(Продовження з січневого числа за 1995 р.)
З цього документу випливає, що Київська і Галицька митрополія були виразно поділені, але одночасно юрисдикція Львівського архиєпископа не тільки була переємницею Київської, але могла б кожночасно, згідно подій, поширюватися на вірних, які знаходяться поза Австрійською державою.[1]
Послідовно за цим рішенням Папський Річник (Ануаріо Понтіфіціо), від коли почав появлятися і подавати Київський престіл, себто від ХVIIІ століття до 1903 року, завжди зазначував, що престіл Києва є з’єднаний з Галицьким престолом. Цей же річник рівно ж подав, що Галицький престіл від 1862 до 1885 року, себто вже після поділу митрополій, є з’єднаний з Київським.[2] Це з’єднання не було ні на епархіяльному, ні на митрополичому рівні, бо Папа Пій VІІ 1807 року виразно відокремив Галицьку митрополію від Київської, то ж залишилося з’єднання тільки на вищому рівні спільного (верховного) архиєпископства з двома осідками в Києві і Львові, згідно з розпорядженням того ж Папи.
На цьому місці ми бажаємо зацитувати уривок праці о. Ісидора Патрила, ЧСВВ, «Архієпіскопі Метрополітані Кієво-Галіцієнсес аттентіс прескріпті е М.Р. “Клері санктітаті”» (Ромае, 1962). «Київський престіл з’єднаних архиєпископів-митрополитів є опорожнений не тільки «де фактом, бо знищена фізичною силою, одначе не «де юре». Одначе престіл Львівсько-Галицький, який наче заступив його, з тими самими правами, привілеями і прерогативами, не зважаючи на сьогоднішні дуже важкі обставини, існує, якого предстоятель хоча ув’язнений у тюрмі, одначе живе і продовжує сповняти своє завдання».[3]
У своїй праці о. Маріо Ріцці « Де архієпіскопі майоріс юрідіко фундаменте ін Екклезія. Католіка», яку він написав зараз після того, коли Римський Апостольський Престіл визнав Главі Української Греко-католицької Церкви титул Верховного Архиєпископа, твердить, що зроблено це на основі декрету Папи Климента VІІІ Децет Романум Понтіфіцем. Він дослівно каже таке: «В цьому декреті визнано Київському і Галицькому архиєпископові-митрополитові, що був тоді Михайло Рагоза, привілей потверджувати або ставляти і святити владою і в імені Апостольського престолу вибраних або номінованих єпископів для обсадження опорожнілих єпископських престолів, і це без рекурсу до Апостольської Столиці. Ця сама повновласть була потверджена 1807 року Пієм VII в користь Львівського митрополичого престолу декретом їй універзаліс Екклезіае, тим самим способом і формою, якими ця повновласть була поширена на митрополита Київського вище згаданим Папою Климентом VІІІ». [4]
Відновлення Галицької митрополії відкладали, доки жевріла надія, що Київському митрополитові ще можна буде відновити титул і він зможе знову виконувати владу над усією провінцією. Коли стало ясно, що нема надії на якусь зміну, Папа у своїй буллі намагався принаймні підтримати його авторитет. У 1839 р. з’єднана Церква в Російській імперії була поставлена поза цивільним законом; митрополит Йосафат Булгак помер кілька місяців раніше.
Відновлена Галицька митрополія була територіяльно набагато менша від тієї, що існувала в ХIV столітті. Тоді до неї входили такі єпархії: Володимирська, Перемишльська, Турівська, Луцька та Холмська. 1807 року Галицька митрополія мала тільки три єпархії: Львівську, Перемишльську і Холмську. Однак, ця остання 1809 року перейшла під Росію (увійшовши відтак до т.зв. Польського королівства). У 1830 р. Холмську єпархію відлучено від Галицької митрополії та безпосередньо підпорядковано Римській Апостольській Столиці. Унію в Холмській єпархії царська Росія скасувала в 1875 році.
Закарпаття
Окремої згадки заслуговує Закарпаття. Твердження, що Церква на Закарпатті починає свою історію від часів свв. Кирила і Методія, не має джерельних підстав. Перша документальна згадка про єпископа на Закарпатті датується 1491 роком, і можна припускати, що єпархію засновано тільки кілька років раніше.
Одначе виринає питання, хто передше висвячував священиків, а згодом — єпископів. Маємо свідоцтва тільки пізніших часів: кандидати на священиків та єпископи-номінати, як заходила потреба, вдавались до сусідніх земель: Молодавії, Волощини, Сербії, а також до Перемишльської єпархії.
Відомо, що єпископ Мукачівський Василь Тарасович, основуючи на Берестейській Унії і йдучи за прикладом Київських митрополитів, підписав Ужгородську Унію в 1646 році. Від того часу мали місце старання і Київських митрополитів, і мадярських примасів прилучити до своєї юрисдикції Мукачівську єпархію. Митрополит Київський Гавриїл Колєнда (1655-1674) у своєму обширному звіті до Риму про стан своєї митрополії згадує в 1671 році, що єпископ Мукачівський повинен бути приєднаним до Київської митрополії і що єпископи були вислані з його митрополії.[5]
Помимо всіх труднощів політично-церковного характеру, все ж таки не можна казати, що Мукачівська єпархія була зовсім відірвана від Київської Церкви, бо, як згадує о. Стефан Тромбетті — Префект Вірменської Колегії у Львові, у своєму меморіялі до Римського Апостольського Престолу з 7 листопада 1708 року, Перемишльський-Самбірський-Саніцький єпископ Юрій Винницький, який у тому часі був адміністратором Київської митрополії, як рівно ж єпархії Володимирської, Берестейської і Львівської, також був і адміністратором Мукачівської єпархії.[6]
Мукачівський владика Юрій Бізанцій, Мукачівський єпископ (1716-1733), був свячений на єпископа у Львові митрополитом Київським Левом Кішкою. Цей же єпископ Бізанцій проголосив зобов’язуючими постанови Замойського Собору в своїй єпархії.
Мукачівський єпископ Симеон Ольшавський (1733-1737) був теж свячений на єпископа Київським митрополитом Атанасієм Шептицьким у Львові. Тим же митрополитом Атанасієм Шептицьким був свячений у Львові Мукачівський владика Юрій Блажовський (1738-1742). Василь Попович (1837-1846) був свячений у Львові на Мукачівського єпископа Галицьким митрополитом Михайлом Левицьким.
Коли єпископ Холма Яків Суша перебував у Римі (1665-1666), у справі, між іншим, беатифікації архиєпископа Йосафата Кунцевича, він стояв на тому, щоб єпископ Мукачева був залежний від Київського митрополита, а не від Римо-католицького.[7]
У Римі обговорювали три можливості назначення і затвердження Мукачівського єпископа.
- Мукачівського єпископа назначує або княгиня Ракочі, або імператор як король Мадярщини, або Апостольська Столиця.
- Епархія підлягатиме Київському митрополитові, так, як це є в Польщі, або підлягатиме римо-католицькому митрополитові Мадярщини, на території якої знаходилося місто Мукачів.
- Поставлено питання, чи вибраний кандидат має бути потверджений Апостольською Столицею, як в латинській Церкві, чи потвердження має прийти від Київського митрополита без відома Апостольської Столиці, як це робиться в Польщі.[8]
Від 1 березня до 24 квітня 1773 року у Відні відбувся з’їзд єпископів Закарпаття, з протоколу якого ясно виходить, що владики бажали тісних зв’язків з Київською митрополією і з містом Львовом, головно у справах літургійних.[9]
Справа церковного об’єднання Мукачівської єпархії з Галицькою митрополією виринула знову 1843 року, коли папа Григорій ХVI задумав створити Греко-католицький Патріярхат в кордонах Австрійської імперії. Австрійский міністер князь Климент Метерніх був прихильником ідеї створення Греко-католицького Патріярхату, але рішучий спротив мадярів знівечив ці пляни.[10]
Папа Пій IX, щоб бодай урядово підтримати церковні стосунки Галицької митрополії зі Закарпатськими єпархіями, своїм апостольським Бреве від 28 лютого 1871 року призначив трибуналом другої інстанції для Львівської архиепархії Пряшівський епархіяльний суд у всіх подружніх і церковних справах, а Трибунал Мукачівської єпархії третьою, тобто найвищою інстанцією церковних судових процесів. Цими рішеннями Папа бажав бодай в якійсь мірі запевнити духовне спілкування Закарпатських єпархій з Галицькою митрополією.
Папа Лев ХІІІ 1888 року бажав знову прилучити Мукачівську і Пряшівську єпархії до Галицької митрополії і створити у Львові окремий Патріярхат, одначе сильний спротив мадярського кардинала Йогана Сімора не допустив до здійснення цього пляну.
Мимо всіх старань, мадярська сторона перемогла і була завжди проти того, щоб Мукачів став частиною Київської чи Галицької митрополій. Згодом єпархію поділено на чотири: Мукачівську, Пряшівську та Гайдудорозьку і Мішкольцьку.
В листопаді і в грудні 1927 року у Львові відбулася конференція владик «руського обряду». В ній брали участь Мукачівський і Пряшівський єпископи. Подібна конференція відбулася в Римі в 1929 році. Всі владики признали Львівському архиєпископові і його наслідникам право скликати подібні конференції і предсідати на них. Рівно ж рішено, щоб на літургіях і в інших богослуженнях поминати Львівського архиєпископа.[11]
Після виходу з катакомб Папа Іван-Павло II запросив і всіх трьох Закарпатських владик — Івана Семедія, Івана Марґітича і Йосифа Головача на братню зустріч, а відтак на Синод у Римі у 1990 році. Рівно ж у Папському Річнику Аннуаріо Понтіфіціо 1991 року під гаслом Мукачево зазначено: Мукачево деґлі Україні.[12]
Юридична аналіза
Вище розглянуті історичні події, що становлять важливий етап в хронологічному розвитку Церкви, мають юридичні наслідки, які ми повинні проаналізувати, щоб мати можливість розв’язати сучасні юридичні і пасторальні проблеми, які стоять перед нашою Греко-Католицькою Церквою. Київська Митрополія
Без сумніву, Київська митрополія має велике значення як юридично, так і історично. Її найважливішою роллю було бути Церквою-Матір’ю колишньої Київської Руси.
На жаль, як це ми бачили в історичній частині, причини, які мали чисто політичні основи, обмежували її життя і розвиток.
Згідно з тим, що скажемо нижче, ми стараємося доказати, що Київська митрополія має вважатися як необсаджений престіл, бо вона не перестала існувати в юридичному пляні. Сучасний юридичний стан дозволяє старатися іменувати ординарія для престолу, що був досі необсаджений.
Сучасний юридичний статус Київської митрополії
Вступ
Згідно з Буллею «Ін універсаліс Екклезіє регіміне» від 1807 року, Папа Пій VII відокремив Галицьку митрополію від Київської, створивши тим дві митрополичі юрисдикції.
Галицька митрополія, мимо важливих негативних історичних подій, може безперервно мати ряд митрополитів, які канонічно займають митрополичий престіл у місті Львові. Іншу долю зустріла Київська митрополія, яка під тиском неприязного державного уряду не змогла мати свого митрополита, починаючи з 1838 року, а від 1839 року вважалася неіснуючою перед державною владою.
Треба визначити з канонічної точки зору, чи Київський митрополичий престіл слід розцінювати як вакантний, а чи як неіснуючий.
І. Митрополія як юридична особа
Кожна митрополія, базуючись на підставі самого права «екс іпсо юріс прескріпто», визначається як церковна юридична особа, про що зазначено в каноні 921 Кодексу Канонів Східніх Церков.
Нормою церковного права являється те, що кожна юридична особа має власне існування, незалежне від фізичних осіб, що до нього входять, чи від органів, що діють від його імени. Згідно своєї мети і функції, вона існує без обмеження в часі. Її власна природа повинна бути безперервною.
Це не означає, що повинна бути вічною, а лише що створюється з бажанням існувати безконечно. Очевидно, що пізніше можуть виникнути зовнішні непередбачені обставини, які вимагають скасування компетентною владою або припиняють своє існування самі по собі.
Згідно з попереднім та існуючим законодавством, юридична особа може припинити своє існування із-за законного скасування або припинення існуваня «іпсо юре».[13]
А. Законне скасування
Здійснюється з боку компетентної влади формальним розпорядженням, тобто через спеціяльний декрет, який мусить бути оправданий поважною причиною.
Оскільки в каноні 927 пар. 1 докладно не уточнюється, яка компетентна влада повинна видавати цей декрет, то нормою є та сама влада, яка дала статус юридичній особі, або вища церковна влада.
Б. Сторічне зникнення (припинення «іпсо юре»)
Без необхідности зовнішньої дії будь-якої влади юридична особа перестає існувати на підставі самого права «іпсо юре», якщо вона не діє протягом ста років (канон 927, пар. 1).
- Канон не уточнює спосіб, як рахувати цих сто років; видається, що вони повинні бути повними і безперервними, бо законодавець вживає латинське слово «спатіюм», а це слово означає безперервний проміжок часу.
З тієї причини, якби будь-яка юридична особа не мала постійного життя через часте припинення діяльности, ніколи не було б правильно рахувати ті часи бездіяльности, щоб в результаті отримати цих сто років.
Кожен раз, що юридична особа припиняє свою діяльність, починається від нуля числити цих сто років.
Стара канонічна дисципліна, яка попереджує кодекс латинського канонічного права від 1917 року, зазначала, що юридичні особи зберігають своє юридичне життя, поки є надія на воскресіння, і втрачають його, коли бракує цієї надії. Мали місце сумніви, і цей принцип зник у пізніших розпорядженнях, які чітко визначають цей проміжок часу.[14]
- Канон також нічого не говорить про таку можливість, що юридична особа може припинити свою діяльність із-за несправедливого зовнішнього примусу (тиску). Іншими словами, юридична особа припиняє свою діяльність проти своєї власної волі.
Під цим розуміється, що юридичні особи являються жертвами порушень, коли особи, призначені їх представляти, терплять цей фізичний зовнішній вплив, який позбавляє їх свободи.
Існує такий принцип природнього права, який визначає, що ті дії, які особа (фізична або юридична) здійснює з примусу зовнішніх сил, яким не може протистояти, або які позбавляють її всіх можливостей діяти, визначаються як неіснуючі, бо не залежать від волі примушеного, а від волі того, хто примушує. В цих діях обвинувачують виключно ту особу, яка примушує.
Цей принцип природнього права часто використовувався каноністами, щоб уникнути всієї відповідальности, і юристами, щоб постановляти відсутність законної основи діяльности людини.
Якщо позитивні дії, здійснені внаслідок абсолютного насильства, є недійсними або розглядаються як неіснуючі із-за відсутности законної основи, то не можна було твердити протилежне, тобто що дії, які особа перестає робити з примусу через зовнішнє насильство, могли б рахуватись як здійснені, у відповідності з юридичними прямими результатами , що ці дії містять у собі.
Але можна прийняти, що неможливість вчинити позитивні дії через несправедливе насильство, рахується недійсним відносно непрямих юридичних наслідків, що з того випливають. Іншими словами, бездіяльність не рахується.
Примусову бездіяльність не можна рахувати як елемент, що визначає неіснуваня юридичної особи, бо не має законної основи.
Погодитись з тим, що бездіяльність, спровокована несправедливою силою, невільною і зовнішньою, канонічно оприділить неіснування юридичної особи, це однаково, що зробити несправедливість законною. Тоді несправедливість «де факто» перетворюється в несправедливість законну «де юре», роблячи ціль агресора канонічно законною, яка і заключалась в тому, щоб знищити цю юридичну особу, використовуючи силу. Конкретно, у випадку примусового припинення існування юридичної особи було б необхідним вважати це припинення недійсним протягом всього терміну примусу, у крайньому випадку до тих пір, доки триває законна апеляція зі сторони осіб, які представляють юридичну особу або вищу владу.
ІІ. Застосування канонічним норм в конкретному випадку стосовно Київської митрополії
А. Принцип
Маючи на увазі вищесказане, потрібно відстоювати, що Київська митрополія, яка була насильно заборонена державною владою, що знищила всі структури, які діяли від її імени, залишається церковною юридичною особою, яка наділена вічним життям, за винятком протилежного доказу.
Є тільки два способи, коли Київська митрополія могла б припинити своє існування:
1-й — Через декрет про припинення існування Київської митрополії компетентною владою.
2-й — Якщо вона не діє протягом ста років.
У відповідь на перше питання відмічуємо, що єдиною владою, яка могла видати декрет про припинення існування Київської митрополії, була влада Папи Римського як найвищої інстанції. Не існує свідчень наявности будь-якого папського документу або декрету про припинення існування Київської митрополії. Навіть припустиме існування такого документу може рахуватись абсолютно безпідставним, беручи до уваги багаточисельні спроби Римських Архиєреїв на користь цієї митрополії і взагалі відновлення католицької ієрархії на цих територіях. З іншого боку, не існує жодної важливої причини, яка могла б оправдати таке припинене існування.
Таким чином, можна приймати за правду те, що існування Київської митрополії не було законно припинене жодним декретом компетентної влади.
Відносно другого питання слід зазначити, що бездіяльність, до якої була примушена Київська митрополія державною владою, не повинна враховуватись, оскільки була здійснена примусово, а сила не може розцінюватись, як елемент, який здійснює беззаконня.
Очевидно можна не погодитись з цією точкою зору і тлумачити канон 927 пар. 1 стисло «сенсу стрікто», розслідуючи таким чином пройдений проміжок часу, щоб підтвердити столітню бездіяльність Київської митрополії.
Останнім митрополитом, що керував Київською митрополією, був Йосафат Булгак, який помер 23 січня 1838 року. 12 січня 1839 року державною владою було офіційно ліквідовано те, що залишилось від Київської митрополії.
Історично відомо, що не пройшло і семидесяти років до 1907-8 pp., коли митрополит Галицький Андрей Шептицький почав інтенсивну діяльність душпастирського і адміністративного характеру як адміністратор вакантного престолу Київської митрополії всієї Руси та як Адміністратор усіх вакантних епархіяльних престолів Київської митрополії.[15]
(Далі буде)
[1] Державний Секретаріат передає Секретареві Конгрегації для Поширений Віри Меморіал о. Джованні Бенвенуті, де він між іншим, пише: «Il governo Austriaco domanda il metropolite per і Greci cattolici de’propri stati, ma per ritrarne tutto il vantaggio possibile a lar si. che la di lui giurisdizione si estenda sopra tutti і Rutoni di quelle parti, sara necossario di conobinaru giudiziosamente il tenore delta bolle in modo cho sombri aversi riguardo alia stretta petizione (u cio per non dispiacero al governo suddetto, e per non comprometterlo colla Russia o colla Prussia); ma che nel tempo stesso la giurisdizione del nuovo metropolitano non apparisca ristreita ai soli Rutoni esistenti nei stati Austriaci”. Monuments Ucrainae Historica, Romae 1969. VII, 291.
[2] Blazojovskyj Dmytro. Bizantine Kyivan Rite Metropolitanates, Eparchies and Exarchates nomenclature and statistics. Romae 1960, 14-16.
[3] ”Sedes Kioviensis Archiopiscoporum-Metropolitarum unitorum solum de facto vacat, vi physica suppressa, non vero de iuro. Sedes veto Leopoliensis-Haliciensis, quae in huius quasi locum successit, cum iisdem iuribus, privileges ac praerogativis, circumstantiis hodiernis diflicillimis non obstantibus, exstat, cuius Praesul, etsi in custodiae loco detentus, attamen vita superest ac munus proprium continuare pergit”. Patrylo l., Archiepiscopi – Metropolitani Kievo – Halicienses (Analecta OSBM, Romae 1962, Ser. II, Sect. I), V.
[4] ln hac Constitutions agnoscebatur Archiepiscopo Metropolitae Kioviensi et Halicionsi. qui tunc erat Michael Rahosa, piivilegium contirmandi, sivo iostituendi et consecrandi auctoritate et nomine Sedis Apostolicae episcopos electos vel nominatos ad providendas sedes episcopalus vacantes, idque absque recursu ad Sedem Apostolicam. Haec eadem lacultas anno millesimo octingentesimo septimo (1807) a Pio VII conlirmata est in favorem sedis metropolititnao Leopolitanae in Constitutione «In Universalis Ecclesiae» iisdem modo ac forma, quibus lacultas huivsmodi Metropolitano Kioviensi ab ante dicto Papa Clemente VIII (uerat elargita) lb: Mario Rizzi, De Archiepiscopi Maioris iuridico fundamento in Ecclesia catholica tn Bohosbvia, Romae 1964.123.
[5] Epistolae Metropolitan Kioviensium Catholicorum – 1637-1674 – Romae 1956, 316.
[6] Monuments Ucrainae Historica, vol. V, Romae 1968, 113
[7] Quando fu in Roma il Vescovo di Chelroa… supplicando la Sacra Congregaztone a non perm ettere, che і Veseovi Ruthеnі di Rito Greco restassero sotto altro Metropolis, che quel di Chiovte, pratticandosi in Polonia, che tutti quel popoli, che sono di Rito Greo ancorche sotto varie Diocesi di Latini habbino і loro Vescovi dependent dal Metropolita Rutheno, e non dal Latino – (Congregationes Partteulares, vol. 1, Romae 1956, 21-22).
[8] Congregationes Particulars, vol. 1. Romae 1956, 22.
[9] A. G. Welykyj, OSBM – Congressus Hierarchicus in Transcarpatia (1773) in Analecta Ordinis S. Basilii Magni, Romae 1973,127-160.
[10] Monumenta Ucrainae Historica, Romae 1977. 35-37.
[11] «Omnes Episcopi agnoscunt Archiepiscopum Leopoliensem eiusque successores titulum habere conterentiam convocandi eique praesidendi. Insuper declarant, se propter liturgicam constructionem nostri ritus mentionem facturos Metropolitae Haliciensis in celebrations Missae aliique divini Sacramque Congregationem rogant, ut hoc vel tacite adprobare dignetur». Postutatio Causae Beatificationis et Canonisations Servi Dei A. SZEPTYCKY, Episfolae et Relationes ad Sanciam Sedem, Necnon ad Personas Unguis Latina et Italica Exaratae, Romae, 1965, 255.
[12] Annuario Pontilicio 1991, 443.
[13] Канон 927 пар. 1-2 Кодексу Каноні» Східних Церков.
[14] De Anta – Lobo – Moran., Comentarios a codigo de derecho canonico, Madrid 1963, 1, 353.
[15] Див. додаток. Документи 1, 2, 3, 4.
