«Бо кожен, хто просить — одержує,
хто шукає — знаходить,
а тому, хто стукає — відчинять»
(Від ап. Луки, 11.10)
- ПОЛІССЯ МОЄ, ПОЛІССЯ
Євангельські слова, хто шукає знаходить і хто стукає – відчинять, були в мене на устах під час чергової наукової подорожі на Полісся. На цей раз вибрав я в тому чарівному краї між Стиром і Горинню північніше залізниці Ковель-Сарни місця найбільш недосліджені, забуті, нерозгадані.
Кричать вони до нас своїми вже безіменними річками, озерами, урочищами, розламаними атеїстами храмами, покаліченими душами.
Найбільш затруєна радіяцією земля цього простору як і людська душа потребує зцілення. Ліки від тих хвороб — це наша любов і знання до рідного краю і про нього, важка праця на власній землі й глибока національна свідомість, віра в Бога і рідну Церкву — необхідні для духовного, а тоді й економічного відродження. На жаль, поки що, цього ми не маємо і тим не живемо.
В цій науковій подорожі я шукав і знаходив, стукав до збайдужілих душ і мені відчиняли. Знайдене і відкрите несу до Тебе, мій майбутній читачу.
Весна цього року напрочуд рання. Важка зима по заду і я починаю мріяти і плянувати нові наукові подорожі до найменш досліджених місць нашого Полісся. Вибираю його обширний простір між річками Стиром і Горинню, правими притоками Прип’яті. Маю намір проїхати і пройти від села мого народження Красноволі через Полиці, Городець, Сарни, Бережниця, Дубровиця до Зарічного, а звідти крізь лісові хащі подолати вузькоколійною залізницею віддаль 106 км до станції Антонівка.
Першого травня і наступні три дні маємо вихідні. Для комуністів – це свято, хоч вони забули про те, що слово це походить від слова «Святий», а вони в них ніколи не вірили. Користуючись нагодою і їду до своєї старшої сестри Олександри в Красноволю, завожу їй хліб, ліки, а звідти рано вирушаю в свою наукову подорож.
Красноволя — це історична Цуманщина. Свою назву село отримало від староукраїнських слів красного – гарного, воля — життя, тобто гарного місця для життя людини.
З давніх історичних джерел знаємо, що був то град на річці Кормин – притоці Стиру. Давній град знаходився на одному з островів при впадінні річки Красохи до Кормина.
Нині ця місцевість в народі називається Божа Гора. Тут і височіли в 12 ст. дерев’яні будівлі граду Красноволя, його храм Божий. Високі дубові частоколи охороняли моїх далеких пращурів від небезпеки ворога. Слово Боже, що в храмі, застерігало їх душі від скверни. Довколишні ліси, річки Кормин і Красоха давали першим жителям граду засоби для існування, пов’язували їх із зовнішнім світом, а знайдені під час меліорації в 70-их роках напівзогнилі човни з посудом свідчать про те, що тутешні річки були не тільки шляхами міграції, а й торгівлі. Збережений переказ засвідчує, що велика повінь знесла частоколи і будівлі граду, а його вцілілі мешканці перенеслись на більш підвищену місцевість, де нині знаходиться село. В минулому році місцеві комуністичні вождики зігнорували думку його свідомих мешканців і заснували тут в колишньому дитячому садочку парафію московської церкви. Вже в котре місцева комуністична мафія, в особі наркобізнесмена. колишніх голови колгоспу Володимира Кравчука, сільради Анатолія Костючика, московських попів обкрадають матеріяльно і духовно моїх затуманених земляків.
З цими сумними думками про сучасний стан мого дитинства сідаю я до автобуса Колки-Кузнецовськ і вирушаю в дорогу довжиною близько 250 км. Як на чотири дні це забагато, але маю знайти – найцінніше, відчинити — найнеобхідніше.
Весна взяла в обійми цю дорогу мені землю. «Свято» першого травня поліські селяни святкують на своїх наділах. Скрізь орють, сіють, садять на нашій, але не своїй землі. Вони лише орендарі, але не власники, проте з притаманним працелюбством віддають важку працю в поті й мозолях своїй годувальниці. Вже проїхали Тельчи, Заріччя, Велику і Малу Осницю. З вікна автобуса бачу на місці колишньої поманастирської церкви, розламаної тут 1986 року головою сільради Борисом Зарічанським, металевий хрест, пов’язаний стрічками. Це все, що лишилось від древньої святині. В 16 ст. князь Михайло Чорторийський вибудував на одному з островів в заплавах Стару. недалеко від впадіння правої притоки Кормина. манастир св. Троїці. В історичних джерелах є згадки про цю велику святиню: «Князь Михайло Олександрович Чорторийський в духовному заповіті своєму 1582 року заповідав положити тіло своє в манастирі Святої Троїці під Чорторийський храм з острова перенесли в незмінному вигляді до шляху Колки-Рафалівка, і простояла ця святиня аж до часу знищення її комуністом Борисом Зарічанським. В манастирському храмі знаходився благодатний образ Божої Матері, подарований засновниками обителі, до якого століттями йшли прочани з навколишньої місцевості. Нині ця святиня перебуває в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Старому Чорторийську, де московська церква заснувала свій манастир, щоб був він осередком їх церковного імперіялізму на нашій землі, рабовласником душ поліщуків.
Біля с. Маюничі автобус виїжджає на автостраду Варшава-Київ. Її прокладено ще в 70-их роках як стратегічну дорогу для майбутніх боїв «несокрушимой» із Заходом.
Нині по ній з того Заходу їдуть нескінчені автомобілі, завантажені найрізноманітнішими товарами, які так ласо розхвачують пост-совєтські буржуа. Ліворуч залишається залізнична станція Рафалівка, а ближче від неї до автостради притулилось село Полиці. Тут велика тюрма, кар’єр. Її в’язні добувають тут камінь, важкою працею перевиховують себе. Село відоме своїм храмом з 16 ст., в якому зберігалось багато давніх образів, книг і інших предметів сакрального мистецтва. Всі ці скарби в неповторні роки радянської дійсності зникли невідомо куди і їх сліди марно шукати. Тут пересідаю я з автобуса на попутне авто, яке має відвезти мене до м. Сарни. Його власник — дуже свідомий українець, лікар з Кузнєцовська, з яким маємо цікаві розмови про наше сьогодення, майбутнє України.
За вікном автомобіля з’явились перші будівлі села Ромейки. Воно як і Полиці належало до Луцького повіту над давніми шляхами з Городця до Степані й Чорторийська. Мені довелося після вигнання з аспірантури 1969 року працювати тут у місцевій школі десять місяців і за цей час мав багато я неприємностей від кегібістів та їх стукачів, які робили все, щоб знищити ті маленькі паростки національної свідомості моїх учнів, які тут проросли. Відганяю від себе похмурі спогади і вдивляюсь в недалеке село Городець, що наближається праворуч від автостради.
Через це село ходив я десятки разів до станції Антонівки, бував вже тоді в місцевому храмі св. Миколая, настоятелем якого на початку 40-их років був отець Артем Селепина, пізніший голова консисторії нашої церкви в США. Цього українського духівника добре пам’ятають в Городці, бо був він сіячем святого українського православ’я, якого найбільш потребує душа поліщука. В місцевому з 17 ст. храмі св. Миколая о. Артем правив Службу Божу українською мовою і богослужбові книги в рідній мові, видані Богословською секцією товариства ім. Петра Могили, в Луцьку мав я змогу бачити тут в час своєї праці в с. Ромейки.
Недалеко Горині знаходився у Городці палац Криштофа Урбанського, в якому були дві мозаїчні залі, велика колекція живопису, бібліотека, нумізматична збірка.
В бібліотеці було біля 20 тис. книг, серед яких багато інкунабул як от Литовський Статут 1506 р. й інші. Все це було зібрано князем Олександром Гольшанським, а від нього перейшло до князів Острозьких і Заславських, а тоді до пізніших власників Городця. Нумізматична колекція напередодні Першої світової війни потрапила до Дрезденського музею, а всі інші цінності були вивезені до Москви і Санкт-Петербурга.
Від розкішного палацу з чудовим садом, обкопаного ровами, його наповнювали води Горині, лишились спомини та рештки земляних валів, які мені доводилось очищати.
Тут в Городці недалеко Горині було святе місце з капличкою, джерелом з цілющою водою, куди в 30-их роках приходили сотні прочан.
Від каплички не лишилось нічого і лише людська пам’ять береже спомини про це святе місце. Автобусна зупинка з промовистим написом «Голосуйте за рух!» свідчить про теперішні політичні настрої села.
Сарни — найбільше місто Рівненського Полісся. Це важливий транспортний вузол. Залізничні й автошляхи з усіх сторін облягали місто, але само воно є якесь сонне і далеке від динамізму. Його первинна назва Доротичи. З давнини лишилась лише дерев’яна церква з 1725 року, всі інші пам’ятки минулого стер невблаганний час та буревії двох світових воєн, що пронеслись над цією місцевістю.
Московська церква в Сарнах у властивій їй підступний спосіб заволоділа нововибудуваним Преображенським Собором, хоч будували його, на фундаменті, закладеному ще до Першої світової війни, всі свідомі жителі міста. Довгий час під його стінами молились вірні УПЦ Київського Патріярхату, яким московські приблудні попи відмовили в почерговості Богослужень. В місті є музей під відкритим небом (Поліське село), в якому знаходиться перевезений храм з Лебединця в містечку Степань. Є тут і парафія вірних УПЦ Київського Патріярхату.
За Сарнами по дорозі на Дубравицю в лісі знаходиться дослідна станція. На її полях виводили нові сорти картоплі, насіння придатне для поліських грунтів. Нині вона переживає всі ознаки економічної кризи в Україні: спад виробництва, неплатежі, безробіття.
В селі Яринівка біля однієї з хат стоїть кам’яний хрест. Хто похований під ним, залишається для мене загадкою, але поховання в такому місті промовисто голосить за те, що то був якийсь особливий випадок смерти.
Та ось і Горинь. Перетинали ми її біля Городця, а нині авто перевезе знову нас на лівий берег. На її правому березі знаходиться село Ремчиці. Згадується воно 1577 року, хоч дата його заснування набагато раніша.
До місцевої сільради належить ряд дрібніших сіл і, зокрема, Копище. У його назві заховано місцезнаходження ідола, якому поклонялись і приносили жертви язичники.
Поруч Горині в селі гарний дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці, 1767, який належить також, як і переважна більшість храмів у цьому просторі, московській церкві.
За річкою — містечко Бережниця. Мета моєї тут зупинки — зустріч з вчителем-пенсіонером Антоном Антончиком та оглядини пам’яток минулого цього, колись відомого в Луцькому повіті, містечка, яке було його найвіддаленішим північно-східним поселенням. В давнину належало воно князям Гольшанським, Острозьким, Заславським, а пізніше Чацьким, які полишили по собі значний слід: православний храм, католицький костел, багато пам’яток сакрального мистецтва. В місцевому храмі Успіння Богородиці зберігається давнє Євангелія, ряд інших пам’яток нашої духовності та чудотворна ікона Богородиці. Цей образ дуже давній і належав найпершим власникам Бережниці, князям Гольшанським, які побудували храм і подарували ікону Богородиці, біля якої вже тоді відбувались чудесні зцілення. Пізніше у 18 ст. образ забрали римо-католики, костел яких знаходився поруч біля православної церкви. Народні перекази говорять про те, що ікона кілька раз переходила з костелу до церкви. По війні костел було знищено, а ікону повернено православним і вона зберігається в храмі, але далека від первісного вигляду. Її масивну золоту корону, дорогоцінне каміння на ризі, цінні підвіси безслідно зникли і образ нагадує пограбовану вдову.
В центрі містечка напроти храму гарний пам’ятник Тарасу Шевченку. Його автором є відомий львівський скульптор родом з Бережниці Теодозія Бриж. Пам’ятник Великому Кобзареві має свою сумну історію. Ініціятором побудови 1964 року був вчитель рідної мови та літератури Антон Хомич Антончик та його однодумці. На протязі двох десятиліть КГБ вело неоголошену війну проти вчителя-дисидента: звільняло з роботи, переслідувало, очорнювало світлу постать національно-свідомого інтелігента. Давно відійшли ті чорні дні у житті Антона Хомича, лише підірване здоров’я і біль втрат нагадує йому про пережите, а пам’ятник нашому Пророку гордо височіє на п’єдесталі в центрі містечка. Тут багато квітів, на металевій жердині тріпоче на весняному вітрі синьо-жовтий стяг.
Поспішаю до хати Антона Антончика, яку він збудував власноручно. Зустрічає мене сам господар зі своєю дружиною в минулому також вчителькою, Ніною Яківною, донькою Людмилою, зятем Петром, внуками Ольгою і Романом. Тут добре пам’ятають мій перший приїзд 1994 року, бережуть мої книги і публікації, в яких є і про славетні діла для України і в її ім’я цієї чудової родини.
Хата Антона Хомича нагадує музей. Тут так багато Шевченкіяни, що можна було б мати цілу залю в музеї, про який не перестає думати вчитель-пенсіонер, але його ідея, ой як не до смаку голові місцевої Ради комуністу Леоніду Бортнику, тому й туляться і безцінні експонати в усіх куточках цієї привітної хати. Всі вони зібрані невтомним господарем впродовж всього свого життя. Окрім Шевченкіяни тут сотні експонатів місцевого походження: кам’яні жорна, віком три тисячі років, велика колекція кам’яних знарядь праці, козацьких люльок, нумізматична колекція, давні медалі з Почаївської лаври, давні документи, книги. В рамочці зберігає для нащадків один з дуже промовистих документів, виготовлений чорносотенцями в рясах у Почаєві 1914 року. Слова того документу нагадують і застерігають про столітню русифікацію нашого краю, привласнення московською імперією наших святинь і душ, які саме слово «українець» вважають злочином. Звернення розпочинається: «Помните русские люди о девятой пятнице на Казацких могилах…», а ті могили в Пляшевій є наші святині й ніколи нічого спільного не мали з Москвою та її церквою.
Антон Хомич показує мені давні монети, медальйони, книги. Гортаю сторінки праці Софії Русової «Початкова географія», Умань, 1918. Розглядаємо в підручнику карту України. Вона охоплює всі наші етнічні землі як Холмщину, Берестейщину, Турівщину, Білородщину й інші відкраєні й переділені червоними кремлівськими царями.
Довго розглядаю картини нині покійного вже художника з Дубровиці Михайла Конончука, ім’я якого є в «БСЕ». Серед них неповторні пригоринські краєвиди на полотнах: «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима». Картин багато, ціла мистецька галерея, різні автори, різні стилі.
Переглядаю велику збірку фотодокументів з різних часових поясів: фото Патріярха Мстислава І, який 1937 р. як посол до Польського сейму разом з о. Мартином Волковим перебував в Бережниці. Другий візит цього видатного українця відбувся 1942 року. Ще на початку 30-их років до Бережниці й сусіднього села Кураш приїжджав з Варшави на запрошення свого студента з містечка Авеніра Коломійця професор Іван Огієнко. Тут відомий вчений, пізніший митрополит УПЦ в Канаді Іларіон, оглянув збережені в місцевих храмах, безцінні скарби нашої духовності — Острозьку біблію, ікони «Рай» і «Пекло», які знаходились в церкві Преображення Господнього в Кураші, знищених комуністами 20 квітня 1970 року. То був гідний подиву злочин здійснений в річницю народження їх кривавого вождя.
В 20-30-их роках в Бережниці, Кураші дуже активно діяла «Просвіта». Її діяльність пов’язана з іменами таких бережчан як о. Власій Пашкевич, Мусій Юрчук, Трифон Сікідан, Семен Яковець, Марко Бриж, о. Мартин Волков і його паніматка Тетяна та інші. Всі вони засівали золоте зерно української духовності на цьому
просторі. Переглядаю фото, на яких молоді хлопці й дівчата в національному одязі під час виступу місцевого просвітянського хору, аматорського гуртка.
Далі буде
