Редакція своїми шляхами одержала ще один документ Синоду Владик Української Католицької Церкви, що відбувся у лютому 1994 р. Цей документ, що друкуємо нижче, був обговорений і, здасться, прийнятий усіма учасниками Синоду. Нам невідомо, чи з тим документом був познайомлений папський нунцій архиєпископ Антоніо Франко, який виголосив тайний ватиканський документ до цих самих справ, які порушуються в цьому документі, свої чи, може, Східньої Конгрегації думки та пляни, що виявились дуже неприродні? Цей документ, якщо не помиляємось, був призначений для Апостольської Столиці. Чи с якийсь відгук — невідомо! Нам дивно і не зрозуміло, чому не можна з цими думками, які с висунені у документі, познайомити офіційно чи не офіційно, але інформативно мирян. Дехто це знову назве «дипломатією»! Даруйте за таку «дипломатію». На жаль, ця мафіозна засекреченість найбільше шкодить нашій Церкві. Вона, ця засекреченість, підважує і ставить синоди нашої Церкви у нульове становище, але це окрема тема, яка вимагає окремої, не одної, а більше статтей. Тепер радимо нашим читачам запізнатись з думками цього документу.
Редакція
У цій праці зібрані матеріяли і документи у зв’язку з питанням ширшої території Української Греко-католицької Церкви та необсаджених греко-католицьких єпископських престолів Східньої України. Слід вважати цю працю першою синодальною студією в процесі розглядання справи.
Зазначується на самому початку, що ця студія не виділяє питання «Поширення канонічної території Верховного Архиєпископа Львова на територію всієї незалежної України» від інших питань. Таке розрізнення слід розробити в синодальних рішеннях і постановах.
Вступ
Синод єпископів Української Греко-католицької Церкви, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, постановив:
«1. Києво-Галицький Патріярхат. Взявши під увагу історичні і юридичні основи Київської і Галицької Митрополії, Синод одноголосно рішив:
а) Вислати до Святішого Отця прохання, щоб він здійснив постанову Другого Ватиканського Собору і створив Києво-Галицький Патріярхат для Української Греко-католицької Церкви (Зал. 1, прот. ч. 28).
б) Територією Помісної Української Греко-католицької Церкви є територія, яка входить у сучасні політичні границі України, як і ці єпархії, які входили в склад Київської і Галицької Митрополій.
в) На цю територію сягає юрисдикція Верховного Архиєпископа, зглядно Патріярха.
г) Послідовно майбутній Патріярх повинен мати титул Київського і Галицького».
Цю постанову Блаженніший Мирослав-Іван підписав 31 травня 1992 року і особисто вручив Папі Іванові-Павлові ІІ на приватній авдієнції 15 червня 1992 року.
Листом з 21 липня 1992 року ч. 85/92 Префект Конгрегації для Східніх Церков Кардинал Ахіль Сільвестріні повідомив Блаженнішого Мирослава-Івана наступне: «1. Насамперед виглядає передрішеним до розв’язки різних постанов, які прийняв Синод Єпископів Української Церкви, щоб приступити до визначення території цієї Верховноархиєпископської Церкви. Звернуто увагу, що Синод ідентифікує канонічну територію Верховного Архиєпископа Львова з територією усієї незалежної Української Держави; тому прохається Синод вияснити і аргументувати цю настанову, придержуючись Канону 146, пар. 2 Кодексу Канонів Східніх Церков, і представляючи всі аргументації, які вважається за потрібні або корисні».[1]
Що відноситься Патріархату Київського і Галицького і всієї Руси-України, в цім же листі Кардинал Ахіль Сільвестріні заявив:
«7 — Визнання Патріархату Київського і Галицького і всієї Руси-України. Створення Патріярхату є застережене Найвищій Владі Церкви (Кодекс Канонів Східніх Церков, Кан. 57, пар. 1) у його повному свобідному рішенні. Зберігаючи цю свободу, яка не підлягає будь-якій інстанції, також гіпотеза можливого вивчення проблеми підлягає попередньому визначенню території Львівського Верховного Архиєпископа згідно з тим, що виложено у точці 1». [2]
При тому він дав до зрозуміння, що насамперед слід розв’язати питання про територію Української Греко-католицької Церкви і на основі того окремо відновити прохання про визначення Київського й Галицького Патріярхату і всієї Руси-України та щоб Синод Єпископів Української Греко-католицької Церкви предложив Святішому Отцеві відповідний еляборат про територію, юрисдикцію і титул Глави Української Греко-католицької Церкви, що ми тепер тут і робимо.
* * *
Коли говориться про Українську «Греко»-католицьку Церкву, в першій мірі мусимо мати на увазі термінологію, яку носили первоієрархи Руської Церкви: Митрополит, Архиєпископ, Примас, Архиєпископ і Митрополит, Митрополит і Архиєпископ — це були титули, які стрічаємо впродовж віків. Одначе первоієрархи цієї Церкви завжди були свідомі, що вони головували над партикулярною — помісною Церквою. Термін «архиєпископ» в Латинській Церкві не конче ототожнюється із терміном «архиєпископа» в одній чи другій східній помісній Церкві. Це відноситься також і до інших термінів, повище вказаних.[3]
Рівнож первоієрархи Української Греко-католицької Церкви були визнаними як такі Римом і Константинополем. Тому, коли приступаємо до обговорення про територію, структуру і титули первоієрархів Церкви Руси-України, мусимо мати на увазі, що це є помісна Церква свого права. Це значить, що Церкву очолює Глава, і вона має один обряд («рітус» в канонічному розумінні слова). Звертаємо на це увагу, бо дуже часто незнання східньої канонічної дисципліни і термінології впроваджує у блуд і неправильне розуміння цих понять.
Історична частина
Митрополія на Русі існує від хрещення Володимира Великого (988 p.). Митрополита послав та митрополію заснував Царгородський Патріярх. Митрополит завжди мав свій осідок Києві, але до монгольських часів (тобто до половини XIII ст.) в усіх підписах та печатках він титулується лише як «митрополит Руси», а ніколи — «митрополит Київський».
Київська митрополія була дуже розлога. Митрополит мав владу на цілу Русь, яка тоді охоплювала всі східньослов’янські землі: нинішню Україну, Білорусь та Росію. Зміни територіального обсягу митрополичої влади були наслідками політичних змін на тих землях, бо Київська Русь, об’єднана Володимиром Великим в одну державу, згодом розпалась.
Після монгольської навали, під кінець XII століття, на землях Руси існувало три головні князівства: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, яке незабаром перенесло свій центр до Москви, та Велике Князівство Литовське, що вже тоді охоплювало деякі білоруські землі, а в наступному сторіччі простяглось на всю Білорусь та на велику частину українських земель, включно з Києвом. Щодо самого Києва, то в XIV ст. його становище усталюється і ним правлять русько-литовські князі.
При кінці XII століття вже не було однієї Руси, навіть номінальної, як це мало місце ще перед монголами. Тому поділ Руси на зовсім окремі держави потягнув за собою і поділ церковного правління.
Після монгольської навали Київські митрополити щораз довше перебували на півночі — у Володимиро-Суздальському князівстві — а 1300 року митрополит Максим на постійно переніс туди осідок митрополії. Для інших двох держав Царгородський Патріярх створив окремі митрополії: біля 1299 року — Литовську, а в 1302-3 pp. також Галицьку.[4] Литовська митрополія була створена на прохання князя Гедеміна, не так для самих литовців, які разом зі своїм князем залишилися поганами, як радше для його руських громадян.
Дальша історія трьох митрополій на Русі — Київської (з осідком у Володимирі над Клязьмою), Галицької та Литовської (останньої з осідком у Новгородку) — досить заплутана, бо йде слідом за політичними подіями і новими розподілами територій на тих землях. Подаємо тут тільки головний напрямок розвитку.
1340 року руська династія Галицько-Волинського князівства вимерла, а 1349 року її землі завоювала Польща. Тоді Галицька Митрополія була необсадженою і такою залишилася. Згодом польський король Казимир попросив у Царгородського Патріярха її відновлення і одержав його 1370 р. Протягом цілого ХІУ ст. і першої половини ХV ст. помічаються подібні старання володарів теж інших руських земель: вони хочуть мати власного митрополита на своїй території і змагають до того, щоб їхній митрополит управляв цілою територією давньої Київської митрополії. Тяглість литовських та галицьких митрополитів переривається кілька разів, а при кінці ХIV ст. вони зовсім перестають існувати. В 1415 році відбувається інший рід поділу митрополії. Руські єпископи Польщі та Литви, що тоді династично об’єдналися, з’їхалися до Новгородку та вибрали Григорія Цамблака на Київського митрополита, відкинувши юрисдикцію митрополита Фотія, який перебував у Москві. Вони просили, щоб Царгородський Патріярх затвердив їхні вибори, але благословення на це не отримали. Коли 1418 року помер митрополит Григорій Цамблак, єпископи цих земель знову признали владу митрополита Фотія.
В тому часі, коли Рим і Царгород підготовлялись до Ферраро-Флорентійського Собору (1439 p.), Царгородський Патріярх призначив Київським митрополитом грека Ісидора. Провідна участь митрополита Ісидора в діяннях Флорентійського Собору добре відома, як також його повернення на Русь, ув’язнення в Москві та втеча. Відтак Ісидор клопотався в основному візантійськими справами, але не занедбував Київської митрополії. Оскільки митрополія знаходилася у двох державах — Московщині та Польщі-Литві, він запропонував її поділ. У 1448 році, відкидаючи Флорентійську Угоду і її носія митрополита Ісидора, на Московщині обрано митрополитом Йону. Апостольська Столиця вважала Йону незаконним митрополитом і тому, щоб зберегти принаймні українсько-білоруські землі при флорентійській церковній єдності, Ісидор пропонував для добра душ тої частини митрополії далі назначувати митрополита, який резидував би у Києві.
На митрополита Ісидор намітив ченця Григорія — свого давнього супутника і співпрацівника. Остаточний поділ Київської митрополії наступив 1458 року з назначенням митрополита Григорія. Номінаційну грамоту складено для Папи Калікста ІІІ. Але він її не встиг підписати, бо помер; підписав її його наступник — Пій II, як перший акт свого понтифікату.[5] Коли Григорія висвячено на Київського митрополита, митрополит Йона в Москві також здебільша титулував себе Київським, але його наступник Теодосій вже прийняв титул Московського митрополита. Актом назначення Григорія запевнено тяглість Київської митрополії, а тим самим Апостольська Столиця мусіла погодитися з фактом, що частина митрополії, яка не визнавала флорентійської єдности, опинилася під правлінням нового московського митрополита.
Згідно з буллою Пія II Decent reputamus при Київській митрополії залишилися такі єпархії: Київ, Брянськ (Чернігів), Смоленськ, Полоцьк, Турів (Пінськ), Володимир, Перемишль, Холм і Галич.
Київські митрополити принаймні до першої чверті ХVI століття притримувалися флорентійської єдности, коли ця єдність уже була відкинута і Грецьким Сходом, і московським великим князівством. Все ж таки безпосередні зв’язки з Римом були рідкими з огляду на віддаль і інші обставини.
Однак, у другій половині ХVІ ст. ієрархія Київської митрополії вже бачила свою Церкву віддаленою від Римської. Берестейська Унія 1595-96 pp., започаткована та уведена ієрархією, мала на меті привести цілу Руську Церкву до з’єднання з Римом. Єпископи не мали на меті розривати ієрархічних зв’язків з Царгородом; у тих же обставинах це було лише неминучою обставиною.
Після Берестейської Унії Київському митрополитові признано всі права, якими він до тих пір користувався. Це викладено в двох буллах папи Климента VІІІ: Маґнус Домінус (з 23 грудня 1595 р.) і Decet Romanum Pontificem (3 23 лютого 1596 p.).[6]
Берестейська Унія не була вповні успішною, бо ціла Київська митрополія її не прийняла. Руська Церква поділилася на тих, які прийняли Унію, і на тих, що її не прийняли. Для останніх 1620 р. була висвячена паралельно нез’єднана ієрархія. Від того часу впродовж двох сторіч маємо двох Київських митрополитів — з’єднаний (католицький) та нез’єднаний (православний). У 1620 р. їхня юрисдикція простягалася на ті самі території, тобто на цілість руських земель, хоч на ділі ні один, ні другий не мав прихильників на всіх цих землях.
Від 1648 p., тобто від повстання Хмельницького, політичні зміни знову призвели до зміни церковної юрисдикції. У 1654 році Лівобережжя і Київ перейшли під протекторат Москви. Переяславська Угода між гетьманом Хмельницьким та царем Олексієм унеможливила існування та поширення Унії на Схід. Церковне поєднання з Римською Столицею могло існувати на тих руських землях, що лишилися під Польщею. Там воно поширювалося і згодом ще три єпархії (Перемишльська 1691 p., Львівська 1700 р. та Луцька (1702 р.) з’єдналися з Римом. У поділах Польської держави (1772-1795 pp.) поступово всі руські землі, які колись були частиною Великого Князівства Литовського, перейшли до Росії. Російський уряд відразу вдався до недвозначних дій, щоб обмежувати діяльність з’єднаної Церкви та поволі, але систематично її нищити. Від 1795 року з’єднаного Київського митрополита примушено перебувати у Санкт-Петербурзі, а від 1806 року митрополит вже не міг носити титул «Київського митрополита», а тільки «Митрополит Уніятських Церков Росії». В 1839 р. цар Микола І зліквідував Унію у своїй імперії.
Галичина
У 1772 році Галичина опинилася під Австрією, де з’єднаній Церкві відкрились нові можливості розвитку, але виникла проблема ієрархічного підпорядкування. Росія не дозволяла з’єднаному митрополитові, який мешкав у Санкт-Петербурзі, мати зв’язки з закордонною частиною його Церкви. Австрія ж, зі свого боку, не бажала, щоб закордонний митрополит управляв Церквою, що на її території. В таких політичних обставинах був тільки один вихід: створити окрему церковну провінцію в Австрії. Це було легко, бо Галицька митрополія існувала в ХІV столітті. І так, 1807 р. папа Пій VІІ буллею In universalis Ecclesiae regimine відновив Галицьку митрополію. Галицьким митрополитом став Львівський архиєпископ, і митрополія тим самим дістала свою столицю у Львові.
Аналізе булли Ін універсаліс Екклезіе регіміне
Булла відновлення Галицької митрополії In universalis Ecclesiae regimine з 1807 року належить до торжественних документів Апостольського Престолу. В ній поступово розв’язується складна проблема майбутности єпархій, які знаходилися під Австрією з одного боку, а з другого боку забезпечення існування тих єпархій, які залишилися в Російській імперії. Можна поділити цю буллу на три основні частини:
- Папа Пій VІІ юридично відокремив три західні єпархії від Київської митрополії.
- Ці три єпархії об’єднано у Львівсько-Галицьку митрополію.
- Поширено права Архиєпископа з Київського осідку на Львівсько-Галицький осідок.
Після вступних слів, що висловлюють піклування Римського Архиєрея про Церкви та їх потреби, переходить Папа Пій VІІ до переповідання історії з’єднання Руської Церкви з Римською Церквою. Згадується про декрети Климента VІІІ Magnus Dominus і Pecet Romanum Pontificem, про Замойський Синод та створення Супрасльської єпархії. Відтак Папа Пій VІІ переходить до самих причин булли, яку він видав на прохання імператора Австрії:
«… Католики руського обряду підлеглі єпископам Львівському, Холмському і Перемишлському… перебуваючи під владою Австрійського імператора і короля Богемії та Мадярщини Франціска І… не можуть звертатися до Київського митрополита, а їх митрополит не може брати участи в нарадах цих єпископів.
Тому імператор Франціск І просив, щоб по звільненні вищеназваних Церков від митрополичого права, згаданого Київського Архиєпископа, Львівська Катедральна Церква, яка (колись)… була встановлена митрополичою, а відтак знижена до звичайної єпископської Церкви, тепер знову була встановлена митрополичою, титулом з’єднаною з старинною Галицькою Церквою, якої територія знаходиться в границях його володіння, та щоб цій митрополичій Львівській Церкві признати право номінувати і канонічно наставляти ієрархів для єпископських Церков Холмської і Перемишльської».[7]
Як видно, імператор не тільки просив відновлення митрополичої Львівсько-Галицької-Кам’янецької Церкви, в яку входили єпархії Перемишльсько-Самбірсько-Сяніцька та Холмсько-Белзька, але і домагався ще деяких прав Київського архиєпископа. Розуміючи політичну ситуацію даного часу і клопотання імператора Австрії, Римський Архиєрей дав таку відповідь: «… Признаючи, що є багато чималих труднощів, які противляться Київському архиєпископові виконувати його митрополичі права серед русинів Галицького королівства… постановив ласкаво прийняти пропозиції і просьби імператора і короля Франціска та їх милостиво сповнити».[8]
Відтак переходиться до конкретних заходів. Папа Пій VІІ доручив своєму Нунцієві у Відні або через уповноважену особу повідомити Гераклія Литовського, Архиєпископа Полоцького та Адміністратора Митрополичої Київської Церкви і Епархії та оформити відповідні юридичні акти, відлучуючи Галицьку провінцію з-під митрополичої юрисдикції Київського архиєпископа… «щоб відлучив і відділив старинну Галицьку Церкву від митрополичої Київської Церкви, а теж щоб відокремив згадані єпископські Церкви Львівську, Холмську і Перемишльську… від митрополичої юрисдикції Київського архиєпископа і Церкви, що в сучасну пору існує поза володінням згаданого імператора і короля Франціска… Натомість нехай вище вичислені єпископські Церкви Руського обряду Львівську, Холмську і Перемишльську та відлучені і відділені від митрополичої підлеглости названої Київської Архиєпископськоі Церкви, приєднає до Львівської Церкви з титулом іншої Галицької Церкви…»[9] Далі Папа Пій VІІ зрівнює Львівсько-Галицького владику з «подібним архиєпископом руської нації і обряду», що ним є Київський архиєпископ.[10]
«…Архиєпископ Львівський і Галицький взаємно з’єднаних Церков могли мати можливість і теж повинні вживати, користуватися, зберігати і втішатися цими привілеями, прерогативами, почестями і правами, які приналежні і признані подібним архиєпископам… так, щоб владики згаданих з’єднаних Церков Львівської і Галицької могли чинити, робити і виконувати свобідно і законно все і кожен, щоб подібним архієпископам руської нації і обряду звикло і повинно належати…»[11] Дальше у буллі наставлення Львівсько-Галицького владики архиєпископом: «Натомість інші вищезгадані єпископські Церкви, себто Холмську і Перемишльську,… вийняти і звільнені від митрополичого права та відповідної підлеглости Київському архиєпископові на це, щоб… призначив суфраганами для взаємооб’єднаних Архиєпископських Церков Львівської і Галицької та піддав і підчинив владик цих Єпископських Церков… митрополичому праву вищезгаданих об’єднаних Архиєпископських Церков Львівської і Галицької…»[12]
Прецизність висловів та спосіб уживання термінології у цьому документі дуже влучні. Постійно називається Київський Престіл архиєпископським, але звільняється і відокремлюється Галицькі єпархії від митрополичого права Київських архиєпископів-митрополитів. Потім Холмську і Перемишльську єпархії, звільнені від Київського митрополичого права, підчиняється митрополичому праву Львівських і Галицьких архиєпископів. Іншими словами, архиєпископи-митрополити Львівсько-Галицькі мають ті самі права і привілеї, що їх мають архиєпископи східніх обрядів. Не домагаючися права номінувати єпископів та залишаючи права австрійських імператорів, Римський Архиєрей надав тодішньому і майбутнім Галицьким митрополитам найвищі права, що полягають у самому потвердженні і наставленні підлеглих їм єпископів. «Бо ми проголошуємо архиєпископа згаданих взаємнооб’єднаних Церков Львівської і Галицької… митрополитом, з авторитетом всяке виконувати, що належить до такого митрополичого права. Крім цього, ще як майбутньому, так і сучасному митрополитові об’єднаних Церков Львівської і Галицької з уваги на особливіші обставини та окремим привілеєм признаємо право номінувати на свої суфраганні єпископські Церкви Холмську і Перемишльську… потверджувати і наставляти та уділяти владу свячення».[13]
Треба підкреслити, що тут не розходиться про створення якоїсь нової Церкви свого права (sui iuris), очоленої «верховним» архиєпископом, але тільки йдеться про признання Галицьким митрополитам тих архиєпископських прав, які уже визнав Климент VІІІ Київським митрополитам: «Крім цього ще… признаємо право архиєпископам як майбутнім, так і сучасному митрополитові об’єднаних Церков Львівської і Галицької… цим самим способом і формою, яким цього роду право визнав Київському митрополитові вищесказаний наш попередник Климент VІІІ своїм вищезгаданим декретом».[14]
Тут треба також підкреслити, що Папа Пій VІІ покликується на декрет Климента VІІІ не як на щось окреме. Його рішення немов випливає з рішення Папи Климента VІІІ, як його продовження «цим самим способом». Словами, якими примінено декрет Климента VІІІ до Київського Престолу, тепер відновлюється до Львівського.
Однак Папа Пій VІІ, поширюючи права (верховного) архиєпископа з Києва до Львова, не бажав гасити права (верховного) архиєпископа, які ще тліли де юре на Київськім Престолі, хоч царська російська влада від 1795 року не дозволяла виконувати ці права (потверджувати і наставляти єпископів) і навіть уживати титул Київського митрополита. Від 1806 року згадується тільки якийсь безбарвний титул «митрополита уніятських Церков в Росії».[15]
Тому то вперше в декреті Пія VІІ не згадується про титул «київський архиєпископ-митрополит», а лише «митрополит», згідно з офіційною царською термінологією від 1806 року: «Хочемо крім цього, щоб розпорядження цього нашого декрету не нанесло в нічому іншому жодного упередження до прав і привілеїв Київської Митрополичої Церкви, ані не уважали нічого зміненим відносно церковної ієрархії русинів, перебуваючих в Російській імперії.[16]
Якщо цей папський декрет не вносив жодної ієрархічної зміни в Київську митрополичу Церкву, то вона дальше залишилася (верховним) архиєпископством. Від неї не забрали прав і привілеїв Церкви суї юріс, поширюючи їх на Львівсько-Галицьку митрополію. Внаслідок цього дві окремі митрополії, Київська і Львівсько-Галицька, залишилися об’єднаними в одному Києво-Галицькому (верховному) архиєпископстві і обі могли користуватися на своїх територіях цією самою церковною самоуправою, залежно від політичних обставин.
(Далі буде)
[1] «Innanzi tutto, appare pregiudiziale alia soluzione di vari prowedimenti presi dal Sinodo del Vescovi della Chiesa Ucraina che si proceda alia determinazione del territorio di codesta Chiesa Arcivescovile Maggiore. Si & notato che il Sinodo fa coincidere il territorio canonico dell’Arcivescovato Maggiore di Lviv con il territorio dell’intero Stato indipendente dell’Ucraina; il Sinodo 6 pertanto invitato a chiarire e motivare questo atteggiamento, attenondosi al CCEO can. 146, 2 e favorendo tutte le argomentazioni che siano ritenute necessarie o utili».
[2] «7 – Riconoscimanto del Patriarcato di Kiev e Halvcz e di tutta la Rus’-Ucraina. L’erezione di un Patriarcato 6 riservata alia Suprema AutoritA della Chiesa (CCEO, can. 57, 1) nolla sua piena liberty di decisione. Ferma restando tale liberty, non sindacabile da nessuna istanza. anche I’ipotesi di un possibile esame del problema b subordinate alia previa determinazione del territorio dell’Arcivescovo Maggiore di Lviv, secondo quanto esposto al punto N.1».
[3] Порівняти Кодекс Латинського Канонічного Прана з 1917 р. і «Сlеrі sanctitati» з 1957 р. та Codex Canonum Ecclesiarum Oriontalium 1990.
[4] Стосовно Литовської митрополії, див. Michal Giedroyc, The Arrival of Christianity in Lithuania; Between Rome and Byzantium (1261-1341), Oxford Slavonic Papers, 20 (1987): 1-33; стосовно ж Галицької, дим. Jean Darrouzes, od., Notitiae Episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanao (Paris 1981). p. 399 (Nolitia 17).
[5] Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illuslrantia, ed. Athanasius G. Wetykyi, 1 (Romae 1953): p. 145-147.
[6] Там же, c. 236-243, 266-268.
[7] Там же, 2: 315.
[8] Там же. 2: 315.
[9] Там же, 2:316.
[10] Там же, 2:316.
[11] Там же, 2:316.
[12] Там же, 2:317.
[13] Там же, 2:317.
[14] Там же, 2:317.
[15] Monumenta Ucrainae Historica, Romae 1970, VIII, 175. «Alessandro I distrutlo il titolo permanent!» della metropolia ch’era la chiesa di Kiovia passata ai scismatici, nominando ogli a capriccio in metropolitano or I’uno, or I’atro de ire vescovi Ruteni uniti, cho sono rimasti dope і partaggi della Polonia».
[16] Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia, ed. Athanasius G. Welykyj, 1 (Romae 1953): p. 318.
