Уже третій рік поспіль наша Церква відзначає День мігранта, який припадає на останню неділю перед Різдвом. Цього разу це 4 січня 2009 року. Різдвяний період обрано невипадково. Саме тоді особливо гостро відчувається туга за рідною домівкою. Адже Різдво – родинне свято, коли за столом збираються усією сім’єю та згадують тих, хто десь далеко. Церква, як турботлива мати, хоче огорнути опікою усіх. А в особливий спосіб тих, хто не тішиться родинним теплом удома, а зустрічає Різдво в чужих краях.
У Біблії феномен міграції відомий ще зі старозавітних часів. Пресвята родина також була змушена мігрувати від самого народження Месії. Тому для Церкви невластива риторика осудження міграції, так само, як і ксенофобські тенденції. У випадку УГКЦ це повинно бути особливо виразно, адже неможливо переоцінити роль діаспори у відродженні нашої Церкви. На жаль, осуд і нетолерантність можна інколи побачити серед духовенства, в тому числі католицького (і греко-, і римо-), коли священнослужителі піддаються відповідним суспільним настроям та стереотипам.
Під впливом цих настроїв політики різних країн можуть обіцяти нездійсненні речі: очистити свої країни від небажаних іммігрантів, зупинити нелегальну міграцію чи повернути всіх українських емігрантів додому (остання обіцянка стосується деяких наших політиків) тощо. Сучасні комунікації трансформують міграцію у глобальний феномен. Він характеризується підвищеною мобільністю мігрантів. Вони є там, де легше працевлаштуватися, кращі умови праці та проживання, простіше оформити необхідну документацію, вищий рівень соціального та правового захисту тощо. 80% українських емігрантів працює в одному місці не довше, ніж 1-2 роки.
Підвищена мобільність може сильно позначатися на формуванні 4 ідентичності. У розмовах із українцями за кордоном можна часто почути, що вони відчувають себе між «тут» і «там». Емігранти вже є «чужинцями» на своїй Батьківщині, тому що змінилися самі, як змінилася і Україна за роки їхнього перебування за її межами. Вони вже освоїлися у країнах перебування. Однак ніколи не стануть там «своїми». Формується нова суспільна група «громадян глобального світу» із фрагментарною ідентичністю. У кращому випадку особа є і українцем, і португальцем, і європейцем одночасно. У гіршому – сьогодні – вона португалець, а завтра – іспанець, післязавтра – ірландець, залежно від того, де перебуває у конкретному відрізку свого життя.
Старі підходи до формування міграційної політики в країнах ЄС не завжди дають змогу досягти поставлених цілей.
Надмірний наголос на прикордонному контролі спрямованому на створення своєрідного «фільтру», який не впускатиме нелегальний потік мігрантів, може вести до формування нової «залізної завіси» та виникнення доволі замкнутого суспільного суспільного утворення. Здебільшого такий «фільтр» спрацьовує у зворотному напрямку і не випускає мігрантів. Адже кожен, хто нелегальними шляхами зміг потрапити на роботу за кордоном, намагається якомога довше там бути. «Тінізація» праці іммігрантів створює більше соціальних проблем, ніж приносить користі.
Політика інтеграції іммігрантів часто провадиться без усвідомлення того, що національні суспільства змінилися під впливом міграції. Коли в деяких регіонах ЄС кількість осіб іноземного походження може сягати 10% (а подекуди до 20-25%), місцеві жителі змушені також адаптуватися до цих змін. Інтеграція мусить бути двостороннім процесом.
Доказом неефективності міграційної політики у країнах ЄС може служити зростання суспільної напруги на ґрунті міграції, численні порушення фундаментальних прав людини, зростання кількості мігрантів із неврегульованим статусом, поширення торгівлі людьми з метою сексуальної та трудової експлуатації, існування розгалуженої мережі організованої злочинності у сфері міграції, поширення нелегального перетину кордону.
В умовах беззубості української політики щодо захисту українських емігрантів за кордоном у документах ЄС все більше простежується намагання звести іммігрантів суто до економічних ресурсів і зосередити увагу України на протидії нелегальній міграцій, питаннях реадмісії та боротьбі з торгівлею людьми. Так, понад 5 тис. зареєстрованих жертв новітнього рабства протягом останніх 8 років – це величезна трагедія нашого народу. Та чи можливо обминути увагою проблеми близько 5 млн. українців за кордоном?
Навіть прагматичні економічні міркування повинні підштовхувати Україну до активнішої позиції щодо забезпечення інтересів українських трудових емігрантів. Адже, за деякими оцінками фахівців НБУ та МОМ, розмір грошових переказів в Україну дорівнює 20% ВВП країни і складає 20-25 млрд. євро.
Яку лінію поведінки повинна обрати Церква? Насамперед, виразно стояти на захисті гідності людини, створеної на образ і подобу Божу. Міграція не є проблемою самою у собі, однак ставить чіткі вимоги та завдання. Душпастирі мусять бути разом із своїми людьми, незважаючи на політичні віяння у сфері міграції. Значна кількість українських церковних громад у Італії, Іспанії, Португалії є не тільки духовними, а й культурними та соціальними центрами солідарності та взаємодопомоги. Там, де держава не може виконувати своїх обов’язків перед власними громадянами, турботу про людей часто бере на себе Церква. Особливо це стосується тих, хто змушений працювати без належних документів на перебування чи працевлаштування. Пасторальний контекст служіння мігрантам здебільшого вимагає постійного пошуку та залучення вірних нашої Церкви, активний рух душпастиря їм назустріч через пастирські візити та організацію пасторальних і культурно-мистецьких заходів, що властиве місійній моделі душпасти- рювання.
Бракує адекватного розуміння з боку місцевих римо-католиків ідентичності УГКЦ та актуальності її служіння для українських мігрантів. На даному етапі стикаємося з чітко висловленим небажанням місцевої ієрархії Римо-Католицької Церкви у Італії та Іспанії розвивати «паралельні» структури УГКЦ на їхніх територіях. У Іспанії спостерігається тенденція до еклезіальної асиміляції (можемо навіть говорити про прозелітизм) наших вірних. Як наслідок, кількість громадських організацій українців в Іспанії перевищує кількість церковних громад. Особливих труднощів зазнають одружені священики УГКЦ в отриманні дозволу на душпастирювання.
Натомість представники православних Церков мають подекуди більшу прихильність римо-католицьких єрархів. Тому важливого значення набуває співпрацяу цій ділянці з національними Римо-Католицькими Церквами країн перебування та пошуку взаєморозуміння із місцевими ординаріями. У деяких країнах, наприклад, Італії та Португалії, така співпраця вже приносить добрий плід; в інших, приміром, в Іспанії, діалог є лише на початкових етапах.
Окремо слід згадати стосунки між «старою» українською діаспорою і новими емігрантами. На жаль, між ними бракує місточків, і вони формують два окремих середовища. Це особливо помітно на прикладах Німеччини, Великобританії та Польщі. Нових мігрантів майже немає ні в більшості храмів, ні в старих громадських організаціях. Попри необхідність у притоці «свіжої крові», «стара» діаспора здебільшого не хоче приймати нових людей. Вони для неї є незрозумілими, майже зрадниками. Однак, внесок трудових мігрантів у економічний розвиток України неможливо переоцінити.
На жаль, новітня хвиля міграції ще не сформувала власного бачення своєї ролі й завдань. Здебільшого представники емігрантських організацій четвертої хвилі послуговуються риторикою діаспори попередніх міграційних хвиль або українського політикуму, що інколи є далекими від реалій життя сучасного мігранта.
Серед пасторальних пріоритетів на чільне місце виходить збереження цілісності та єдності сім’ї, що тісно пов’язано з підтриманням зв’язків із рідними та Батьківщною, а також збереженням власної ідентичності та укорінення. Чим менше особа відчуває себе чужою вдома, тим більший шанс збереження родини.
Є значна диспропорція між кількістю тих, хто декларує свій намір повертатися до України (за різними даними – 66-74%), і тих, хто реалізує цей намір (27-37%). Основною причиною цього є брак можливостей знову віднайти своє місце на Батьківщині після повернення. Тому підтримання зв’язків із рідними та коренів в Україні стосується не тільки збереження родин, а й особистої свободи.
Ефективне реагування на виклики міграції вимагає від Церкви зосередження наявних ресурсів і вироблення загальної візії. Та найважливіше – бути разом із мігрантом у його пошуку свого місця в глобальному світі, пам’ятаючи слова нашого Господа: «Я був чужинцем, і Ви мене прийняли» (Мт. 25, 35).
Григорій Селещук – голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів
