(Продовження з вересневого числа)
На одній з світлин Трифон Сікідин, який в часи Польщі сидів в Березі Калузькій за… комунізм, а кегібісти судили його вже за «буржуазний» націоналізм. За такий же злочин московські попи не дозволили внести домовину ще одного мученика Миколи Кідрука до місцевого храму, бо ж чин похорону здійснювали священики УПЦ Київського Патріярхату. Одвічне злочинне московське ярмо…
На стіні є фото видатної скульптури Теодозії Бриж, якій президент Леонід Кучма вручає нагороду. Тут же фото праць мисткині: скульптури — Анна Ярославна, князь Володимир Пилип Орлик, Митрополит Петро Ратенський і інші.
В історії містечка записано десятки імен видатних українців, що спричинились до його минулого економічного й духовного розквіту.
Під час перших своїх відвідин познайомився я з дев’яностотрьохрічною Євдокією Корначевською-Яніцкою та її донькою Ніною. Була то незабутня зустріч і розмови. Батько Євдокії Матвій скінчив за царя Петербурзький інститут, захистив дисертацію, мав свої винаходи в металургії. В часи Тимчасового уряду був заступником директора Путилівського заводу, більшовики поставили його директором, розстрілявши попереднього, а новопризначений керівник побачивши звіряче обличчя більшовизму, тікає з родиною до Києва і в уряді Директорії займає визначні місця. Пізніше опинився в Бережниці, а тоді виїхав до Круківської Гути біля Кракова, де й працював на поляків. Англійці купили в нього ряд патентів з металургії, а наші західні сусіди вважають його своїм вченим. Нині в хаті незабутньої Євдокії Яніцької живуть чужі люди, зовсім далекі від духовної величі попередньої власниці, яка жила Україною і для неї.
В місцевій середній школі довгий час в 70-их роках вчителювала рідна сестра єпископа УПЦеркви в США Владики Паїсія (Іващука) Параскевія Максимівна. Разом з Антоном Хомичем, Галиною Омельянівною Ковальчук вона засівала в дитячих душах любов до рідної мови і літератури.
Антона Хомича можна слухати годинами. Він має добру пам’ять, підкріплює сказане документами і фотодокументами. В його розповідях живуть немеркнучі образи героїв, мучеників, митців з містечка Бережниці, яке в усі часи було важливим осередком нашої духовності в цьому регіоні Волинського Полісся.
Нині тут осередок Руху, який очолює вчитель географії Юрій Савович Козерчук, а його членами всі свідомі жителі Бережниці.
Нині вони ведуть боротьбу за відродження нашої духовности, повернення місцевого Свято-Успінського храму в лоно Української Православної Церкви Київського Патріярхату. Попереднього московського батюшку Олександра, запеклого українофоба замінено на молодого Миколая, але в церкві нічого не змінилось. Те ж саме поминання Алексія, та ж сама незрозуміла мова в богослужіннях.
Ці батюшки дуже шкодують за колишньою імперією зла по назві СРСР, роблять все, щоб її реаніміювати, хоч в Бережниці їм нагадували про розламані й осквернені більшовиками храми Божі в навколишніх селах: Залішани, Грані, Осова, Кураш. В с. Залішани церква мала охоронну таблицю, як пам’ятка архітектури, але й це не врятувало прадавню святиню від комуністичної орди, а в селі Кураш церкву, побудовану ще князями Гольшанськими, осквернено, піддано червоному вандалізму: понищено ікони, спалено багатющий архів, бібліотеку, безцінні зразки українського сакрального мистецтва. Відповіддю московських батюшок на ці злочини комуністів є одне: «На все воля Божия…».
З гостинної хати Антона Хомича і Ніни Яківної вирушаю в дальшу дорогу до м. Дубровиця. Неповторні пригоринські краєвиди розкинулись праворуч від асфальтованої дороги, яку накручує на свої колеса автомобіль, власник якого за дві гривні підвозить мене до цього старовинного містечка, родинного гнізда Гольшанських.
Проїхали вже село Кураш, яке було літньою резиденцією цих відомих українських шляхтичів. В селі Соломіївка новий мурований храм біля кладовища, а в селі Бересті гарно розмальована дерев’яна церква. Ці святині перебувають в руках московських батюшок, цих вірних слуг церковного імперіялізму Кремля.
Нарешті — Дубровиця. «Літопис Руський» позначив її вік з 1184 року, але містечко на лівому березі Горині на той час вже далеко знане як важливий центр ремесла і торгівлі, нашої духовности. Було воно столицею князів Дубровецьких і Турівських. Князь Дубровецький. Гліб Юр’євич, правнук князя Турівського й Київського брав участь у поході на половців, а Олександр Всеволодович загинув на річці Калці.
1321 р. Дубровиця в складі Великого князівства Литовського. Панував тоді тут рід князів Дубровецьких, потомків великого князя київського Володимира, з 15 ст. належить до Свидригайла. Того року намісником Києва був Іван Гольшанський. Це був відомий княжий рід, в якому бачимо визначних світських і духовних владик, монахів і монахинь. Одним з цих князів Юрій Гольшанський відомий як засновник манастиря св. Миколая на одному з островків біля Горині, оточеного водами річок Воробина і Селець на північ містечка Дубровиця. Цю святу обитель князь Юрій заснував як подяку Творцеві за чудесне спасіння його родини 1502 року під час нападу татарів. В манастирі знаходилась чудотворна ікона Святителя Миколая, до якої у відпустові дні 2 травня і 19 грудня щорічно відбувались масові прощі.
Пізніше Дубровиця перейшла до Острозьких, а в минулому столітті до графів Плятерів, які мали величавий палац на Воробиному з багатою бібліотекою, яку закупила Варшавська Публічна Бібліотека. Знаходився тут дуже цінний архів, документи якого зберігали походження, таємниці багатьох князівських родів Волині і Полісся. Граф Плягер 1865 року вибудував в Дубровиці величавий собор Різдва Пресвятої Богородиці, який в добу будівників комунізму перетворено в склад, а його мозаїка, фрески, безцінні ікони безжалісно знищено.
Ще з княжих часів містечко мало добре укріплений замок, з розгалуженою системою підземних ходів, один з яких був під річкою Горинню. їх прокладали для власної безпеки Дубровецькі князі і завдяки яким в час небезпеки можна було уникнути передчасної неприродної смерти.
Дубровиця — важливий осередок українського православ’я в минулому і сьогоденні.
Величавий собор Різдва Пресвятої Богородиці збудований графом Плятером є найбільшою українською православною святинею Дубровеччини. Заново відреставрований своїми величавими позолоченими банями панує над навколишньою місцевістю. Його настоятель отець Данило Ковташ випускник Волинської Духовної Семінарії вже п’ять років є його настоятелем і благочинним місцевого деканату.
Отець Данило має добрі організаторські здібності, а тутешня громада дуже жертовна: за роки незалежности нашої держави зробили диво. Напіврозвалену пам’ятку архітектури (також з охоронною таблицею), в якій за совєтських часів зберігали сіль, повернули до життя. Оглядаю відбудовану святиню. В час моїх перших відвідин в Дубровиці влітку 1994 року вірні розпочали працю над поверненням собору первісного вигляду. Нині вони можуть пишатись своєю працею. Гарний новий іконостас прикрашає храм, є вже багато ікон, величаве панікадило. При соборі є два хори: дорослий і дитячий.
Богослужіння в нашій церкві, — розповідає настоятель Данило Ковташ, — відвідують всі свідомі жителі міста та навколишніх сіл. На великі свята, такі як Різдво Христове, Великдень, Преображення Господнє, Храмовий празник тисячі вірних приймають участь в Богослужінні. В Дубровицькому районі є ще дві українські церкви в с. Осова св. Михайла, настоятелем якої є о. Віталій родом з Висоцька, Успіння Пресвятої Богородиці в с. Нивіцьк парохом якої є о. Василь Козак. Що дуже приємно, що місцева влада в особі голови райдержадміністрації Федора Якубовича та голови міськради Івана Секо добре наставлена до української церкви.
В містечку давній дерев’яний храм св. Миколая, 1878 р. належить московській церкві. Її настоятелем є відомий українофоб Федір Деркач, який розливає ріки московської отрути в своєму благочинні, щоб скомпромітувати і очорнити українську церкву. В цьому храмі знаходиться чудотворна ікона св. Миколая з манастирської церкви, заснованої князем Юрієм Гольшанським біля села Селець, яку 1963 році розломали місцеві комуністи. Цю чудотворну ікону, без сумніву подарували манастиреві його засновники.
Є в Дубровиці наново відреставрований римо-католицький костел Піарів з 16 ст. Він діючий, хоча лише невелика жменька вірних приходить до нього.
До Дубровиці в мене особливий сентимент душі. Нині містечко все у весняному цвітінні: вишні, сливи, біле мереживо черемшини над Горинню, а пахощі розквітлого бузку п’янять перехожих. Великодніми свічками горять каштани. Містечко в обіймах весняної краси і пахощів.
Зупиняюсь на березі Горині і довго любуюсь зеленим маревом лісів на її правому березі, записую побачене і передумане, а тоді рушаю в центр міста. Поруч дві крамниці з написами «Хліб» і «Книги». Прекрасне поєднання хліба насущного і духовного. Тут же й стіна суцільного завішена передвиборними проклямаціями: УНА-УНСО, чисельними патріотичними лозунгами. Один з них справді промовистий і я заношу його до свого записника: «Україні — силу, державі — порядок, народу — доброту!» нездійсненні, але щирі побажання. В Дубровиці сильний осередок Руху, багато молоді належить до Української Національної Асамблеї.
Центральну вулицю названо іменем Великого Кобзаря. Тут і пам’ятник українському пророку. Біля пам’ятника квіти, тут відбувають і всі урочистості пов’язані з іменем Тараса Шевченка. Особливо благолюдно біля пам’ятника в березні, травневі дні.
Вулицею Шевченка прямую до автостанції. Недалеко від неї підноситься куполоподібна будівля без хреста. Виявляється — це дім молитви, який вибудували євангелики. В незалежній Україні нікого з віруючих не переслідують як за комуністичних часів і тому будують нові храми, відреставровують старі, непонищені більшовиками вірні всіх конфесій. Лише московська церква в Україні вороже наставлена до інаковірців.
За домом молитви величезний новий будівельний масив. Іде бурхливе будівництво нових гарних котеджів, віл, дач в один-два поверхи. їх будують нові українці власне старі комуністичні олігархи, які прикрились синьо-жовтим прапором і тризубом, обкрадають державу і свій народ.
З Дубровиці вирушаю до Серників, де я маю зупинитись в своїх добрих друзів братів В’ячеслава і Віталія Лішпіх, випускників історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки. Старший — Віталій скінчив ще й юридичну академію у Львові та працює в Рівному, менший — в Зарічанській районній Раді. Обоє вони цікавляться минулим рідної землі, переймаються долею свого народу, живуть його майбутнім, вболівають за сьогодення. В їх рідному селі давня Свято-Дмитрівська церква, перетворена слугами московського церковного імперіялізму в манастирську. Є вже й черниці. Отже маю постукати і відчиняти, пошукати і знайти.
(Далі буде)
