Останніми тижнями українське мирянське життя дещо збудилося зі свого летаргічного сну найперше вісткою про нашу Церкву в американському журналі «Ньюзвік» від 5 листопада 1984 року, а після таємним листом Східньої Конгрегації, підписаним нашим приятелем, кардиналом В. Рубіном і секретарем-українцем архиєп. М. Марусином. Зміст і тон таємного листа радше загрозливий, із забороною поминати коадьютора Мирослава Любачівського патріярхом та висвячувати жонатих богословів на священиків.
Цей лист також критично наставлений до нашого патріотизму в Помісній Українській Католицькій Церкві, що навіть у теперішній блідій формі досить поважно непокоїть тих у Ватикані, що цей таємний лист писали.
Виникає враження, що написане про нашу Церкву в журналі «Ньюзвік» серйозно перестрашило українських католицьких владик в США, і вони нашвидку змонтували свою заяву-відповідь, проголошуючи її «урбі ет орбі», що вони нічого не бачили, нічого не одержали і тому нічого не знають, тобто вони праведні й не мають жодного відношення до нього. Заява владик не дуже була пов’язана з таємним листом, радше була протестом проти того, що написав «Ньюзвік», і до певної міри виправдувала поступування Ватикану.
Можна дальше догадуватися, що метою листа єпископів було й те, щоб у Ватикані зрозуміли, що українські католицькі владики в США послушні люди і нічого каригідного не роблять. Адже у філядельфійській катедрі жодний український владика не відважився як у минулому, так і тепер вимовити голосно слово ПАТРІЯРХАТ чи то на адресу Покійного Блаженнішого Йосифа Сліпого, чи на адресу живого Мирослава Любачівського.
Це саме треба сказати про Отців-Василіян у Нью-Йорку і Отців-Редемптористів у Ньюарку. Ніхто під сучасну пору у Філядельфії не висвячує жонатих богословів на священиків Української Католицької Церкви. А ті жонаті, що в роках 1950-60 були прийняті до філядельфійської митрополії, — це сьогодні старші віком люди: немічні, хворі.
Щодо псевдопатріотизму, то у філядельфійській митрополії навіть і такого здеклясованого ніхто не проповідує, тим більше й не практикує. Кілька років тому «указом» філядельфійської митрополії запроваджено григоріянський календар, опісля таємно дано згоду на англійську мову в Богослуженнях, щоб за вказівками кард. Фюрстемберґа чим скорше уподібнитися до римо-католиків і в цей спосіб досягнути вищого ступеня уже удосконаленого католицизму.
Правда, українська католицька громада в основі дуже послушна та за малими винятками (парафія св. архистратига Михаїла) без найменшого спротиву достосувалася до нових митрополичих заряджень. Сьогодні за старим «заскорузлим» юліянським календарем вже ніхто не проливає сліз.
Час до часу чується в українській мові пісню «Боже, вислухай благання». Та це дуже конечне, бо ми політично і суспільно розсварені, розбиті, поділені, а, співаючи її вряди-годи, ми не тільки пригадуємо собі нашу перманентну боротьбу самі з собою, але також відроджується у нас ще більше бажання остаточної перемоги над «рідним ворогом»! Тому інакшої заяви наші дорогі владики в США не могли видати. Вона наскрізь чесна, дуже правдомовна, і Римська Курія не має найменшої причини до будь-якого занепокоєння. У Філядельфії — все відбувається згідно з законом.
Правдою є й те, що лист єпископів до «Ньюзвіку» декого з мирян «підбадьорив» до подібного протесту. Навіть дехто почав говорити про «сенсаційність і лібералізм» «Ньюзвіку», але таких «метких» спостерігачів і аналітиків ледве чи багато знайшлося. Та й вони досить скоро «навернулися», коли прочитали журнал «Патріярхат», зокрема статті, надруковані у римо-католицьких журналах, лист п. Гаврилюка з Балтімору до «Ньюзвіку», лист д-р Дарії Миндюк у «Свободі» тощо. Ці читачі-неофіти мали змогу запізнатися із оригінальним змістом таємного листа, його проаналізувати, зрозуміти доцільність його писання і висилки українським владикам.
Грамотний і критично думаючий український мирянин сьогодні обурений цинізмом ватиканського листа, його зухвалістю і зневагою нас самих. Та наша горезвісна інертність і пасивність (як світських, так і духовних) та безнастанна радість «возз’єднання» з Римом є тільки заохотою до цього.
Для Ватикану наше прив’язання і любов до свого східнього обряду, нашої Церкви і вияв цієї любови — це псевдопатріотизм. А як тоді назвати ватиканські торги коштом нашої Церкви з московським патріярхом Піменом? Заборона друкувати протест наших владик проти ліквідації Української Католицької Церкви в Галичині, заборона Блаженнішому Патріярхові Йосифові Сліпому публікувати власні спогади із сибірських таборів і тюрем — це хіба найліпше мірило, як нечесно діє сьогодні ватиканська дипломатія у відношенні до тих, що впали жертвою атеїстичного московського деспотизму!
Ватиканові треба найперше приглянутися ближче до своїх власних дипломатичних успіхів з Москвою, зревідувати свою власну мораль, яка так мало має спільного з тими засадами, які голосив колись Божественний Спаситель. Христос учив боронити покривджених, переслідуваних і тих, що невинно замкнено у тюрмах. Є великим аморальним актом договорюватися з убивцями і гонителями-атеїстами, що стільки мільйонів українських чоловіків, жінок і дітей замучили голодом чи прямо убили. Ватиканові треба найперше шукати за фальшивим патріотизмом у себе «вдома»: ось хоч би між римськими духовними нижчої та вищої ранги, а зокрема не зашкодило б солідно перевірити дипломатичні здібності і дії кард. Августина Казаролі. Нехай Ватикан перестане деклясифікувати наш український патріотизм. Щоб зберегти також віру і Христову науку — ми покинули те, що нам найдорожче: рідну батьківщину – Україну. Та ледве чи у Ватикані таке зрозуміють і належно оцінять.
Архиєпископ М. Марусин сказав кореспондентові, що розпорядки Ватикану є таємні, тому не вільно їх друкувати публічно. Певно, що не вільно, бо вони густо просякли кривдою, цинізмом і насильством над безсильними. Ватиканська дипломатія працює краще таємно, щоб часом не виявилися її дійсні пляни й наміри. Ватиканові треба пригадати, скільки римо-католицьких духовників різної ранги поженилися із монахинями і скільки морального зіпсуття вони нанесли своїм вірним, які часто-густо морально стояли далеко вище від своїх духових провідників.
Українські католицькі жонаті священики в Україні й поза нею, наші рідні батьки й сотки інших нам більше чи менше відомих зі своїми дружинами пані-матками без розголосу і реклями багато праці й доброго прикладу та любови вложили для ширення правдивого християнізму серед українського народу. Ми гордимося жонатим священством, ми цінуємо й дорожимо ним, навіть висвяченими у Торонто, проти якого Ватикан так дуже ремствує. Не одного із старших вже сьогодні немає між живими, і вони не мають змоги заговорити про свою дуже важку душпастирську працю в Україні чи тут на поселеннях чи оборонити себе перед «поученнями» ватиканських целебсів.
Таємний лист — це не дуже велика несподіванка для нас. Можна було б передбачити, що по смерті Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого урядові чинники з Римської Курії почнуть «виправляти і вигладжувати» все те, що наш Патріярх Йосиф Сліпий придбав для Помісної Української Католицької Церкви. За Його життя завчасно і незручно було їм це робити. Було б забагато непотрібного розголосу і непотрібного протесту від наших ватиканських приятелів, які нам співчувають, нашій Церкві й нашій долі. Не стало між живими Блаженнішого Йосифа Сліпого, тому можна в ім’я ватиканської «справедливости» починати реформувати Помісну Українську Католицьку Церкву за вказівками людей з їх «Ост політік»!
Указом Східньої Конгрегації суворо заборонено називати Мирослава Любачівського Патріярхом, бо для Ватикану тільки москаль Пімен є патріярхом цілої України, включно з Галичиною, у висліді тайного домовлення Ватикану з Москвою. Та про це не вільно голосно говорити.
Якщо українські католицькі владики дальше будуть такими інертними, пасивними і ще сьогодні не усвідомлять доцільности боронити у Ватикані права Помісної Української Католицької Церкви (як це мається під сучасну пору), то нам треба сподіватися тяжких часів для нашої Помісності.
Мирянські Товариства у цілому світі за малими винятками дуже мало зацікавлені власною ролею, відповідальністю, долею і прогнозою на майбутнє. Меншість уважає, що треба тільки молитися, а все решта, себто і патріярхія, з часом «добавляться» самі. Якщо у вас переважає таке зрозуміння цієї справи, то, дійсно, нам нічого не залишається, як тільки молитися і терпеливо ждати. У цьому ми вже маємо досвід. Чотириста років чекання на патріярхію за нами! Є надія, що слідуючих чотириста років буде нам і нашим поколінням навіть легше пережити.
Тому не має чого дивуватися, коли подібні листи, як ось цей останній, таємний, Ватикан нам висилає. Однак, найбільшою іронією для нас є те, що таємний лист підписав наш «приятель», по національності поляк, і наш рідний «брат», син галицької землі — українець. У Ватикані нас дуже добре проаналізували. Нашою ментальністю і особовістю — ми для Ватикану — жодна таємниця.
Трентон, Нью-Джерзі
