(Продовження з січневого і лютневого чисел за 1995 р.)
Митрополит Шептицький був свідомий, що управляє цими єпархіями і діє від їх імени за розпорядженням Папи Пія X.[1]
Це означає, що Київська митрополія знову почала діяти як юридична особа під керівництвом нового адміністратора, припиняючи таким чином відлік років бездіяльности. Маючи на увазі це твердження, заключаємо, що Київська митрополія канонічно існує і таким чином у даний час повинна розцінюватись як вакантність престолу «седе ваканте».
Щоб скріпити це заключення, необхідно детально проаналізувати документи, на яких базується твердженя про те, що митрополит Андрей Шептицький був призначений Адміністратором вакантного митрополичого престолу Києва. Ця аналіза стає необхідною із-за винятковости, з якою йому було представлено мати таке призначення, та із-за історичних обставин моменту.
Б. Деякі заключення про титул і юрисдикцію, які отримав митрополит Андрей Шептицький
Існують листи і документи, написані митрополитом Шептицьким, у яких він безпосередньо торкається питання титулу, юрисдикції і уповноважень, отриманих від Римського Папи Пія X. Вони дають достатні дані, щоб узнати історичні обставини і труднощі, які супроводжували таку діяльність. Відбір цих документів подається в оригінальному варіянті в додатку (Документи 1-10).
З документів довідуємося, що:
- Андрей Шептицький канонічно був митрополитом Галицької митрополії, Архиєпископом Львова і єпископом Кам’янця-Подільського.
Але, як одинокий митрополит Греко-католицької Церкви, рахував своїм обов’язком опікуватися вірними греко-католиками, що знаходилися на території Російської царської імперії. З того огляду він розумів також поширення унії з Римом.[2]
При всьому не можна поминути і цього факту, що хоча престіл Кам’янця-Подільського знаходився в засязі Російської царської імперії, за Галицьким митрополитом задержано осідок і титул цього престолу.
- Митрополит Шептицький, знаючи, що Київський митрополичий престіл і всі старі греко-католицькі єпархії, які були скасовані Російським урядом в 1839 і 1875 роках, канонічно ще існують, завважує, що має право по можливості управляти цими єпархіями і діяти від їх імени.[3]
У першій половині 1907 року на авдієнції у Папи Пія X представляє свої позиції стосовно цих престолів. Від Папи Пія X одержав усно «вівае воце оракульо» права, як адміністратор вакантних греко-католицьких престолів, що знаходились на території царської Росії.[4]
- Після папської авдієнції, вертаючись додому, Шептицький, за його словами, взявся до праці,[5] починаючи діяти у відповідності з титулом і юрисдикцією адміністратора, наприклад: доручає своєму новономінованому Генеральному вікарієві Кам’янець-Подільської єпархії о. Олександру Зерчанінову, щоб він опікувався вірними, які знаходяться у всіх вакантних єпархіях Російської імперії,[6] як рівно ж посилає його до Петербурга, щоб він там почав вести «систематичну працю».[7]
- Коли Шептицький повернувся до Риму, на авдієнції 14 лютого 1908 року у Папи Пія X звітує про працю згідно своїх повноважень, наданих йому рік тому. Папа уважно прочитав представлені документи і на прохання Шептицького, який повідомив, що є люди, що не хочуть вірити у такі повноваження, підписав цей документ, кажучи: «Добре, для тих, що не хочуть вірити».[8]
- Митрополит Шептицький був свідомий, що йому потрібно мати спеціяльні уповноваження для ефективної дії, як адміністратора єпархій, які були скасовані Російським урядом, порадився з найкращим каноністом, якого знав у Римі, о. Францом Вернцом, Генералом оо. єзуїтів. Після восьми днів підготовки приготував список необхідних повноважень, які представив перед Папою Пієм X.[9]
Кожне прохання, власноручно написане Шептицьким, Папа Пій X окремо апробував з різними словами, наприклад: «пляцет; сатіс габеатур; конфірмантур ет осервантія імпонітур; юкста прецес, і т.п. і підтвердив своєю печаткою.
Ці самі повноваження були затверджені ще чотири рази: 18грудня 1908 і 1909, 1910 і 1914роках.[10]
- На авдієнції 18 лютого 1908 року Шептицький перед Папою Пієм X складає присягу вірности Святому Апостольському Престолу як адміністратор єпархій.[11]
- Цей титул і обсадження на початку був таємним, але у всякому разі, починаючи від 1917 року, є загально відомим.[12]
Згідно з вищесказаним, нема жодного сумніву, що Шептицький уважав себе і діяв як адміністратор митрополичого вакантного престолу Києва і адміністратор усіх вакантних престолів Київської митрополії. Ці престоли були специфічно перераховані один за одним.[13] Документація, в якій Шептицький використовував цей титул, мала печатку Папи Пія X[14] і була потверджена кардиналами Коппом і Мерсієром.[15]
З усього вищесказаного будь-яке протилежне твердження про Шептицького, як адміністратора вакантних престолів, потребує доказу.
Щоб твердити, що Київський престіл є неіснуючий, треба доказати, що митрополит Андрей не був адміністратором цього престолу. Для підтвердження її дальшого існування вистачає, що Київська митрополія як юридична особа бодай раз діяла. Від моменту дії канонічно припиняється відлік років бездіяльности.
Єдине, що могло б ставити під сумнів, що Шептицький був адміністратором Київської митрополії й інших вакантних престолів, це факт, що ще досі не знайдено спеціяльного декрету, яким Шептицький призначається адміністратором. Відповідь на це дає сам Шептицький, заявляючи, що Папа Римський надав йому цей титул і юрисдикцію усно «вівае воціс оракульо» під час особистої авдієнції.[16]
Ставимо питання, чи можна вважати призначення Шептицького «вівае воціс оракуло» юридичним актом?
Згідно з загальним вченням, юридичний акт, у вузькому значенні слова — це вільна і добровільна дія особи, згідно з якою закон признає певні юридичні наслідки. З огляду на те, що деякі юридичні акти є дуже важливими, закон їх охороняє, ставлячи певні вимоги і формальності. Хоча ці вимоги і формальності не є основою цього юридичного акту, інколи вони мусять бути виконаними, бо інакше акт може вважатися недійсним.
У цьому випадку чи дотримується «провізіо каноніка», тобто призначення Шептицького на церковний уряд адміністратора всіх необхідних вимог, передбачених церковним правом?
Слід зазначити, що необхідно скористатися діючими нормами того часу, цебто перед Кодексом Латинського Канонічного Права з 1917 року.
Канонічне призначення складається з трьох ступінчатих актів:
— призначення особи;
— надання титулу і юридична передача уряду з усіма його правами й обов’язками;
— прийняття уряду.
По суті справи, канонічне призначення здійснюється другим з цих актів, і лише вища церковна влада може це зробити; перший та третій елементи являються випадковими й іноді їх реалізує державна влада за дорученням Церкви.[17]
Папа Римський як найвищий законодатель може, у надзвичайних обставинах, ради добра душ, силою свого уряду видати розпорядження, які не конче мусять дотримуватися даних приписів.
Немає ніяких сумнівів у тому, що Папа Римський звичайним шляхом має право вільно призначати на уряд «адміністратора», а Шептицький — володіти всіма необхідними вимогами для того, щоб відповідно виконувати цей уряд.
Цей незвичайний спосіб назначення пояснюється делікатністю політичних обставин. Джерела свідчать, що Шептицький хотів охоронити Апостольську Столицю перед дипломатичними незручностями з Російським урядом.[18]
Бездискусійним є факт, що Шептицький отримав від Папи Пія X спеціяльні уповноваження, пізніше багато разів потверджені папами, про які згадує Шептицький. Про ці уповноваження існує ряд документів, підписаних папами, і виразне підтвердженя цих уповноважень, дане Конгрегацією для Східньої Церкви.[19]
Знаємо, що в Церкві кожне дане уповноваження припускає мати владу управління «потестатіс реґімініс», це означає, що особа, яка одержує повноваження, має бути пов’язана з якимсь урядом. З яким урядом діяв Шептицький, як би не адміністратор вакантного престолу?
Тяжко припускати, що Шептицький, який добре знав церковне законодавство і отримував консультації провідного каноніста, неправильно розумів, що він діє як адміністратор вакантного престолу, на який він складав присягу, як він сам оповідає: «За звичаєм, — сказав я, — адміністратори єпархій дають присягу вірности Святому Престолу, і це роблять перед Вашою Святістю. Дозвольте ж і мені це зробити. І Святіший Отець дозволив. Тоді я на колінах прочитав присягу, яку сам написав, і дав її Папі з підписом. Потім я почав представляти мої прохання».[20]
З іншого боку, коли Папа апробував ці уповноваження пасторального характеру, без застережень до титулу адміністратора, який Шептицький відкрито вживав, зрозуміло, що Папа визнавав Митрополита адміністратором вакантних єпархій.
Душпастирська ситуація
Клопотання греко-католицькими вірними на території Східньої України і поза запримічується вже на початку цього століття. Керуючися саме душпастирськими раціями, митрополит Андрей Шептицький у 1914 році в Києві висвячує на єпископа Луцького о. Йосифа Боцяна і на єпископа Острозького о. Дмитра Яремка. В травні 1917 року митрополит Андрей створює канонічний устрій для Російської Католицької Церкви. Робить це на Петроградському Синоді, назначаючи Екзархом Леоніда Фйодорова. В 1921 році Римський Апостольський Престіл затвердив ці рішення митрополита Андрея.[21]
В Києві для військовополонених австрійської армії відкривається під час Першої світової війни греко-католицьку церкву, яка проіснувала аж до 1936 р. Її першим парохом був о. Михайло Цегельський. В 1917 році Митрополит Андрей Шептицький основує греко-католицькі парафії в Києві, Одесі, Єкатеринославі, Полтаві і Кам’янці-Подільському, переважно для галичан, які там перебували. Своїм синкелом в Києві для греко-католиків у Східній Україні іменує того ж о. Михайла Цегельського.
Мимо того, що міжвоєнний польський уряд конкордатом з Римським Апостольським Престолом в 1925 р. обмежив число греко-католицьких єпархій на території тодішньої Польської держави до трьох — Львівської, Перемишльської, Станиславівської, — праця Української Греко-католицької Церкви після Першої світової війни ширилась і на Волині. Саме на Волині з осідком у Дубні виявили неабияку діяльність греко-католицькі редемптористи, головно під проводом Владики Миколая Чарнецького, який був іменований Апостольським Візитатором Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя в 1931 році.
3 вибухом Другої світової війни, у вересні 1939 року починається сумний період переселення Західньої України по всій території України, а то і розлогого Радянського Союзу. Дбаючи про душпастирську опіку оцих переселенців і послуговуючись своїми повновластями, які він одержав від Папи Пія X в 1907-8 pp., 17 вересня 1939 року, митрополит Андрей Шептицький творить чотири екзархати:
- Великої України — Екзарх Архиєпископ Йосиф Сліпий.
- Волині, Полісся і Підляшшя — Екзарх Єпископ Миколай Чарнецький.
- Білорусі — Екзарх о. Антоній Нєманцевіч.
- Росії і Сибіру — Екзарх о. Архимандрит Климентій Шептицький.[22]
Першочергова рація назначення цих екзархів була без сумніву пасторально-душпастирська. Тисячі людей, військових і цивільних, перевезено, депортовано і переселено. Між ними було багато греко-католиків, про них треба було подбати і, нараженням навіть власного життя, дати належну душпастирську опіку. Покійний Йосиф Кардинал Сліпий не раз повторяв, що історія докаже цей факт, що душпастирська потреба цих екзархатів була більше ніж необхідною і що саме ці екзархати стануть джерелом й першопричиною відродження греко-католицької ієрархії по всій Україні, Росії і Білорусі. При тому слід відзначити, що Кардинал Йосиф Сліпий залюбки підписувався, головно на антимінсах, як Екзарх Великої України.
Тому це він і в найважчий період переслідування, як Протос, і одинокий, що пережив з усіх екзархів, дбав про душпастирську обслугу греко-католицьких вірних на тих розлогих територіях, назначуючи відповідних вікаріїв чи відпоручників. Все це він точно списав у двох звітах і передав папам Іванові XXIII і Павлові VI у 1963 році.
Із закінченням Другої світової війни стан вірних Української Греко-католицької Церкви значно змінився. Перенаселення українського народу не те що послабилося, але і посилилося. Тисячі людей депортовано не лише по всій Україні, а то в глибінь Росії, передусім по Сибіру і Казахстану. Чималу кількість українського греко-католицького населення тих земель, які ввійшли у склад нової Польської держави, перевезено на центральні і східні землі України, а то і поза Урал. Керуючись бажанням створити совєтську людину — Гомо Совєтікус — Сталін, а за ним і його послідовники наводять на західні землі України росіян, українців зі східніх земель, людей різних національностей. Населення мішається, русифікується, а з релігійної точки зору московське православ’я, хоч само поденекуди — головно за хрущовських часів — гонене, набирає упривілейоване становище.
Після приєднання Закарпаття до Радянської України 1945 р. відбувався і такий же процес змішання населення, як і в Галичині, що привело до того, що певна кількість галичан поселилася на території Мукачівської єпархії. І сьогодні душпастирські рації співжиття, як рівно ж факт, що Закарпаття знаходиться в політичних межах Української держави, сприяють тому, щоб і ця єпархія була інтегральною частиною Греко-католицької Церкви в Україні, яка в тому самому часі могла б зберігати всі питоменності і традиції Закарпатського краю.
Головно на теренах Східньої України настає час введення атеїзації, внаслідок чого сьогодні переживаємо явище повного духовного спустошення, що криє в собі причину, чому тепер — коли повіяли перші вітри свободи — шириться стільки конфесій і релігій. Народ шукає духовного, морального, етичного, бажає бачити установи, які будуть займатися спеціяльним піднесенням його життя, і не знаючи своєї історії і духовости, кидається у різні напрями і течії, щоб пізнати Бога.
При тому всьому спостерігаємо, що поза межами Західньої України існують греко-католицькі громади у таких містах: Київ, Вишгород, Охтирка, Суми, Луганськ, Харків, Полтава, Донецьк, Миколаїв, Одеса, Первомайськ, Херсон, Севастопіль, Симферопіль, Кам’янець-Подільський, Хмельницьк, Вінниця, Житомир, Володимир-Волинський, Сарни, Тутовичі, Доротичі, Дубно, Луцьк і т.п.[23] За нашими підрахунками поза Галичиною, Закарпаттям і Буковиною живе в Україні ще бодай 300 тисяч вірних греко-католиків. Хто вони такі? Напевно це вихідці або діти вихідців із Західньої України. Але при тому слід ствердити, що деколи важко це пояснити, чому чимало з тих вірних — це діти місцевого населення, які чи то зіткнулись з греко-католицьким священиком, вірним чи якимсь представником цієї Церкви і хочуть Бога в цій вірі ісповідувати.
Фактом є, що внаслідок цього переселення і зміни геополітичного стану України, велике число українців — понад сім мільйонів — опинилися в Російській Федерації, Казахстані, у Білорусі і Прибалтійских державах. В самій Російській Федерації, згідно з російською статистикою, живе чотири мільйони триста вісімдесят тисяч українців, але правдоподібно їх більше. Якщо взяти до уваги, що 10% населення України — це греко-католики і що найбільше депортовано в глибінь Росії галичан, то можемо прийняти факт, що в різних країнах колишнього Радянського Союзу живе біля 700 тисяч греко-католиків майже виключно українського походження. На землях поза засягом Київської митрополії напевно живуть українські греко-католики в околицях Зеленого Клину, Новосибірську, Прокопієвську, Красноярського краю, Тюмені, Іркутську, Томську, Омську, Кемерово, Мурманську і Казахстану. Згідно з Атласом «Українці — східня діяспора», виданому в Києві в 1970 році, в тому ж 1970 році у Москві проживало 184,9 тисяч українців, а в Санкт-Петербурзі до 97 тисяч.[24] З непевних джерел знаємо, що певна кількість тих українців є греко-католиками.
Добра частина цих земель належала колись до Київської митрополії — Білорусь, Литва і Росія. Цих вірних єднає одна традиція, той самий обряд і вірність до Римського Архиєрея. Ці ж вірні відчувають зв’язок з теперішнім Верховним Архиєпископом Львова і звертаються до нього з різними проханнями, головно за духовною і пастирською обслугою. їм треба давати відповідну опіку у формі ієрархії і духовенства.
Видимі є сліди Київської традиції у Литві, головно у Вільні, де живий ще дух св. Йосафата Кунцевича та Митрополита Йосифа Вельямина Рутського та де проживає бодай від 20 до 30 тисяч греко-католиків українців (у церкві св. Трійці у Вільні працює один священик і два брати Чину Святого Василія Великого). У Латвії, головно у Ризі, існує дві громади греко-католиків, яких обслуговує один місцевий і неперіодично доїжджає священик зі Львова.
Маємо ознаки живучости греко-католицьких вірних у Молдавії, звідки має наплисти до нас у недалекому майбутньому ще більше відомостей і інформацій.
Київська митрополія своїм духовним засягом і літургічною традицією сягала і по сьогоднішні землі Польщі — близько 40 тисяч греко-католиків (Перемишльська і Холмська єпархії, апостольська адміністратура на Лемківщині). В Словаччині проживає бодай 200 тисяч русинів-українців греко-католиків, які входять у склад Пряшівскої єпархії. Ця ж єпархія ще до недавна була позначена у Папському Річнику як Деї Рутені. В Мадярщині існує Гайдудорозька єпархія і апостольська адміністратура у Мишкольці, яка сьогодні майже повністю змадяризована. На землях колишньої Югославії існує Крижівська єпархія, в якій проживає 30 тисяч русинів греко-католиків, переважно на теренах Бачки і Войводини, і 15 тисяч українців греко-католиків, переважно у Боснії і Герцеговині і частинно у Хорватії (решта — це переважно хорвати з Жумбераку). Головно в останніх часах з вибухом війни у Боснії і Герцеговині і тому, що Крижівському єпископові унеможивлено доступ до своїх вірних, саме в цих краях наші вірні частіше звертаються до свого Верховного Архиєпископа подбати для них про належну душпастирську опіку. В засязі Румунії (Мараморська єпархія) проживає близько 40 тисяч греко-католиків українців, які рівно ж шукають завжди більшого зв’язку з Львівським Верховним Архиєпископством.
Всі ті населення єднає одна київська традиція, духовість, літургічна спадщина і церковнослов’янська мова, яку щойно тепер, і то лишень в певних околицях, замінюють живою українською мовою. Якщо говорити мовою цифр, то в засязі історичної Київської Митрополії живе біля 6,5 мільйонів греко-католиків.
Поважна частина цих вірних проживає або поза Україною, або є меншістю на східніх землях України. їм належить відповідна душпастирська опіка також і на основі прав меншин, які є гарантовані Організацією Об’єднаних Націй і державами, які підписали Гельсінкські Угоди, до яких належить і Україна.
В прилозі подаються географічні мапи, в яких визначені головніші станиці вірних Української Греко-католицької Церкви на теренах Східньої України.
(Закінчення у квітневому числі)
[1] Je croyais avoir le droit аu moins probable d’administrer ces dioceses, d’agir en leur nom. Par ordre du Saint Pere, j’ai ехеrce ce droit… Документ 7, абзац 4 і 5.
[2] Див. додаток. Документ 7, абзац 3.
[3] Див. додаток. Документ 7, абзац 3-4.
[4] Див. додаток. Документ 1, абзац 7-9.
[5] «je me mai а l’oeuvre»: Див. додаток. Документ 8, абзац 2.
[6] Див. додаток. Документ 1, абзац 9.
[7] Див. додаток. Документ 8, абзац 2.
[8] «ah bene, per quelli che non vogliono credere» Див. додаток. Документ 8, абзац 3-4.
[9] Див. Документ 8, абзац 4.
[10] Див. Документ 7, абзац 4.
[11] Див. Документ 8, абзац 5.
[12] Див. Документ 10.
[13] Див. Документи 3 і 8.
[14] Див. Документи 3 і 8.
[15] Див. Документи 5 і 6.
[16] Див. додаток. Документ 1, абзац 8; Документ 5, 6, 7 абзац 4, Документ 8, абзац З і 14.
[17] De Anta – Lobo – Moran., Comentarios al codigo da derecho canonico, Madrid 1963, I.
[18] Див. Документ 1 абзац 5; Документ 8 абзац 1.
[19] Див. Документ 9.
[20] Див. Документ 8, абзац 5.
[21] Див. Додаток. Документ 9.
[22] о. Іван Хома. Собори екзархів у Львові 1940-1941 pp. у Богословія, Рим, 1980, 131.
[23] Див. додаток. Мапи греко-католицьких громад в Східній Україні і поза територією.
[24] Атлас. Українці – східня діаспора. Київ, 1970, 17.
