У попередньому номері ми розпочали нову рубрику часопису «Патріархат» – «Східні Церкви», метою якої є ознайомлення наших читачів із життям Східних Католицьких Церков – сестер Української Греко-Католицької Церкви. На жаль, вірні нашої Церкви (а також Римо-Католицької Церкви) зазвичай не достатньо або й взагалі не ознайомлені із багатством східної традиції, яку плекають і несуть крізь віки древні Східні Церкви. Щоб розширити цей кругозір у кожному номері «Патріярхату» ми розповідатимемо про різні східно-католицькі традиції та Церкви, а також про їхнє внутрішнє життя (наприклад про мелхітське монашество можна прочитати у попередньому числі «Патріярхату»), для того, щоби читачі змогли краще пізнати усю Католицьку Церкву, яка, крім Латинської (Римо-Католицької) об’єднує ще 21 Східну Церкву, в розмаїтті та багатстві її традицій. У цьому числі пропонуємо ознайомитися з історією і сьогоденням однієї з «найрідніших» за традицією для УГКЦ – Мельхітською Греко-Католицькою Церквою (МГКЦ).
Древня історія
Мелхітська Греко-Католицька Церква є однією зі спадкоємниць древньої Церкви Антіохії (сьогодні це місто Антакья на півдні Туреччини), яка була заснована ще самим апостолом Петром і саме тут послідовників Христа було вперше названо християнами (Діян. 11, 26).
У перекладі з арабської (Malakī) та сирійської (malkāyā) мов слово «мелхіт» означає «царський» або «імператорський». Спочатку це слово вживалось на теренах Сирії та Єгипту в негативному значенні, оскільки воно було пов’язане з розколом східного християнства після Халкидонського Собору 451 року.
Частина християн древніх Антіохійського й Олександрійського Патріархатів прийняла постанови цього Собору (в яких зокрема було остаточно сформульовано догмат про повноту людської і божественної природи в Ісусі Христі), а інша частина вбачала у формулюваннях Халкидонського Собору відхід від богослов’я святого Кирила Олексанрійського і не прийняла соборових формулювань, тому їх часто називають «дохалкидонськими»). Задля збереження політичної і релігійної єдності держави імператор Візантійської імперії Маркіян намагався схилити «дохалкедонців» до прийняття соборових постанов (у тому числі й силовими методами) і водночас всіляко підтримував ту частину християн (а це було в основному грекомовне населення міст, на відміну від сирійців та коптів, що проживали у провінціях), яка прийняла Халкидонський Собор. Таким чином на території Сирії і Єгипту християнська спільнота розділилась на дві паралельні церковні сім’ї: Церкви візантійської традиції, що були в єдності з Константинополем (Патріархат Антіохії і Патріархат Олександрії, які були установлені на Нікейському Собрі 325 року і Єрусалимський Патріархат заснований на Халкидонському Соборі 451 року) та Сирійську (сучасні Сирія і Ливан) і Коптську Церкву на території Єгипту. Через підтримку «халкедонців» державною владою сирійці та копти почали називати їх «мелхітами», тобто «імператорськими». Сьогодні остаточно не відомо з якого часу самі мелхіти почали використовувати це слово як самоназву для своєї Церкви та традиції.
Після мусульманського завоювання
У VII столітті територія Антіохійського, Олександрійського і Єрусалимського Патріархатів була завойована арабами. «Дохалкидонські» християни, які зазнавали утисків від візантійського імператора під час війни із завойовниками більше допомагали їм, аніж ставали на захист Візантії, однак після завоювання і «дохалкидонці», і «мелхіти» цих Патріархатів стали переслідуваними меншинами під арабським пануванням. Візантійці відвоювали Антіохію у 968-969 роках і саме на цей період (з 969 по 1085 роки) припадає етап найбільш інтенсивного засвоєння мелхітами візантійського обряду та впровадження практик Константинопольської Церкви. У цей час також міцнішає зв’язок між Патріархатами Сходу і Константинопольським престолом, тому після розриву єдності між Римом і Константинополем Єрусалим, Антіохія і Олександрія залишаються головним чином на стороні Константинополя. Хоча за примирення між греками і латинянами виступав тодішній Патріарх Антіохії Петро ІІІ (1053-1076?), то все ж Церкви Сходу перервали зв’язки із Римським Апостольським Престолом. Як зазначає у своїй праці з історії Мелхітської ГКЦ Екзарх Парижу єпископ Джозеф: розрив між мелхітами і римо-католиками посилився після завоювання хрестоносцями Сходу. а саме після того, як мелхітську єрархію замінили латинськими патріархами. Насильне підпорядкування місцевої Церкви латинській єрархії, за словами Екзарха, спричинило подальше відчуження та повний розрив зв’язків Антіохії з Римом. Після відвоювання візантійцями Антіохії, Мелхітська Церква остаточно уніфікувала свої традиції із Константинопольською Церквою цілковито відкинувши древню сирійську традицію. Найбільшою мірою процес «візантинізації» відбувався в час патріаршества Теодора IV (Вальсамона), який очолював Антіохійську Церкву з 1189 до 1195 року. Крім того, з ХІІ ст. Патріархи Антіохії жили в Константинополі та звідти здійснювали свою владу.
Після чергового завоювання Па‑ лестини і Сирії, цього разу мамлюками, у 1268 році, резиденцію антіохійського Патріарха було повернено назад до Сирії, однак мамлюки не дозволили повернутись Патріарху в Антіохію. Відтоді й до сьогодні першопрестольним містом Мелхітської Церкви стає Дамаск.
Після завоювання Дамаску Оттоманською імперією в 1516 році Антіохійський Патріарх підпорядковується Константинопольському Патріарху, як єдиному главі християн в турецькій державі. З цього часу Олександрійська та Єрусалимська, як раніше Антіохійська Церква були остаточно асимільовані візантійською традицією, та починаючи з 1543 року їхні єпархії очолюють виключно греки. Тільки в Антіохійській Церкві патріархів обирали з посеред місцевого клиру, а також багато очільників Антіохійського Патріархату намагались підтримувати зв’язки з Римським Апостольським престолом.
Між Сходом і Заходом. Відновлення єдності з Римом
У ХVII та ХVIII століттях на політичну арену Близького Сходу виходять Англія і Франція. Завдяки цьому свою місійну діяльність на території Антіохійського Патріархату розпочали латинські ордени кармелітів, єзуїтів та капуцинів. До окремих місіонерських успіхів цих монахів слід зарахувати те, що до ідеї відновлення єдності з Римським Престолом схилилась частина єпископату та духовенства Патріархату.
Мелхітська Церква знову розділилась – група, яка виступала за відновлення єдності з Римом зосередилась у Дамаску, а група противників – у місті Алеппо.
На початку XVIII століття кілька сирійських єрархів намагались відновити єдність із Римом. Проте Патріарх Атанасій ІІІ (Даббас) перед своєю смертю 5 серпня 1724 року призначив наступником монаха-кипріота Сильвестра. Його підтримав Константинопольський Патріарх і антикатолицька група Антіохійського Патріархату. Однак опоненти 20 вересня цього ж року обрали главою Антіохійської Церкви Серафима Танаса, який взяв собі монаше ім’я Кирило VІ. Турецький султан визнав патріархом Антіохії проконстантинопольського Сильвестра, натомість Кирило був змушений втікати у ліванський Сидон. А вже 13 серпня 1729 року папа Бенедикт ХІІІ визнав Кирила IV Патріархом Антіохії.
ХІХ-ХХ століття – час боротьби за автономію
Визнання з боку турецької влади надійшло тільки 31 жовтня 1837 року, цього ж року Патріарха Максима ІІІ (Мазлума) було визнано главою Мелхітської Греко-Католицької Церкви – незалежної від будь якої церковної влади в Османській імперії. Осідок Патріарха було перенесено назад з Сидону в Дамаск.
У 1838 році юрисдикція Патріарха поширилась також на території Олександрійскього і Єрусалимського Патріархатів, що було відображено в титулі глави Церкви. Розквіт унійної Мелхітської Церкви припадає на час патріаршества Максима ІІІ. У цей період клир МГКЦ є найбільш освіченим на всьому Близькому Сході. Крім покращення внутрішнього розвитку Церкви Патріарх також доклав значних зусиль для врегулювання взаємовідносин із Римською Курією. Він намагався боронити Мелхітську Церкву від втручання Римської Курії у її внутрішні справи. На жаль, ці дії провокували затяжні конфлікти з ватиканською адміністрацією.
Напруга у відносинах між керівництвом Мелхітської Церкви і Ватиканом тривала впродовж всього ХІХ століття. Усередині Антіохійського Патріархату зростало невдоволення через латинізацію богословського та богослужбового життя Церкви. Апогей конфлікту мав місце на І Ватиканському Соборі (1868–70). Мелхітський Патріарх Григорій ІІ (Юсеф) покинув Рим напередодні голосування за догматичну Конституцію Pastor Aeternus у якій йшлося про непомильність Римського Папи, а також його повну юридичну владу в усій Церкві. 8 лютого 1972 року Григорій ІІ все ж підписав Конституцію, але під тиском та із застереженням наприкінці документа: «… зі збереженням всіх прав, привілеїв і прерогатив Східних Церков».
Як зазначає Католицька Енциклопедія (The New Catholic Encyclopedia, 2nd Edition, Catholic University of America), на ІІ Ватиканському соборі Патріарх мелхітський Максим IV (Саєг) виступив за відновлення у Східних Церквах їх власної ідентичності, звільнення від наслідків латинізації, а також відродження богослов’я, головним чином у сфері еклезіології.
Церква сьогодні
Мелхітська Греко-Католицька Церква є другою за величиною (після Маронітської) Східною Католицькою Церквою на Близькому Сході. Вона налічує близько 1,6 мільйона вірних у таких її адміністративних одиницях: Патріархат Антіохії, всього Сходу, Єрусалиму та Олександрії (охоплює греко-католиків Єгипту, Судану, Ізраїлю, Йорданії, Лівану та Сирії); окремі єпархіяльні структури у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Мексиці та Бразилії; екзархат в Аргентині, Австралії і Новій Зеландії; апостольський екзархат у Венесуелі та патріарший екзархат в Іраку, Кувей‑ ті і Стамбулі. Патріарх мелхітів проживає у Дамаску (Сирія). Мелхітська Греко-Католицька Церква особливо ефективно розвиває дружні стосунки з Антіохійською Православною Церквою. З метою подолання розділення у 1995 році обидві Церкви за‑ снували спільну комісію, яка працює над досягненням цього завдання.
Анатолій Бабинський
