Матеріали до вивчення території Української Греко-Католицької Церкви

(Закінчення з січневого, лютневого і березневого числа за 1995 р. )

Екуменічне питання

З огляду на складність історичної, юридичної і душпастирської частини цієї праці не було можливо обмежитись до вужчого питання «Поширення території Верховного Архиєпископства до території незалежної Української Держави». Екуменічні міркування натомість дозволяють це зробити. Зазначується лишень, що питання Мукачівської єпархії вже розглянуто окремо, а зрештою воно не має екуменічних наслідків як таких.

1. Тяжко передбачити, які могли б бути екуменічні наслідки у зв’язку з признанням чи поширенням юрисдикції Греко-католицької Церкви на територію сьогоднішньої Української Держави Апостольською Столицею. Багато залежатиме від способу, як воно буде представлене і з якою чутливістю Синод пізніше створюватиме церковні душпастирські структури. Слід тут зазначити, що Православні Церкви України мабуть і не вповні свідомі, що Апостольська Столиця вважає Галицьку Провінцію виключно територією Української Греко-католицької Церкви, тим більше, що наші статути, зареєстровані перед цивільними властями, вже визнають право Українській Греко-католицькій Церкві діяти по цілій території України під керівництвом Верховного Архиєпископа, і де факто інші Церкви та релігійні громади України вважають таке право самозрозумілим. Заперечувати нашій Церкві діяти повноправно на цілій території України означало б обмежувати її одиноку з усіх конфесій. (Підкр. наше — Ред.)
2. У першій мірі треба сказати, що у відношенні до греко-католиків, Православні Церкви в будь-яку ситуацію можуть знайти аргументи проти Апостольської Столиці. Коли б обмежувалось діяльність Східніх Католицьких Церков, щоб, мовляв, «не дразнити православних», то дається аргумент, «бачите, як Рим трактує східніх і проти них дискрімінує». Коли б одначе поширювались права Греко-католицької Церкви, то православні могли б звинувачувати Католицьку Церкву за «не екуменічну дію і використовування сучасної слабості Православної Церкви для своєї експансії». В такому, як виглядає, безвихідному положенні треба розрізнити між близькими та дальшими екуменічними перспективами для Католицької Церкви. Якщо вона вважає, що церковна єдність — це справа кількох років чи навіть десятиліть, тоді справді треба греко-католикам терпеливо чекати і не витворювати непотрібних перепон напередодні вже близької єдности. Коли, натомість, церковна єдність — це справа років, як не століть, тоді Апостольська Столиця цілком природньо сміє піддержати Греко-католицьку Церкву в її сьогоднішніх намаганнях забезпечити греко-католиків по цілій Україні не тільки душпастирською опікою, але й нормальними церковними структурами. Це, зрештою, передбачено в Баламандському Документі, який говорить, що «Східні Католицькі Церкви… як частина Католицької Спільноти, мають право… діяти у відповідь на духовні потреби своїх вірних (ч. 3)».
3. Інше знову питання, в який спосіб Синод Української Греко-католицької Церкви діятиме на ширшій території Східньої України. З огляду на делікатність відносин між Католицькою і Православною Церквами, потрібно докладних і розважних консультацій з Апостольською Столицею перед створенням будь-яких церковних структур, як зрештою передбачено в новому Кодексі Канонів Східніх Церков (канон 85, параграф 1). Вважається більше на часі діяти в межах екзархатів, ніж відразу створювати епархіяльні структури як такі. Очевидно, звертатиметься особливу увагу на екуменічне відчуття осіб, які мали б діяти на територіях, де православні становлять більшість. Таке відчуття припускає розуміння, що ціллю Католицької Церкви не є притягати до себе православних вірних, а радше працювати для віднайдення повної єдности і зцілення наших Церков (Див. Баламандський Документ, ч. 22).
4. Наші клопотання екуменічними труднощами треба зважити у відношенні до екуменічних користей, які могли б принести позитивне розв’язання питання території. Безперечно, чимало непорозумінь виникає просто з незнання одні одних. Події в Києві в липні 1993 р. показують, скільки мильних понять існують про дійсність нашої Церкви, що, мовляв, «не почитаєте Богородицю» чи інше. Добре координована душпастирська діяльність і приклад нормального літургічного та духовного життя помогли б розвіяти такі неправильні поняття і звинувачення. Якщо передмовою до будь-якої екуменічної діяльности, це у першій мірі взаємна пошана і толерантність до церковного життя іншої Церкви, наша Церква, без ніяких намірів прозелітизму могла б стати східньо-християнським життям дати свідчення між православними, що можна «бути православним у лоні Вселенської Церкви». Крім цього, більшість екуменічних нарад і зустрічей відбуваються у Києві, і тому потрібно на місці людини, яка могла б авторитетно виступати від імени Глави Української Греко-католицької Церкви.
5. З вище наведених рацій слід вважати, що прихильне розв’язання питання ширшої території Української Греко-католицької Церкви Апостольською Столицею вносило би позитивний вклад в загальних намаганнях зближення Церков і помогло б Церквам України знову віднайти себе як «Сестер».

Заключення

На минулому Синоді ми рішили, що «територія Помісної Греко-католицької Церкви — є та, що обіймає сьогоднішні політичні кордони України і всі епархіяльні території, що належать Києво-Галицькій Митрополії». Конгрегація для Східніх Церков має застереження супроти цього нашого рішення. Їх застереження базується на інтерпретації Папської Буллі з 1807 р. (Поділ Київської Церкви на два незалежні Митрополичі Престоли з тими самими правами та привілеями). Конгрегація не переконана, що права і юрисдикція Київського Митрополита перейшли на Галицького Митрополита. Рівно ж в Римі існує думка, що взагалі заперечує канонічне існування Київської Митрополії, і її слід вважати не необсадженою, а просто вимерлою. Це дає підставу ствердити, що юрисдикція і територія нашої Церкви обмежується до Галицької провінції. Нашим спільним завданням і завданням цієї праці є подати аргументи, що ціла Україна є нашою територією, що Київська Митрополія та її епархії є необсаджені і що наше попереднє рішення не є безпідставне.

Одначе, ми мусимо бути свідомі, що справа території та юрисдикції нашої Церкви на Східній Україні є пов’язані з цілим комплексом інших питань пасторального та екуменічного характерів. Апостольська Столиця дуже обережно і серйозно трактує цю справу, як зрештою і ми.

Факт є, що на Східній території українські греко-католицькі громади численні, і першим нашим обов’язком є дати їм належну душпастирську опіку. Ця опіка вимагає структури та відповідної керми. Наше бажання на минулому Синоді було, щоб Апостольська Столиця визнала цю територію канонічною територією нашої Церкви. Це бажання виглядає неможливо здійснити в короткому часі, бо до того треба ще глибоких студій. Однак, тому, що вірні не можуть чекати на винесення цих важливих майбутніх рішень, треба їм конечно дати зараз душпастирську опіку, яка рівночасно вимагатиме певну тимчасову структуру. Свята Столиця, так як реферує Нунцій, є готова відразу назначити Апостольського Екзарха на ті терени і рівночасно просить, щоб ми подали терну, як це робиться із зазначенням єпископів поза територією.

Це означало б:

1. що східня територія України є поза територією нашої Церкви;
2. що Київ, колиска нашої Церкви і столиця Української Держави, де відбуваються найважніші події як суспільного, так церковного характеру, не вважатиметься територією нашої Церкви;
3. і що перед нами буде стояти тяжке завдання пояснювати цю дійсність нашим вірним.

Друга можливість, яка перед нами, передбачує поступову розв’язку, а саме:

Попросити, щоб Римський Архиєрей поширив юрисдикцію Верховного Архиєпископства на всю територію України. Це повинно бути обґрунтоване пасторально і екуменічно.

1. При наданні юрисдикції Верховному Архиєпископству по всій території України слід відмітити специфічності і питоменності Закарпаття.
2. Маючи юрисдикцію, можемо тоді подбати про належну душпастирську опіку та координацію у виді Екзархату чи Екзархатів.
3. Паралельно вивчаючи далі цю важну справу, щоб Рим признавав нам титул Київський і Галицький.
4. Паралельно приготовляти так зв. «іюс спеціяле» для опіки над вірними, які знаходяться на території колишнього Радянського Союзу.
5. Як справа буде дозрілою, попросити Святішого Отця про визнання Київсько-Галицького Патріярхату.

Бібліографія

1. Amman A., Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi. Torino, 1948
2. Blazeyovskyj D., Bizantine Kyivan Rite Metropolitanates, Eparchies and Exarchates nomenclature and statistics. Romae, 1980.
3. Congregationes Particulares, vol. 1, Romae, 1956.
4. De Anta – Lobo – Moran, Comentarios al codigo de derecho canonico, Madrid, 1963, vol. I – ІІІ.
5. Epistolae Metropolitarum Kioviensium Catholicorum — 1637-1674. Romae, 1956.
6. Кодекс Канонів Східніх Церков. Рим, 1992.
7. Korolevskij С., Metropolite Andre Szeptyckyj. Romae, 1964
8. Lozovei P., OSBM., De Metropolitarum Kioviensium Potestate. Romae, 1962.
9. Monumenta Ucrainae Historica, Romae 1964-1977, vol. 1-XIV.
10. Patrylo I. OSBM, Archiepiscopi — Metropolitan! Kievo-Halicienses attentis praescriptis M.P. ‘Cleri sanctitati’. Romae, 1962, V.
11. Rizzi M., De Archiepiscopi Maioris iuridico fundamento in Ecclesia catholicain Bohoslovia. Romae, 1964.
12. Stasiw M., Metropolia Haliciensis: eius historica et iuridica forma. Romae, 1960.
13. Welykyj A.G., OSBM. Congressus Hierarchicus in Transcarpatia (1773) in Analecta Ordinis S. Basilii Magni. Romae. 1973.
14. Welykyj A.G. Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia. Romae, 1953, vol. 1-2.
15. о. Хома І. Собори екзархів у Львові 1940-1941 pp. Богословія, Рим, 1980.

Поділитися: