Автор роздумує над ситуацію, яка складається в середовищі ЗМІ Української Греко-Католицької Церкви у зв’язку із закриттям газети «Арка»
У грудні 2008 року з 26 засобів масової інформації УГКЦ зникло одне найменування – газета «Арка». 25 видань на шість мільйонів вірних здається, не так уже й погано, якби не одне «але». В історію відійшло видання, яке ставило собі за мету вийти з інформаційного «гетто» УГКЦ до ширшого «невоцерковленого» читача. У такому контексті газету «Арка» можна розглядати поряд лише з чотирма мас-медійними феноменами Греко-Католицької Церкви в Україні.
Перший – сам Глава УГКЦ, який притягує до себе погляди українського суспільства, а це проявляється у великій увазі до його особи з боку світських ЗМІ. Другий – Мирослав Маринович, громадський діяч, проректор Українського Католицького Університету (а разом із Мирославом Мариновичем ціла спільнота УКУ з її чисельними медіазначущими проектами), якого радо публікують провідні світські ЗМІ, причому навіть тоді, коли автор говорить на «незручні» теми. Третій це два десятки громадських діячів, науковців, журналістів центральних ЗМІ, які час до часу висвітлюють окремі, найважливіші аспекти з життя Церкви, що, на їхнє переконання, повинні мати широкий суспільний резонанс. Четвертий – це радіо «Воскресіння». Працюючи для мільйонів слухачів, воно залишається фактично єди- ним перманентним засобом воісти- ну масової комунікації УГКЦ.
Газета «Арка» була п’ятим медіа- ресурсом, завдяки якому творився загальний образ Церкви в сучасному українському суспільстві. Можна по- годитися, що реальний вплив цього видання на ширший загал за дев’ять років залишився доволі незначним. Проте, якщо оцінювати всі ці фено- мени за параметром їх потенції до розвитку, можна з певністю сказати, що «Арка» була однією з найпер- спективніших. Газета творила меді- альне середовище для журналістів, письменників, дописувачів, які сво- єю постійною увагою до церковно- суспільного дискурсу творили базу суспільного дискурсу творили базу медіального життя Церкви: «Більше, коли багато зробить мало, ніж коли мало зроблять багато».
Штрихи до історії падіння
Дев’ять років тому владика Юліян Ґбур, тоді ще секретар Синоду єпис- копів УГКЦ, запросив на Святоюр- ську гору журналістів переважно світських ЗМІ, щоб продискутувати ідею нового суспільно-релігійного часопису. Промовляла тоді не стільки ідея нового часопису, вона не була чимось новим, промовляв ентузіазм мо- лодого, динамічного єпископа, який висловлював думки та мрії багатьох львівських журналістів, громадських діячів, декотрі з яких до цих зустрічей на Святоюрській горі взагалі ніколи не мали нічого спільного із релігій- ною пресою. Ідеалом владики Юліяна були польський тижневик «Tygodnik Powszechny», французький «La Croix», англійський «The Tablet». Владика мріяв розвинути український варіант цих провідних католицьких медіа. Мрія, однак, не збулася. «Арка», оче- видно, не зайняла місце жодної із на- званих вище видань. Чому? Це питан- ня не менш складне, ніж важливою є чесна відповідь на нього, зокрема, з огляду на подальші наміри проводу Церкви розбудувати динамічну меді- альну мережу.
Ніхто не має вичерпної відпові-ді на це питання. Можливо, колись її прочитаємо в мемуарах владики Юліяна Гбура. Своїми міркування- ми з цього приводу лише хочу на- голосити на деяких, на мою думку, важливіших моментах «з історії па- діння Арки». Стратегічною помил- кою засновника, яким, я сподіваюся, все ж виступала Церква, було те, що видання із такого роду амбітними планами від самого початку стало справою одного єпископа. За від- сутності підтримки єпископату від самого початку газета була прирече- на на завмирання. Причому тут на- віть не йдеться про підтримку суто матеріальну, найбільшою промоцією суспільно-релігійного ЗМІ є увага до ініціатив, планів та й, зрештою, про- блем видання. Оте, таке прикре для ЗМІ УГКЦ, відчуття полишеності сам на сам зі своїми проблемами і вималювало для «Арки» траєкторію падіння. «Я ще дивуюся, що «Арка» виходила так довго», сказав якось у розмові колишній редактор газети Тарас Різун. У багатьох, хто тісніше співпрацював із «Аркою», складалося враження, що увага до видання зникала навіть у самого її засновника. Залишена у відання оточенню єпископа Юліяна, редакція часопи-у пережила чимало поневірянь. Це витворило цілий комплекс проблем, який, врешті-решт, посилив ізольо- ваність видання від ширшого укра- їнського суспільства. Поступово з «Аркою» сталося те, що з крамом героя української казки, який ішов вимінювати коня на корову, а до хати повернувся зі швайкою. Не здо- бувши всеукраїнської аудиторії, для «Арки» пробували зорганізувати ау- диторію у Стрийській єпархії. Але дарма: концепція видання не перед- бачала особливої уваги до окремої частини Церкви. Чи могла «Арка» в таких обставинах вижити? Питан- ня риторичне. Газета, яка мала по- тенціал стати потужним суспільним детонатором церковного мислення в цілому українському суспільстві, перетворилася на єпархіальний ча- сопис; ним практично не будучи, таки мусила рано чи пізно померти. Занедбано чималі людські зусилля, матеріальні ресурси українських та зарубіжних меценатів.
Як могло статися, що «Арка» була залишена сам на сам зі свої ми проблемами? Причину цього всецерковного саботажу газети не треба шукати в якихось «а ля ма- сонських» змовах. Просто так є. Ми живемо кожен у своєму гетто. Це правило в різний спосіб стосується єпархій, семінарій, парафій, мона- ших чинів та згромаджень, окремих церковних спільнот та організацій. І коли з Божого промислу в цьому правилі з’являється прогалина (со- бори, зустріч, реколекції, прощі) ми враз усвідомлюємо, як багато тратимо на тому, що не маємо між собою постійного зв’язку, спільного медіального поля.
У підгорецьких отців-схизматиків принаймні одного таки можна повчи- тися їхній увазі до ЗМІ, до творення інформаційної мережі, до впливу на суспільство через медіа. Їхня активність легко пояснюється страхом за- лишитися без вірних. Але чи може провід Церкви почуватися комфорт- но в сучасному світі без адекватних ЗМІ, у світі, який не має жодного шан- су зрозуміти головний месидж Церк- ви через споглядання її обрядовості? При такому ставленні, якого зазна- ла «Арка» з боку цілості церковного люду, жодне видання, навіть якщо це буде справді український варіант «La Croix», не приживеться, як не прижи веться виноградна тростина на скель- ному уступі.
Аудиторія підростає, медіа- ні
Якщо в Церкві нема виробленої культури читання преси, навіть найкращі часописи залишатимуть- ся без попиту. Щоб відбулися якісні зміни на цьому полі, необхідні зу- силля усього церковного люду, кож- ного в своїй сфері: розвиток пара- фіяльних видань із максимальним вмістом у них оригінальних мате- ріалів із життя парафії, спрямова- ність єпархіальних видань на сус- пільну тематику, започаткування професійних видань, які нададуть змогу комунікувати християнам лікарям, художникам, викладачам тощо; розвиток видань відповідно до вікових категорій. Той факт, що вже підростає велика аудиторія мо- лодих людей, вихованих на дитячих журналах «Зернятко», «Ангелятко», «Ангеляткова наука», підлітковому «Сто талантів», особливо тішить. Ця читацька аудиторія, як на мене, найгрубший і найдовший цвях в труну «немедіальності» Церкви Але цей похорон також не відбу- деться автоматично. Щоб традицій- ні читачі журналу «Сто талантів» не стали читачами «КУЛ Експрес» за- втра, вже сьогодні треба формувати видання, які б із християнською гід- ністю, але водночас «кульно» пред- ставляли суспільні явища та події. – Римо-
Разом із тим, усі ці видання так чи інакше залишатимуться в пев- ному сенсі сиротами доти, поки в Україні не почне працювати по- тужний всеукраїнський суспільно- релігійний тижневик журналь- ного чи газетного типу. Я глибоко переконаний, що такого роду ви- дання можна творити у співпра- ці Греко-Католицької та Католицької Церков. Адже те, що є спільним для наших Церков, якраз не стосується обрядовості – того ас- пекту життя Церкви, який для релі- гійних ЗМІ стає своєрідною споку- сою, творить прокрустове ложе тем та підходів. Ні в кого не викликає жодного сумніву, що українське сус- пільство якраз найменшою мірою цікавиться церковною обрядовістю. Поєднання зусиль двох Церков у виданні дійсно всеукраїнського ка- толицького суспільно-релігійного часопису дасть змогу цим Церквам навзаєм погасити запал конфесій- ного патріотизму, клерикалізму та обрядовщини і тим самим вивіль- нити простір для реальної пробле- матики сучасного українського сус- пільства. Припускаю, що з часом до цього видання зможуть долучити свої зусилля православні та протес тантські Церкви в Україні.
