(Доповідь, виголошена на Марійському концерті в УКУ — Рим)
«Цих майстрів і кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстаршому з них Косьмині:
— Мислю поставити храм у городі Києві в ім’я Богородиці, щоб слава про нього йшла по всій Русі.
Косьмина — сивобородий чоловік із сірими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких іконах,— довго думає, дивлячись на небо, гори, Дніпро.
— Мрію давно,— відповідає Косьмина,— і дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила від суєти світу, поринула в мислях до неба…
— Тоді починай, Косьмино!
— Але, княже,— сумно похитує головою здатель,— ставили ми досі дерев’яні храми, тереми, фортеці, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам’яний, вічний.
— Так, Косьмино, кам’яний, вічний!
— По грецькому образу?— спитав майстер.
— Ні,— рішуче відповідає князь Володимир,— ви, київські, вишгородські й новгородські плотники, знані по всій Русі, у Києві також будуйте наш руський храм, а вже болгари і греки вам поможуть…
Минає багато днів, і Косьмина показує князеві змальовану на одному пергамені церкву в ім’я Богородиці, а ще на одному — постать Богородиці з великими карими очима, блідим і трохи суворим обличчям, піднесеними вгору руками.
— Це наш руський храм!— виривається у князя Володимира. — Добре і лице цієї жінки… серіч Божої Матері.
І князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато літ (думав, як створити пам’ятник тому, про що він мріяв дні і ночі,— пам’ятник і храм руським людям, що твердо стоять на рідній землі, тяжко працюють на ній і многотрудно страждають, кров’ю поливають її і сльозами засівають, а кінець-кінців піднімають очі до неба…
Богородиця! Новообращеному християнинові сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не Богу, а невідомій жоні Богородиці, що нагадувала йому богиню Роженицю, перший храм в Києві,— нехай вона, жона, матір молиться, клопочеться перед Богом про людські душі.
Але яка мусить бути Богородиця? Грецькі і болгарські ікони, відомі Косьмині, не задовольняли його — там Богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою він уявляв заступницю-матір.
І він малює на пергамені іншу земну Богородицю — жону із русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рівними устами, трохи сумну, трохи неспокійну». (Скляренко, «Володимир» Трилогія, Київ, 1968 p.).
Не здивуйтесь за таку довгу і дивну цитату. Вона із твору українського письменника Семена Скляренка — «Володимир», виданого у Києві 1968 року. Не знаю нічого про автора. Він добрий «письменник, як це видно з уривку історичного твору. Він вміє побудувати свій твір з історичних фактів, як кожний під’яремний письменник вміє заплатити дань для радянської атеїстичної пропаганди, а в його творі не бракує насмішок на адресу релігії чи християнської моралі. Твір, очевидно, перейшов цензуру відповідних людей без релігії в серці. Але дивним дивом, наче Савло між пророками, Скляренко якось, мабуть, підсвідомо сказав щиру правду. Хоч і кострубато, автор описав про ставлення української душі до Богоматері-Марії вже на світанку історії нашого християнства за Володимира і своїм письменницьким обдаруванням розповів про те, як Володимир почав будувати свій столичний десятинний храм в честь Богородиці, вірно вказує на важні прикмети богородичного культу і побожности в Україні:
«Нехай вона, жона, матір, молиться, клопочеться перед Богом про людські душі…
Вона хай не буде надто неземна, вигадана, як у греків чи болгарів…
Вона в уяві народу чи руського мистця має бути заступниця-матір…
Вона мас бути земною Богородицею…»
Я сказав, що Скляренко ці гарні правди про Богородицю на Русі-Україні висловив кострубато, незугарно. По-богословському ми скажемо наступне: Марія була тісно злучена із нашим народом, з Божим руським людом, що зветься Церквою, і тим вона стала реальною істотою у побожності нашого народу, жила з ним, а нарід жив з Нею. Коли ж поглибити думкою про Її відношення до Христа-Спасителя нашого, як Його Матері, тоді ця Її реальність стає такою виразною і високою, що в Ній бачимо дійсну духовну нашу Матір, нашу Заступницю, Матір, що клопочеться, журиться про наші душі. І богослови і нарід легко тоді знаходять ту велику правду, що Марія є Матір’ю спасенного людства, Матір’ю Церкви. Розважмо над цим коротко в цю хвилину, що її посвячуємо всеціло їй, нашій Матері й нашій Володарці.
Здається мені, що це сьогодні є важливою темою для Церкви, для Богословія, для екуменізму, для щоденної побожности: Марія — велика реальність серед Божого люду, Марія — земна Богородиця, не неземна, не вигадана, тобто перемінена сентиментальною побожністю, або, яка каже наша Літургія: «Вона з ангелами небесна, з людьми земна» (Часослов, ст. 598). Коли такою бачить Марію наша українська побожність, то ми можемо бути зразком для інших західніх християнських народів, в яких, як кажеться сьогодні, є криза марійського культу, а серед богословів криза Маріології — науки про Марію. Папа Павло VІ мусів відповідним поученням справляти і пригадувати багатьом призабуту серед модерного шуму найбільшу постать у всесвіті — чеснішу від Херувимів і славнішу, без порівняння, від Серафимів… Сучасний Папа Іван Павло II, слов’янська душа, це скріплює не тільки постійним своїм словом, але й своїм прикладом, вихований в традиційно марійському дусі свого народу. Модерні богослови, що спричинили Церкві і її вчительській власті стільки клопотів своїми вигадками в пошукуванні за «новим», чи і своїм «достосовництвом» до світу, може тут у Маріології мають маленьку частинну рацію, коли говорять про т. зв. «демітологізацію», тобто усунення наших людських сентиментальних і нераз нереальних поглядів-почувань про Марію-Богородицю, яку благенька чуттєва побожність без солідної основи в св. Об’явленні, у науці Церкви, у Літургії зробила подекуди нереальною і тим самим віддалила Марію від Божого Люду, молоді й від Церкви! II Ватиканський Собор поставив норму-пересторогу для богословів-маріологів, як вчити про Богородицю: »Без усякої фальшивої пересади, але і без надмірного обмеження думки». Марія — то не мрія, сентимент, але велика і благословенна дійсність між нами в історії нашого спасення, в історії Церкви, в історії України.
Про такий «богородичний реалізм», питомий нашій українській побожності до Марії Богородиці говорить II Ватиканський Собор, що свої поучення про Богоматір дуже влучно з’єднав із наукою про Церкву у догматичній Конституції «Світло народів». Там говориться так: «Але рівночасно є Вона (Марія), злучена в одне з усіма людьми, з роду Адама, що потребують спасення; що більше, вона «вповні мати членів (Христових)… тому що в любові співдіяла при народженні вірних у Церкві, які є членами її Глави. Тому також вітаємо Її як визначного і зовсім виїмкового члена Церкви та Її взір і прегарний приклад, і Її католицька Церква, поучена Святим Духом, обіймає синівськими почуваннями як улюблену Матір» (Л. Ґ. 53). Так підкреслений тісний зв’язок Марії із Церквою — Божим Людом. Це бачиться у нашій українській побожності зараз від початків історії нашого християнства аж досьогодні й на це припадково і дивно навіть, вказав письменник у радянській дійсності.
Наша богородична побожність має цей «богородичний реалізм», тобто реальний зв’язок народу в його житті й історії з особою Марії, майже як одної споміж нас, що з народом живе, переживає з ним його болі чи славу, плаче над ним, помагає йому рятує його, опікується ним, заступається за ним, радіє ним і то не як якась висока недосяжна Особа, але як близька і дорога Мати-Мама!
Дуже коротко перегляну тільки нашу історію. Княжна Ганна, жінка Володимира Великого, виїжджаючи з Візантії до Києва, забирає зі собою ікону Богоматері, віддає княжу родину, столичний город і свій новий нарід під опіку Марії. Це мусіло мати вплив на всіх, і це залишило відбитку на дальший біг нашої історії і Марії в ній. Тут до уваги треба взяти психіку нашої душі й український побут. Типовою рисою хліборобських народів, що живуть мирним родинним життям, є т. зв. «матріярхат». Мати — це життя родини, без матері нема родини, мати — це головна особа життя родини, бо вона таки двигає труди, радощі, смутки родини найбільше (наша приповідка: «Що мати навчить, то й батько не перевчить»). Такому народові особа матері й особа такої незвичайної Матері зразу стала близькою. Типовою рисою потім, зокрема під впливом Літургії, у набожності й культі Марії в нас було постійне звеличуванні Марії як Матері Божої, матері українського краю, матері українських земель.
Володимир будує свою величаву церкву-собор (т. зв. Десятинна). Літописець каже, що Володимир особисто проголосив окрему молитву за свій нарід і в цій молитві сказав: «Хто молиться в цій церкві, вислухай його молитву і відпусти всі гріхи через молитви Пресвятої Богородиці». Церква була посвячена Успенню Марії.
Ярослав будує на колотих Воротах церкву Благовіщення і офіційно віддає свій столичний город, державу і нарід під опіку Марії. Знаємо про це і з слів митрополита Іларіона з його славної проповіді «Про закон і благодать». Він каже про Ярослава: «І славний город твій (Володимира) обложив могутністю, як би віночком і поручив людей твоїх і святий город всеславній, всескорій на поміч християнам Пресвятій Богородиці… і в ім’я першого празника Господнього святого Благовіщення, щоб так як привіт Архангел дав Дівиці, було і місту цьому. Бо до неї сказав:« Радуйся, обрадованная, Господь з Тобою, а до міста:«Радуйся, благовірний городе, Господь з Тобою!». Що це значить? «Обложив могутністю», значите оточив якимись оборонними спорудами, але між тією фортифікацією поставив на воротах найбільшу оборону — Церкву Марії. Вона символічно наче особисто боронила город! У Софійськім соборі Ярослава ікона Марії, що молиться і благословить нарід, є на чільному місці. Ікони мали потім великий вплив на побожність народу і на його релігійну формацію. Ікона Марії була прийнята та улюблена між народом. Ікона це був катехизм, який поважали всі. Яке значення мала в нас ікона, найкраще каже мудрець, що списав «Ізборник Святослава» 1076 року: «Іконі Христовій і Пречистої Його Матері і всіх Святих Його з вірою шану віддавай, і як до них самих, любовно в молитві промовляй».
Потім настали важкі часи нашої першої руїни, і серед них скрізь чудотворні ікони Марії, легенди і оповідання про Її поміч (нагадаймо «Слово про похід Ігоря»), Міста із чудотворними іконами стають християнськими і національними центрами, навколо яких гуртується оборона релігійних і національних вартостей.
Козацькі часи дають нам окрему віру в опіку-покров Марії, і з цією вірою в захист Марії нарід йде в найтяжчі часи своєї сумної історії: руїна державносте неволя, важкі окупації. І в тих часах не бракує присутности Марії. Присутня вона своїм Покровом в козацькій церкві на Січі на запрестольній іконі із молитвою «Покрий нас чесним своїм покровом і ізбави нас від усякого зла». Коли ця руїна завершується катастрофою, запорожцям треба покидати Січ і мандрувати в чужі землі. Т. Шевченко так драматично описує ці події:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір-Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли…
І на тій чужині:
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала Матір Божа
Сльозами святими.
Заплакала, милосердна,
Неначе за сином…
А потім знову народні пісні, думи про опіку Марії, що з них деякі ще досьогодні є перлами нашої народньої молитви, зібрані у Богогласнику, а з ними дальше численні чудотворні ікони й місця опіки Марії над народом.
Наші часи, зокрема XX століття — це продовження тієї покровської традиції в Першій і Другій світовій війнах. Покров-опіка Марії залишається єдиною надією на поміч згори, і з тією надією ми йдемо крізь грізні й криваві роки. Щоб скінчити цей схематичний перегляд, треба додати бодай один голос з України тепер, і то голос, що виховався серед безбожницької атмосфери, що не знати навіть звідки, по-людському говорячи, знайшов Марію у своїх поетичних думках. Це голос Олеся Бердника, що пише до папи і бачить рятунок для цілого світу в його поверненні до своєї Матері. Яка смілива, несподівана і така реалістична думка. Бердник пише: «Ми (тобто О. Бердник і група однодумців) пропонуємо скликати повноважний форум Матері й дитини — форум Божої Матері, який, обговоривши плянетарну ситуацію, звернеться до всіх дітей своїх з ультимативною вимогою — зупинити протистояння і розпочати Еру Єдности і Любови. Лише Матір здатна здійснити цю Акцію».
Що за слова і що за плян письменника-фантаста в безбожницькій країні. І не новий це плян-думка. В подібній формі сказав їх Папа Пій XII у своїй гомілії в день проголошення догми про вступлення Марії з тілом до неба: «… За цей світ без миру, що в ньому гнітить всіх взаємне недовір’я в розбраті, суперечностях, в ненависті, тому що в ньому ослабла віра і майже вигасло почуття любови і братерства в Христі,— ми благаємо гаряче, щоб Та, що вступила до небес, простелила путь до повороту палких і шляхетних почувань і життя в людських серцях; ми невтомно напоминатимемо. що ніколи не сміє жодна інша річ розбити тієї свідомости, що ми є всі сини однієї Матері Марії, що живе на небесах, яка є вузлом нашої єдности з Містичним Христовим Тілом — ця друга Ева, друга Мати живих, що хоче всіх людей привести до правди і благодаті свого Сина». Чи не та сама думка, що в Бердника й однодумців?
Які це виразні слова про той конечний зв’язок людства з Марією. Коли людство згубило правду й опинилось на роздоріжжях чи й на краю загибелі, йому треба повертатись до Матері! Спасення прийшло через Марію, її Материнством, кожний рятунок приходить через зв’язок з нею, Її заступництвом. Наша історія є доказом цього, і це є наша віра і богородична наша побожність.
Погляньмо тепер з богословського боку на цей важний зв’язок Марії з Її Божим людом, з Церквою, яким вона є дійсною духовною Матір’ю спасенного людства і яким Вона стає такою нам близькою, реальною, земською, не відізольованою від Церкви, такою, як описана у св. Письмі — Дівою з Назарету, чи й такою, як часто реалістично описують Її наші коляди чи пісні Богогласника, або як каже такими ж реалістичними словами Папа Павло VІ: «Марія в дійсності є з нашого роду, правдива дочка Еви, хоч не має провини тієї матері, вона правдива наша сестра, яка повністю поділяла, як скромна і бідна жінка, умовини нашого життя».
В перших століттях християнства у Отців Церкви нема окремої науки про Церкву (еклезіології). Покійний професор нашого університету о. Юлій Тицяк стверджує: «Час, в якому живеться Церквою, не потребує еклезіології, бо він є нею виповнений, і все догматичне мислення є просякнуте церковною думкою, без потреби якогось вчення про Церкву («Софія», стор. 225). Щойно пізніші часи, а зокрема т. зв. реформація стали причиною для окремої науки про Церкву. Тридентійський Собор подав напрям для шукання в джерелах Об’явлення і Традиції суті Церкви. Під впливом духа часу акцент поставлений був на ієрархічну структуру Церкви, яку заперечували протестанти. З таким поглядом залишилось богословіє кілька століть. Німецький богослов Шебен в минулому столітті звернув увагу на другий важливий аспект в науці про Церкву, а саме, як спільноту благодаті, як Христове Містичне Тіло, як таїнственний організм, Церкву, як Таїнство спасення (в противагу, як сьогодні кажеться — до «Церкви інституційної»). Цей же богослов, що був теж визначним богословом-маріологом, знаходить у християнській старині цікавий погляд Отців Церкви, що ставить поруч Марію і Церкву. Пізніші богослови і наші часи це — глибоке і важке поняття-факт розвинули й дослідили: Марія є коренем-основою і праобразом-правзором Церкви. Між Марією і Церквою є живе взаємовідношення, а навіть те, що Церква є вселенською-католицькою-соборною, такою, що охоплює цілий світ, усі народи є пов’язані за Марією-Матір’ю. Ця думка — це думка Східніх Отців і східньої Маріології. Вона базована на св. Письмі й Літургії. Це взаємовідношення побудоване на двох висловах — Мати і Діва.
Про Церкву як Матір і Діву говорить св. Павло. Він пише до Галатів в типово жидівському стилі, протиставляючи два Єрусалими: Єрусалим старозавітнього закону, невільний і Єрусалим небесний, вільний від Мойсеєвого Закону. Цей Єрусалим є матір’ю нас усіх — то Церква: «А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам» (Гал. 4,26). Порівняння Павла із Сарою, матір’ю вибраного народу і вільного з Агар — матір’ю рабів, не є звичайною алегорією, але служить Павлові до насвітлення важної науки про Церкву. Вона мати живих і вільних в Христі.
