Мартирологія УКЦеркви після Берестейського порозуміння

Історичні та політичні впливи на розвій Української Церкви в 17 та 18 століттях

Церковна історіографія оцінює Берестейське Порозуміння як вихідний пункт до замирення між вірними християнського сходу, з одного боку, а заходу з другого. Безконтрольні емоції вірних спричиняли релігійні конфлікти поміж двома цивілізаціями, католицькою — західною, та візантійською — східною. Головними ініціяторами порозуміння православного світу з Римом були єзуїти, саме, Петро Скарга, Бенедикт Гербест, львівський архиєпископ Іван Д. Соліковський, Бернард Мацєйовський, єпископ луцький Адам Потій, та гетьман коронний Іван Замойський. В додатку, король Зиґмунт ІІІ був рівнож протектором порозуміння з Римом.

Історична та політична доцільність порозуміння не мала в основі попертя серед українського православного народу з огляду на назріваюче почуття його окремішности та прив’язання до православної віри. Заразом незрілість польського священства та його церковної єрархії доцінити як слід національний розвиток українського народу, спричиняли вороже ставлення до ідеї порозуміння. В додатку, царгородський та єрусалимський патріярхи висилають на Україну та в Москву Никифора та Люкариса з метою переведення проти унійної акції.[1]

Вороже ставлення латинського духовенства

Після смерти Зиґмунта III розгорнулася боротьба поміж унійним духовенством а латинським за десятинні права. Ненависть поміж духовенством набрала спеціяльних розмірів. В документах із 1667 року читаємо, що латинське духовенство відмовилося підпорядкуватися наказові Риму, який заборонив їм побирати десятину від уніятів. Єпископ Холма Миколай Сьвірський, заявив з цього приводу Миколаєві Гостиловському, Генеральному вікарієві зєдиненої дієцезії Холмської, що всетаки буде побирати десятину мимо заборони Риму з 1666 року[2]. Боротьба поміж зєдиненим та латинським духовенством набирала що раз більшої напруги та розпалювала загальну ненависть. Остаточно це довело до інтервенції Риму, який кинув клятву на непослушне латинське священство, та екскомунікував вісім священиків за бунт. Не від речі буде ще згадати, що на соймі в Холмі, єпископ Яків Суша жалівся на латинську капітулу, як також на самого єпископа, що забороняють українським дітям учащати до своїх шкіл. Ненависть та взаїмна боротьба за десятину набирали такої сили, що латинський священик в одному випадку погрожував відрізати руку тому хто відважиться прибити римський декрет на дверях його костела, заявляючи при тому, що тут рядить єпископ, а не Рим[3].

В основі латинське священство трактувало священиків, які приступили до зєдинення, за католиків нищої кляси. Читаємо в актах апостольського нотаріяту в Холмі з березня 1645 року, що латинський священик з Холма, Войтіх Рачиньскі, в п’яному стані вдарив в лице василіянина Самуеля Ожерського, а українську церкву, яка увійшла в порозуміння з Римом, назвав синаґоґою, зєдинених священиків визивав схизматиками та єретиками[4]. Боротьба за душу української дитини набирала великої напруги. В наслідок чого, єпископ Яків Суша вніс урядовий протест проти заснування в Холмі латинських шкіл піярів. Назрівала небезпека, що в наслідок боротьби двох чинів впадуть василіянські школи[5].

Вороже ставлення латинського духовенства до українського, після берестейського порозуміння, зродило в латинській ментальности почуття погорди до українського священика. Рівночасно гляділи вони на українських священиків як на неуків, не обзнакомлених з засадами віри, та не приготованих до уділювання релігійних наук[6].

Так насильно створене почуття меншевартости серед українського народу та священства, спричиняло їхній перехід на римо-католицизм. Народ не бачив іншого виходу з того пониження та погорди, як перехід на латинський обряд. Трагічне положення українського священика та селянина дійшло до таких меж, що Рим був змушений до інтервенції. Папа Урбан VIII, в 1624 та Бенедикт XIV в 1743 роках видали декрети, якими заборонили латинському духовенству та єпископатови перетягати український народ та духовенство на латинський обряд[7]. Заінтересування католиків латинського обряду до християн східного обряду було радше актуальне з цікавости, а менше релігійне, чи культурне[8]. Доцільним буде ще згадати латинських єпископів Андрія Липського з Луцька, Мартина Шишковського з Кракова, Прохніцкого зі Львова, Ґрожовського з Холма, та Пясецкого з Перемишля, які ставилися скрайно вороже до українського духовенства яке приняло зєдинення з Римом. Закидали при тому, що мовляв, згадані папські декрети здержують латинізацію українського народу. Єпископ Пясецкий бачив одинокий вихід з того положення, підпорядкувати українське священство латинським єпископам в Польщі. Повищі реляції польських єпископів були проголошені в слідуючому порядку, реляція холмська в 1644 та 1665 роках, луцька в 1630 році, віленська в 1635 та 1644 роках, та перемиська в 1649 році[9]. Триста років пізнійше, все українське духовенство в Польщі таки підпорядковано під юрисдикцію латинського єпископату. Боротьба за українську душу триватиме так довго, як довго народ живе, хоча в ярмі.

До речі буде ще тут згадати, що Українська православна церква переживала період релігійної дефензиви перед наступом на українські землі польського націоналізму, культури, та католицизму. Увійшовши в склад Польсько-Литовської держави (1569 p.), Українська Православна Церква знайшлась під деструктивним впливом королівсько-шляхотського патронату. Поскільки тридентська католицька реформа почала свій наступ на Польсько-Литовську державу, так у свойому наслідку вдарила на українське православ’я. Цей наступ польської шляхти поніс на схід релігійну, політичну та економічну експанзію. Зокрема, єзуїтський орден поніс на Україну латинізацію, покриваючи терени України мережами єзуїтських шкіл і колегій для української православної молоді спрагненої науки.

Польща старалася послідовно реалізувати свої пляни, які проходили понад голови українського народу. В ім’я католицької реформи проводилася польська державна політика, а в парі з тим заплянована руїна Української Православної Церкви[10]. Слід тут згадати що в наслідок невдачі Фльорентійської Унії, князь Контсантин Острозький переговорював за згодою короля та українського священства із нунцієм Поссевіном проект Дионізія Палєонтольога, створення в Острозі католицького патріярхату для українців грецького обряду. В наслідок невдалих переговорів, слід дошукуватися причини відступлення князя Острозького від акту порозуміння. На жаль, польська влада та латинська церква хотіли бачити в берестейськім порозумінні дальший крок до польонізації України та Білорусі, та в своїх наслідках, зідентифікувати католицьку реформу з інтересами польської держави та католицької політики на українсько-білоруських землях. Занепад авторитету української православної єрархії, а рівночасно розгул польського свавілля, яке увело в самостійну українську церкву елементи польського февдального права, спричинила занепад українсько-білоруського духовенства. Зневажливе трактування його читаємо в листі холмського єпископа Порфірія Скарбка Важинського з 4-го листопада 1792[11].

Василіяни

Польська історіографія подає діяльність чину Василіян в УКЦеркві слідуючими словами: «Чин Василіян положив великі заслуги для костела, цивілізації та польської справи на наших східних землях… Та священнича праця спричинила зближення поляків з білорусинами, злагіднила спори польсько-українські, та тим самим довела до державної консолідації та скріплення польської державности»[12]. З цього приводу польська шляхта Радзівілів, Замойських, Потоцьких, огортала Василіян спеціяльною опікою.

Василіяни в Білій

Доцільним буде розглянути тут релігійну та політичну діяльність Василіян в Білій. Тут замешкали вони в монастирі біля церкви, основаної 18 січня, 1690 року. Польська княжна Катерина з Собєщини Радивилова, зобов’язала Василіян до переведення церковних місій по селах та місточках положених в її добрах. Рівночасно розпочала будову нового монастиря, 4 травня 1746 року, яку закінчено щойно 1791 року. Василіянські місії тривали між 1777-1795 роками. В загальному відбуто 30 місій. В місійних працях помагало Василіянам латинське духовенство. До місії в Білій 1785 року, запрошено до помочі оо. реформатів. В часі місії в Нарві 1785 року, запрошено оо. кармелітів та латинське духовенство[13]. Дальше, до місії в Канях, 1789 року, запрошено оо. капуцинів з Люблина[14]. В часі місії в Білій, 1791 року, запрошено до помочі латинське духовенство оо. реформатів з Лісної.

Василіяни в Замості

Родина Замойських огорнула ще більшою опікою Василіян осілих на їх добрах. Іван Замойський, великий гетьман коронний, дав 10 червня 1598 року привілей православним грекам, мешканцям Замостя, на побудування власної церкви. Однак, в наслідок зменшення числа греків, церква перейшла під заряд православних українців. Латинізація української церкви продовжалася і тут. Анна Мартинова Замойська, викидає українське православне священство зі згаданої церкви в 1699 році[15], а на їхнє місце спроваджує в 1706 році Василіян[16]. На потреби Василіян, Анна Замойська визначила річну фундацію в сумі 400 золотих. Повищу суму затвердив папа Климентій IX, та синод в Замості 1720 року. Дальшу запомогу для потреб Василіян виділив Іван І Замойський любельський староста, віддавши Василіянам фільварок «Шупінек». Основи до стабілізації життя і праці Василіян поклав о. Іракліт Костецький (1758-1764). 18 вересня, 1758 р. Костецький перейняв заряд монастиря в Замості. В коротці переходить до Теребовлі, а дальше, до Уманя, де «поширував святу унію… розсівав католицьку науку поміж несвідомим, диким і простим українським народом»[17].

В 1764 році Василіяни відправляли місію в Умані. В місійних відправах брали участь оо. Іраклій Костецький, ректор, Іллія Маґерович, про-ректор, Епіфан Ляхоцький, Ліберій Очацький, та Маєвський. 19 червня 1764 року, в часі богослужебних відправ напали на костел гайдамаки та повбивали всіх присутніх Василіян[18]. Були це часи Коліївщини, як відомо, головною причиною до повстання була польська конфедерація в Барі, на Поділлі. Був це шляхетський рух, який прямував до унезалежнення Польщі від Росії, спрямований рівночасно проти безсилого короля Понятовського. На поміч йому Катарина II вислала генерала Кречетнікова на Правобережню Україну, який почав ліквідувати барських конфедератів. Як бачимо, боротьба розгорталася за право окупації Правобережної України, на яку претендували Польща та Московщина[19]. Трагедію оо. Василіян в Умані можна пояснити ще тим, що запросив їх на місію до Умані київський воєвода Францішек Салєзи Потоцкі, а як відомо, український народ боровся, щоби скинути польське ярмо.

Слід пам’ятати що у всіх місійних працях Василіяни послуговувалися латинським духовенством. Психологічно, така співпраця мала негативний вплив на український православний народ. Наші міркування підтвердимо фактами із тогочасних джерел. Наведені тут факти вказують, що в Сідлисках помагали Василіянам в місійній праці 1765 року оо. Реформати[20] в Соли 1779 року, оо. францішкани та бернардини з Радічниці[21], в Городку, 1782 року, канонік каменецький[22]. Слід пам’ятати, що Василіяни працювали рівнож над піднесенням шкільництва на Україні, перебираючи єзуїтські школи в Барі, Берестю, Дубні, Городні, Камінці, Люблині, Мінську, Новгородку, Острозі, Овручу, Полоцку, Вільні, Винниці, Житомирі, під свій заряд.

Загалом, Василіяни провели найбільш активну місійну працю в добрах Замойських між 1755-1782 роками, де виголосили 58 місій вірним обох обрядів. З повище наведених причин, український народ Київщини та брацлавщини був переконаний, що Василіяни уживають місійних наук з метою латинізації України[23]. З цією метою вони були піддержувані та фінансовані польською шляхтою Радивилів, Замойських та Потоцьких. Тут слід дошукуватися дальших причин уманської трагедії.

Тут можна згадати, що Анна Кривцева та Андрій Константинович Даровський, спровадили Василіян в 1682 році, до манастиря в Дарові[24]. Христина Концевич, воєводиня з Берестя, спровадила Василіян до Ліскова, пов. Волковиска[25]. Антоніна Замойська побудувала в Антонополю, пов. Кобринь, монастир, де поручила Василіянам «навчати народ християнських обов’язків в неділі і свята, як латинського, так і руського обрядів»[26]. Тереса з Тишкевичів Завішина зложила фонди в 1732 році на монастир Василіян в Ладі[27].

Стільки про співпрацю Василіян з польською шляхтою. В основі, праця польської шляхти на Україні була спрямована на латинізацію православного народу. В цій акції польської шляхти, Василіяни поклали спеціяльні заслуги.

На закінчення, слід згадати ще митрополита Йосифа Венямина Рутського (1573-1637), який перейняв київську метрополію по смерти митрополита Адама Іпатія Потія 1613 року. В 1606 році вступає він до чину Василіян, якого реорганізацію почав 1616 року, після повороту з Риму. «Влив він нові життєдайні сили до василіянського чину, зреформував його, взоруючися на єзуїтських формах»[28]. Проте Рутський стає «хиба першим владикою від богато років, який зв’язався ближче не тільки з католицьким костелом, але і латинською традицією, який все що найкраще в римо-католицькім костелі, старався включити до акту порозуміння»[29]. Частинну біографію Рутського, написану Рафаелем Корсаком, знаходимо в Державному Архіві в Люблині[30].

Розбори Польщі в 1772 та 1793 роках, скоротили місійну працю Василіян на Україні. Добра польської шляхти перейшли під російську владу, та стали недоступними до дальших місійних праць. В додаток того, зменшилися фонди на удержання Василіян в Замості[31].

Тернистий шлях УКЦеркви

Аналіза політичних ускладнень в 17 та 18 століттях, вказує на невимовно тяжкі обставини серед яких знайшлася УКЦерква. З одного боку, дальший тиск латинізації польського римо-католицизму, а з другого наступ російського православ’я. Невимовно болючим було для українського католицького священства, як рівнож єрархії, трактування їх польським духовенством, як менше вартісних, чи необразованих як слід. Рівночасно натиск російського православ’я виявлявся невимовно дошкульним. Згадати тут хоча священиків УКЦеркви, які радше вибрали шлях безпритульних прошаків, позбавлені своїх парафій, замість принятя російського православ’я.

Були це безіменні герої, яких наша історія чомусь призабула. Нехай мені буде вільно згадати тих священиків, які вибрали хресну дорогу безпритульних прошаків: о. Лаврисевич, парох Зорані, о. Волошинський, парох Любохіна, о. Старкевич, парох Кримна, о. Гадзевич, парох Головна, о. Теодорович, парох Хвастова, о. Волошинський, парох Провалу, о. Баландович, парох Щацка. Всі вони заміняли російське православ’я за жебрачу торбу. Нехай буде безсмертна слава їх пам’яти.

Не від речі буде тут згадати що в 1796 р. Холмська Дієцезія начисляла в деканатах холмськім 14188 католиків, дубнівськім 2302 католиків, любельськім 8039 католиків, красноставськім 5422 католиків, сідлецькім 4932 католиків, в загальному 34.883 осіб[32]. В обставинах безперервних воєн та анархії, УКЦерква тратила безпереривно своїх вірних, з яких богато було примушених приняти латинський обряд[33]. В наслідок повищого, цілий ряд церков на холмщині, залишені вірними улягли цілковитому знищенні.

Як сказано повище, польський костел з одного боку, а російська православна церква з другого, використовували кожну нагоду до знищення УКЦеркви. Берестейське порозуміння заключено в часі царату Федора, сина Івана Грізного. Він виявився нездібним на голову російської держави. В наслідок його ментальної незрілости повстають внутрішні заворушення. Цей період в історії Росії відомий під назвою «смути». Творяться можливості для римських папів виступити активно проти російського православ’я. Діяльність Риму починає обіймати Московію, Швецію та Семигород. Папа Григорій XIII, званий «папа місій», закладає в 1582 p., за старанням Антона Поссевіна, духовну семинарію у Вільні, яка має за ціль місійну працю в наверненні росіян на католицизм. Дальше, папа Климентій VIII творить в 1599 р. Конґреґацію для Поширення Віри (Congregatio de Propaganda Fide), діяльність якої посилив папа Григорій XV буллею з 22 червня, 1622[34].

Православна церква в Росії входить на нові рейки, повертає до сили, з приходом на царський пристіл Михайла Романова в 1613 p., а головно, з поворотом до Москви Федора, батька Михайла. Федор висвячений на патріярха московського єрусалимським патріярхом Теофаном, прибрав ім’я Філарета. Диспотичної вдачі, рухливий, висвячує в 1620 р. ряд єпископів. Ненависть обрядова, підсилювана його єпископами в коротці принесла свої овочі. Відоме нам втоплення Антонія Грековича, наслідника митрополита Рутського, 23 лютого 1618 в Києві, замах на життя митрополита Іпатія Потія, 11 серпня 1609 р. Протикатолицька акція набирає нових сил за панування Алексея Михайловича (1645-1658) тісно пов’язані з працею російського патріярха Нікодима (1652-1658), який почав іменувати себе патріярхом «цілої Великої та Малої Русі». Був це безоглядний автократ, який організував своє духовенство до активної боротьби проти духовенства в УКЦеркві. Слід пам’ятати що Апостольська Столиця, по смерти Іннокентія X, не проявляла активности в боротьбі з російським православним натиском.

В наслідок цього Рим обмежився виключно до духовної праці. Провід духовного життя в католицкій церкві перебирає папа Іннокентій XI (1679-1689). Слід мати на увазі що наступ російського імперіялізму набрав мілітарного імпульсу за Петра І (1698-1725), який продовжувала з не меншим садизмом його наступниця, Катерина II (1762-1796). УКЦерква вступає на шлях мучеництва. Переслідування та Голгота УКЦеркви доводить до її ліквідації під російською окупацією. Тим шляхом пішла на смерть УКЦерква в Галичині після 1945 р. замучена тим самим смертельним ворогом.

Поділитися: