, покладаючи вирішення цього питання на розсуд держав. Лише з 2011 року Європейський суд з прав людини, згідно з підходом застосування Європейської конвенції як «живого інструменту», що має відповідати потребам часу, змінив позицію з цього приводу. Приміром, у справі Баятян проти Вірменії Європейський суд зазначив, що якщо раніше «вузьке» прочитання ст. 9 Комісією відповідало практиці того часу, то на момент розгляду цієї справи зміни щодо цього права на міжнародному рівні, а також у його закріпленні в законодавстві більшості держав-учасниць Ради Європи вказують на те, що це право охоплене ст. 9 Європейської конвенції2.
Яким є зміст права на відмову від військової служби з міркувань сумління? На думку Європейського суду з прав людини, це право охоплює випадки «твердої, постійної і щирої відмови щодо участі у будь-якій війні або щодо носіння зброї» (Enver Aydemir v. Turkey, 2016, § 81)3. Рада ООН з прав людини, а також її попередниця – Комісія ООН з прав людини неодноразово зазначали у своїх документах, що право на відмову від несення військової служби з міркувань сумління можна вважати складовою користування правом на свободу думки, совісті й релігії, як і Комітет з прав людини, який у 1993 році офіційно визнав, що це право випливає зі ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, «оскільки обов’язок застосування смертельної сили може серйозно суперечити свободі совісті та праву на сповідування своєї релігії або переконання» (Загальний коментар №22, 1993 р.). У своїй резолюції 1998 року Комісія ООН з прав людини нагадала державам, у яких діє система обов’язкової військової служби, про те, що в межах цього права рекомендує запровадити різноманітні форми альтернативної служби, яка була б сумісною з міркуваннями, через які особа відмовляється від військової служби, мала нестройовий (non-combatant) або громадський характер, здійснювалася в інтересах суспільства та не мала характеру покарання (Резолюція Комісії ООН з прав людини 1998/77; параграф 4). Комітет з прав людини окремо наголошував на тому, що держави повинні забезпечити можливість проходження альтернативної служби як у мирний, так і у воєнний час (CCPR/CO/82/FIN, параграф 14).
Крім цього, Комітет звертав увагу й на те, що користування цим правом повинно бути гарантоване без дискримінації, зокрема без дискримінації за релігійною ознакою. Ще 2001 року в Заключних спостереженнях у відповідь на періодичний звіт України Комітет висловив критичне зауваження з того приводу, що можливість відмови від військової служби з міркувань сумління в Україні можлива лише з релігійних причин (а не у зв’язку з ширшим колом поглядів) і лише щодо певних релігій, зазначених у офіційному переліку (а не щодо всіх релігій), що суперечить ст. 18 та ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Відповідно Комітет надав Україні пораду розширити перелік підстав для відмови з міркувань сумління, а також забезпечити їх застосування без дискримінації (CCPR/CO/73/UKR, параграф 20). На жаль, попри те, що минуло понад 20 років із моменту цієї рекомендації, ситуація в Україні щодо цього питання не змінилася.
Інший аспект, який згадується в збірнику міжнародних норм з цього питання – ризик того, що національне законодавство може, з одного боку, містити норми щодо теоретичної можливості відмови від військової служби з міркувань сумління, а з другого – не містити положень, які регламентують практичне здійснення цього права. Така ситуація створює правову невизначеність і перешкоджає можливості користування цим правом на практиці4.
Правове регулювання питання відмови від військової служби з міркувань сумління в Україні, на жаль, на сьогодні лишається невідповідним до міжнародних стандартів у сфері прав людини. З одного боку, це право прямо закріплене в ч. 4 ст. 35 Конституції України: «У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» і є окремий Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу». З другого боку, діє затверджений Постановою Кабміну «Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю» (від 10 листопада 1999 р. за №2066), який обмежує можливість проходження альтернативної служби приналежністю суто до тих релігійних організацій, які в ньому вказані (Адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови, Харизматичні християнські церкви та інші категорії). Крім цього, ці норми діють лише в мирний час, тоді як нема жодних норм щодо порядку проходження альтернативної служби під час мобілізації. Така ситуація, безперечно, породжує правову невизначеність, тому й не дивно, що судова практика з цього питання в Україні є суперечливою, бо ж норми Конституції мали б бути нормами прямої дії, а зі ст. 35 в світлі міжнародних зобов’язань України щодо прав людини випливає, що користування цим правом повинно забезпечуватися безвідносно до того, чи особа ним користується в мирний час, чи під час війни.
Отже, згідно з міжнародним правом прав людини священники, релігійні переконання яких виключають можливість брати до рук зброю (що стосується й, наприклад, священників Католицької Церкви), мали б як мінімум у межах свого права на свободу релігії мати змогу скористатися правом відмови від проходження військової служби з міркувань сумління й отримати змогу проходження альтернативної (невійськової) служби.
Що каже міжнародне гуманітарне право
Наступною дотичною до пошуків відповідей на питання мобілізації священників галуззю права є міжнародне гуманітарне право – jus in bello, або «право війни». Примітно, що ще в часи Карла Великого, до розділення Церкви й держави, існувала практика супроводу війська священниками, яким був наданий особливий захист. Згодом Католицька Церква в Європі запровадила два пов’язані правила: священники не могли піддаватися нападу під час війни, але також не мали права брати активну участь у бойових діях. Пізніше світські держави в Європі почали створювати договірні норми з цього приводу – прикладом є Женевська конвенція 1864 року, яка надавала капеланам збройних сил «привілей нейтральності»5.
Сучасне міжнародне гуманітарне право зберегло цю практику та продовжує надавати священникам, які діють як «духовний персонал», статус некомбатанта й особливий захист (Женевська конвенція I, 1949, ст. 24; Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., ст. 8 (d)), ст. 15, ст. 18 та інші пов’язані норми). Наприклад, духовний персонал, який опиняється під владою супротивної сторони, вважається затримуваним персоналом, а не військовополоненими і може затримуватися «лише тією мірою, якою цього вимагають стан здоров’я, духовні потреби та чисельність військовополонених» (Женевська конвенція I, 1949, ст. 28). Одним із ключових факторів захисту є «розпізнавання» духовного персоналу за допомогою емблем та посвідчень осіб, що підтверджують їхній статус. Варто згадати, що за міжнародним кримінальним правом до воєнних злочинів належить «умисне спрямування нападів на будівлі, матеріали, медичні установи й транспортні засоби, а також на персонал, що використовує згідно з міжнародним правом розпізнавальні емблеми, передбачені Женевськими конвенціями» (Ст. 8(b)xxiv Римського статуту Міжнародного кримінального суду).
Для користування привілеями статусу духовного персоналу священнослужителі мають бути певним чином прикріплені до збройних сил чи медичних формувань для здійснення духовної функції. Відповідно мобілізовані священнослужителі, які не мають офіційного статусу духовного персоналу, не мають права на привілеї згідно з міжнародним гуманітарним правом6.
Цікавим є й питання носіння зброї духовним персоналом. Право медичного персоналу на носіння зброї з метою самозахисту чітко закріплене в нормах міжнародного гуманітарного права (Женевська конвенція І, ст. 22), тоді як для духовного персоналу аналогічної норми немає. Згідно з загальним принципом самооборони духовний персонал також міг би мати таку можливість, але практика багатьох держав світу вказує на те, що держави можуть окремо вирішити не давати жодної зброї духовному персоналу. Такого самого підходу дотримується й Україна, вказуючи у ст. 100-3 Закону України «Про Службу військового капеланства», що «Видача зброї та боєприпасів військовим капеланам забороняється».
Законодавство західних демократій
Наостанок подивимося на приклади законодавства відомих західних демократій щодо можливості призову або мобілізації духовенства, зокрема на досвід США й Німеччини. Звісно, в цих країнах наразі не відбувається мобілізація чи обов’язковий призов до армії, але ретроспективний погляд на законодавство дає змогу простежити деякі принципові речі.
У США ще відтоді, як під час Громадянської війни була запроваджена примусова військова служба, священнослужителів і семінаристів автоматично звільняли від служби в армії. Такий привілей пояснюється суспільною важливістю функцій, які здійснюють священнослужителі, а також їхньою символічною роллю. Американські семінаристи навіть висловлювали невдоволення цим своїм «винятковим статусом» в контексті війни у В’єтнамі7. Норми щодо мобілізації в США, які діяли впродовж 1948 – 1976 років (останній період, коли там тривала мобілізація), полягали в системі класифікації, згідно з якою категорія «4-D – священнослужителі (Ministers of religion)» (без обмежень щодо конкретної конфесійної приналежності) були звільнені від військової служби8.
У Німеччині згідно з законом «Про військову повинність» (Wehrpflichtgesetz) духовенство звільняється від обов’язку несення військової служби. Цей закон визначає три категорії священнослужителів, яких звільняють від військової служби:
1. Ординовані священнослужителі євангельського віросповідання.
2. Священнослужителі римо-католицького віросповідання, які отримали дияконське рукоположення.
3. Повноцінно зайняті (hauptamtlich tätige) священнослужителі інших віросповідань, чий сан відповідає сану ординованого священнослужителя євангельського або священнослужителя римо-католицького віросповідання, який отримав дияконське рукоположення.
Отже, в обох цих розвинених демократіях священнослужителі повністю звільнені від несення військової служби так, що зовсім не потребують користуватися правом на альтернативну (невійськову) службу.
Висновки
Які основні висновки для України можна зробити з огляду цих норм міжнародного права та законодавств інших держав. Кожна держава має право ухвалювати такі закони, які вважає за потрібне, але при цьому мусить зважати й на свої міжнародні зобов’язання. Попри всю складність воєнного часу, право на свободу думки, совісті й релігії, складовою якого є право сповідувати релігію через здійснення релігійних обрядів, а також право на відмову від несення військової служби з міркувань сумління має й надалі бути гарантоване як у мирний, так і у воєнний час. На час війни священнослужителі, які здійснюють духовний супровід збройних сил, мають право на особливий захист і низку привілеїв. Досвід кількох відомих західних демократій говорить про звичність практики цілковитого «вилучення» священнослужителів з кола осіб, на яких поширюється обов’язок несення військової служби. Отже, усвідомлення важливості права на свободу релігії, а також особливої ролі священнослужителів як у мирний, так і у воєнний час належить до складової ціннісних орієнтирів західного світу. Логічним вектором розвитку правових норм в Україні, яка з часу Революції Гідності твердо постановила боротися за приналежність до європейського ціннісного простору і продовжує цю боротьбу дорогою ціною, має бути рух у напрямку міжнародних стандартів у сфері прав людини, демократії та верховенства права. А ці стандарти, очевидно, вимагають від нашої держави чіткого окреслення статусу священнослужителів у питанні мобілізації.
«Право – це мистецтво добра і справедливості», гласить відома латинська сентенція. І тут важливо пам’ятати, що справедливість не завжди означає цілковиту рівність. Попри популістські лозунги, що закликають до рівності всіх чоловіків під час мобілізації, особливе становище духовенства в питанні мобілізації є цілком виправданим духовними потребами нації, тому вимагає належного правового регулювання в Україні.
Наталя Субботіна
- Guide on Article 9, para. 38 https://ks.echr.coe.int/documents/d/echr-ks/guide_art_9_eng
- Conscientious objection, ECHR Factsheet https://www.echr.coe.int/documents/d/echr/FS_Conscientious_objection_ENG ; Bayatyan v. Armenia [GC], 2011.
- Guide on Article 9, para. 38 https://ks.echr.coe.int/documents/d/echr-ks/guide_art_9_eng
- Див.: Посібник щодо відмови від військової служби з міркувань сумління. УВКПЛ, 2012, с. 48–49 ConscientiousObjection_en.pdf (ohchr.org)
- Stefan Lunze. Serving God and Caesar: Religious personnel and their protection in armed conflict. IRRC March, 2004, Vol.86 № 853, p. 69–70.
- Stefan Lunze. Serving God and Caesar: Religious personnel and their protection in armed conflict. IRRC March, 2004, Vol.86 № 853, p. 74–75.
- Clergy: Should Ministers Be Draft-Exempt? // TIME, April 7, 1967 https://time.com/archive/6890232/clergy-should-ministers-be-draft-exempt/.
- Selective Service System https://www.sss.gov/about/return-to-draft/#s3
