Автор роздумує над ситуацію, яка складається в середовищі ЗМІ Української Греко-Католицької Церкви у зв’язку із закриттям газети «Арка»
У грудні 2008 року з 26 засобів масової інформації УГКЦ зникло одне найменування – газета «Арка». 25 видань на шість мільйонів вірних здається, не так уже й погано, якби не одне «але». В історію відійшло видання, яке ставило собі за мету вийти з інформаційного «гетто» УГКЦ до ширшого «невоцерковленого» читача. У такому контексті газету «Арка» можна розглядати поряд лише з чотирма мас-медійними феноменами Греко-Католицької Церкви в Україні.
Перший – сам Глава УГКЦ, який притягує до себе погляди українського суспільства, а це проявляється у великій увазі до його особи з боку світських ЗМІ. Другий – Мирослав Маринович, громадський діяч, проректор Українського Католицького Університету (а разом із Мирославом Мариновичем ціла спільнота УКУ з її чисельними медіазначущими проектами), якого радо публікують провідні світські ЗМІ, причому навіть тоді, коли автор говорить на «незручні» теми. Третій – це два десятки громадських діячів, науковців, журналістів центральних ЗМІ, які час до часу висвітлюють окремі, найважливіші аспекти з життя Церкви, що, на їхнє переконання, повинні мати широкий суспільний резонанс. Четвертий – це радіо «Воскресіння». Працюючи для мільйонів слухачів, воно залишається фактично єдиним перманентним засобом воістину масової комунікації УГКЦ.
Газета «Арка» була п’ятим медіаресурсом, завдяки якому творився загальний образ Церкви в сучасному українському суспільстві. Можна погодитися, що реальний вплив цього видання на ширший загал за дев’ять років залишився доволі незначним. Проте, якщо оцінювати всі ці феномени за параметром їх потенції до розвитку, можна з певністю сказати, що «Арка» була однією з найперспективніших. Газета творила медіальне середовище для журналістів, письменників, дописувачів, які своєю постійною увагою до церковно-суспільного дискурсу творили базу суспільного дискурсу творили базу медіального життя Церкви: «Більше, коли багато зробить мало, ніж коли мало зроблять багато».
Штрихи до історії падіння
Дев’ять років тому владика Юліян Ґбур, тоді ще секретар Синоду єпископів УГКЦ, запросив на Святоюр- ську гору журналістів переважно світських ЗМІ, щоб продискутувати ідею нового суспільно-релігійного часопису. Промовляла тоді не стільки ідея нового часопису, вона не була чимось новим, промовляв ентузіазм молодого, динамічного єпископа, який висловлював думки та мрії багатьох львівських журналістів, громадських діячів, декотрі з яких до цих зустрічей на Святоюрській горі взагалі ніколи не мали нічого спільного із релігійною пресою. Ідеалом владики Юліяна були польський тижневик «Tygodnik Powszechny», французький «La Croix», англійський «The Tablet». Владика мріяв розвинути український варіант цих провідних католицьких медіа. Мрія, однак, не збулася. «Арка», очевидно, не зайняла місце жодної із названих вище видань. Чому? Це питання не менш складне, ніж важливою є чесна відповідь на нього, зокрема, з огляду на подальші наміри проводу Церкви розбудувати динамічну медіальну мережу.
Ніхто не має вичерпної відповді на це питання. Можливо, колись її прочитаємо в мемуарах владики Юліяна Гбура. Своїми міркуваннями з цього приводу лише хочу на- голосити на деяких, на мою думку, важливіших моментах «з історії падіння Арки». Стратегічною помилкою засновника, яким, я сподіваюся, все ж виступала Церква, було те, що видання із такого роду амбітними планами від самого початку стало справою одного єпископа. За відсутності підтримки єпископату від самого початку газета була приречена на завмирання. Причому тут навіть не йдеться про підтримку суто матеріальну, найбільшою промоцією суспільно-релігійного ЗМІ є увага до ініціатив, планів та й, зрештою, проблем видання. Оте, таке прикре для ЗМІ УГКЦ, відчуття полишеності сам на сам зі своїми проблемами і вималювало для «Арки» траєкторію падіння. «Я ще дивуюся, що «Арка» виходила так довго», сказав якось у розмові колишній редактор газети Тарас Різун. У багатьох, хто тісніше співпрацював із «Аркою», складалося враження, що увага до видання зникала навіть у самого її засновника. Залишена у відання оточенню єпископа Юліяна, редакція часопису пережила чимало поневірянь. Це витворило цілий комплекс проблем, який, врешті-решт, посилив ізольованість видання від ширшого українського суспільства. Поступово з «Аркою» сталося те, що з крамом героя української казки, який ішов вимінювати коня на корову, а до хати повернувся зі швайкою. Не здобувши всеукраїнської аудиторії, для «Арки» пробували зорганізувати аудиторію у Стрийській єпархії. Але дарма: концепція видання не передбачала особливої уваги до окремої частини Церкви. Чи могла «Арка» в таких обставинах вижити? Питання риторичне. Газета, яка мала потенціал стати потужним суспільним детонатором церковного мислення в цілому українському суспільстві, перетворилася на єпархіальний часопис; ним практично не будучи, таки мусила рано чи пізно померти. Занедбано чималі людські зусилля, матеріальні ресурси українських та зарубіжних меценатів.
Як могло статися, що «Арка» була залишена сам на сам зі свої ми проблемами? Причину цього всецерковного саботажу газети не треба шукати в якихось «а-ля масонських» змовах. Просто так є. Ми живемо кожен у своєму гетто. Це правило в різний спосіб стосується єпархій, семінарій, парафій, монаших чинів та згромаджень, окремих церковних спільнот та організацій. І коли з Божого промислу в цьому правилі з’являється прогалина (собори, зустріч, реколекції, прощі) ми враз усвідомлюємо, як багато тратимо на тому, що не маємо між собою постійного зв’язку, спільного медіального поля.
У підгорецьких отців-схизматиків принаймні одного таки можна повчитися їхній увазі до ЗМІ, до творення інформаційної мережі, до впливу на суспільство через медіа. Їхня активність легко пояснюється страхом залишитися без вірних. Але чи може провід Церкви почуватися комфортно в сучасному світі без адекватних ЗМІ, у світі, який не має жодного шансу зрозуміти головний месидж Церкви через споглядання її обрядовості? При такому ставленні, якого зазнала «Арка» з боку цілості церковного люду, жодне видання, навіть якщо це буде справді український варіант «La Croix», не приживеться, як не прижи веться виноградна тростина на скельному уступі.
Аудиторія підростає, медіа – ні
Якщо в Церкві нема виробленої культури читання преси, навіть найкращі часописи залишатимуться без попиту. Щоб відбулися якісні зміни на цьому полі, необхідні зусилля усього церковного люду, кожного в своїй сфері: розвиток парафіяльних видань із максимальним вмістом у них оригінальних матеріалів із життя парафії, спрямованість єпархіальних видань на суспільну тематику, започаткування професійних видань, які нададуть змогу комунікувати християнам лікарям, художникам, викладачам тощо; розвиток видань відповідно до вікових категорій. Той факт, що вже підростає велика аудиторія молодих людей, вихованих на дитячих журналах «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», підлітковому «Сто талантів», особливо тішить. Ця читацька аудиторія, як на мене, найгрубший і найдовший цвях в труну «немедіальності» Церкви Але цей похорон також не відбудеться автоматично. Щоб традиційні читачі журналу «Сто талантів» не стали читачами «КУЛ Експрес» завтра, вже сьогодні треба формувати видання, які б із християнською гідністю, але водночас «кульно» представляли суспільні явища та події.
Разом із тим, усі ці видання так чи інакше залишатимуться в певному сенсі сиротами доти, поки в Україні не почне працювати потужний всеукраїнський суспільно-релігійний тижневик журнального чи газетного типу. Я глибоко переконаний, що такого роду видання можна творити у співпраці Греко-Католицької та Католицької Церков. Адже те, що є спільним для наших Церков, якраз не стосується обрядовості – того аспекту життя Церкви, який для релігійних ЗМІ стає своєрідною спокусою, творить прокрустове ложе тем та підходів. Ні в кого не викликає жодного сумніву, що українське суспільство якраз найменшою мірою цікавиться церковною обрядовістю. Поєднання зусиль двох Церков у виданні дійсно всеукраїнського католицького суспільно-релігійного часопису дасть змогу цим Церквам навзаєм погасити запал конфесійного патріотизму, клерикалізму та обрядовщини і тим самим вивільнити простір для реальної проблематики сучасного українського суспільства. Припускаю, що з часом до цього видання зможуть долучити свої зусилля православні та протестантські Церкви в Україні.
Петро Дідула
