В минулому, в традиційних проповідях по Великодні проповідники коментували в різний спосіб великодню благовість, уживаючи як тему Христові появи по воскресенні своїм учням чи своїм друзям, щоб вони побачили його воскреслим і стали свідками тієї преважної події, якою Христос завершив своє післанництво від Отця. Сьогодні під впливом «нової богословії» зокрема молоде покоління священиків не хоче проповідувати тих описів появ, як фактів Христового воскресення, а радше звертає увагу на зміст і значення події пам’ятного третього дня і порожнього гробу, як таїнства спасення, лишаючи на боці Христові появи у євангеліях по воскресенні, які для декого, може, й не автентичні згідно з тією богословією, але служить для ілюстрації цього незглибимого надприроднього факту, яким Христос радше переображує, обожествляючи людську природу, взяту у воплоченні і через смерть Христову вона осягає повну досконалість і вияв у воскресенні через таїнственне себеуділення Бога людині. Дійшло це строге богословіє до того, що й поставило в сумнів Христове воскресення, помимо усіх зусиль підкреслювати, що ці «пояснення» мають основу в історичному факті порожнього гробу. Можна так дофілософіюватись…
Серед описів появ Христа по своїм воскресенні немає одної, яка — поява — повинна б бути бодай згадана, коли в тих описах не поминено нічого важного і потрібного. Це поява Ісуса своїй Матері. У моїй не короткій душпастирській практиці я в першому зараз тижні по Великодні, а зокрема, коли частина бодай великоднього часу лучилася з місяцем травнем, кожного року в різний спосіб до тієї незаписаної появи Ісуса своїй Матері у проповідях звертався. Ця подія має так багато для науки і Христової благовісти: і про велику постать Марії, і її участь в ділі й історії нашого спасення, і про велике значення набожности до Неї, і про велике значення матері в житті кожного з нас і в житті народу, і еклезіяльне значення Марії, і в катехизі, і у вихованні дітей та молоді, і чимало інших добрих питань нашого надприроднього і туземного життя. Таку практику стосував я і в Римі для нечисленних ще недавно тому студентів УКУ. Спостерігав я, однак, що вони легко усміхалися з мого ентузіязму для такої геми. По Літургії була розмова з ними, і вони мені чемно дивувалися, що я таку «нереальну» тему порушую. В св. Письмі не згадується про появу Христа своїй Матері, значить такої появи не було, або в кращім випадку не можна про це говорити, коли євангелисти про те мовчать. То, мовляв, проти егзегетичних правил. «Сьогодні, — казали вони, — це на сучасне вухо не добре звучить». То були не злі студенти і не зі злою волею говорили. Вони держались логіки. В основному — протестантської, хоч самі хотіли належати до т.зв. «восточників», включно з пристійними бородами. Свою освіту здобували вони в римських університетах. Цей відомий тепер настрій по II Ватиканському Соборі, який, на щастя, нарушив тепер Папа Іван-Павло II своїми численними проповідями про Марію, не дивлячись, чи все виразно написано про її особу у св. Письмі.
Для таких слухачів, зокрема «східнього напрямку», треба іншого аргументу. Жив у першій половині шостого століття славний візантійський поет родом із Сирії, диякон Роман, який залишив велику кількість поем, які звались кондаками. Серед них один високої поетичної вартости про Марію у стіп хреста на Голготі. Кондак — це поема, часами в двадцять стрічок, з окремою структурою,а змістом це, властиво, поетична проповідь, яку можна було виголошувати, співаючи. Щось як наші думи, що були поетичною розповіддю зі співом при бандурі.
Кондак про Марію під хрестом, як і кожний інший, має на вступі окремий вірш, щось як би мотто, і такі вступні вірші під назвою кондака (слово означає — коротка пісня) увійшли в нашу Літургію. Найбільше дав їх той диякон Роман, прозваний Сладкопівець. Славний такий його кондак, який старі наші люди знали напам’ять, — то кондак Різдва: «Діва днесь преістотного родить». Такий кондак про Марію під хрестом є в нашій утрені страстей, яку служимо в четвер увечері, перед дев’ятим євангелієм і звучить він поетично так:
Прийдім усі оспіваймо Ради нас розп’ятого;
Його бачила Марія на хресті і говорила:
Хоч і терпиш розп’яття,
Ти єси Син і Бог мій!
Тоді слідує властива поема з сімнадцяти строф. Зміст поданий у формі діялогу між Марією і Ісусом з чутливими нотами з глибокими богословськими думками, поетичною майстерністю. Роман називає Марію Агницею, а Ісуса Агнцем. Поема є чудова і варта перекладу доброго поета. Ось дещо з її змісту і те, що відноситься до моєї теми.
Марія іде враз з іншими жінками в Христовім хреснім поході на Голготу і між нею та Ісусом твориться діялог. Марія його починає питанням: «Куди ідеш, Сину? Чому так ідеш зосереджено цією дорогою? Чи можу йти з Тобою, чи ждати мені: скажи мені слово, скажи мені слово, не проходь біля мене мовчки… Я ніколи не думала побачити Тебе в такім жалюгіднім стані…».
Роман творить цілий ряд таких питань розболеної Матері, яка бачить свого Сина осамітненого, який іде на смерть за всіх: «Чи то для Тебе винагорода за те, що Ти спас усіх, що Ти всіх полюбив?». Ісус відповідає з великою лагідністю: «Чому плачеш, Мамо? Щоб я не страждав, щоб я не пішов назустріч смерті? Якже ж я викуплю Адама? Щоб я не спочив у гробі? Якже ж тоді зможу привести до життя тих, що в аді? Клич радше: Власною волею терпить мій Син і Бог мій».
Діялог між Сином і Мамою продовжується з великою тонкістю думки і почувань. Марія ставить питання на вид таїнства відкуплення, про яке вона знає від Благовіщення, й Ісус відповідає, вчить і радить не плакати, а радше просити: «Май милосердя над Адамом, милосердя над Евою, Сину мій і Боже».
У цьому діялозі дальше є чудове місце нашої теми. Марія — Агничка ще раз питає: «Сину мій, не будь противний, коли ще раз говоритиму. Скажу Тобі те, що лежить мені на серці, щоб зрозуміти від Тебе те, що хочу. Коли Ти терпиш, коли Ти вмираєш, чи повернешся Ти, щоб бути біля мене? Коли ідеш лікувати Адама і Еву, чи побачу Тебе? Ось цим я тривожуся: може Ти, вийшовши з гробу, йтимеш в пориві до неба, а я, а я, щоб побачити Тебе, тільки плакатиму і кликатиму: Де Ти, Сину мій і Боже?».
Ісус дає теплу відповідь, яку поет вкладає в Його уста: «Бодрися, Мамо, Ти будеш першою, що побачиш мене при виході з гробу. Я прийду, щоб показати Тобі, від скільки кар я викупив Адама і скільки поту я пролляв, страждаючи за нього. Моїм приятелям я лишу рани на моїх руках. І тоді Ти могтимеш, Мамо, очима душі бачити ще раз живу Еву і кликатимеш з пільгою: Він вирятував моїх прабатьків — Син і Бог мій».
Діялог ще продовжується з вишуканими думками і глибоким змістом. Для нас важна ця поетова думка: Ісус з’явиться своїй Матері першій, бо Вона в Божих плянах нашого спасення має перше і найвище у вселенній місце. Тут бачимо, як теж у поемі «Ангел сповіщав», правдоподібно Івана Дамаскина, як поет ніжно і реалістично торкає це питання. Роман знає, що у св. Письмі немає згадки, ані навіть натяку про появу Ісуса своїй Матері по воскресенні. Поет тому і не знає, як це сталося, чи навіть як це могло статися. І ніхто не знає. Поет знає, що так повинно було бути і відчуває це. Тому не береться навіть фантазувати щось своєю побожною уявою, боїться прямо торкати цю інтимну сцену-подію. Вкладає в Ісусові уста запевнення, що своїй Матері явиться і то як першій! То сцена великої благодаті як у Благовіщенні хоч там ішлось про велику згоду Марії взяти участь у воплоченні і в нашім спасенні; тут картина є незвичайна й особиста, і інтимна. Поет тільки шукає високих рацій, чому вона мала відбутись і бути першою по воскресінні. Рація ця одинока, яка повторюється як постійний рефрен: «Христос Син і Бог мій». Потім скаже ті слова апостол Тома, і Роман бере їх до свого рефрену з тією тільки різницею, що Тома збагнув свою помилку, побачивши Господа і Бога по воскресінні, а Марія зрозуміла своє місце у найбільшому і непонятному таїнстві хреста і Христових страждань і як людська істота, окремо для цього стала вибраною, побачила себе як другу Еву біля другого Адама (думка св. Павла!) в завершенні діла свого Сина і Бога у Його воскресенні.
Варто вчитись у поетів (чи не вчимось любови до України у Шевченка?!). Вони глибші від богословів, зокрема сьогоднішніх, що хотіли б усамостійнитись від Вчительської Власті Церкви, яка з певністю не хоче вести їх на манівці у своїй великій дбайливості про збереження довіреного Церкві скарбу Об’явлення. Велика делікатність поетів не торкати таїнств віри, бо вони понад наш розум. Велика здібність поетів не пояснювати таїнства віри (що є понад наші сили), не трактувати їх як розумовий матеріял для нашої логіки, але бачити їх, як вічні правди, яких джерелом є Бог і Спаситель наш. Кожна правда віри, чи радше кожна правда про якесь Боже таїнство, об’явлене в історії спасення Богом, є дійсністю іншої нематеріяльної сфери надприроднього буття. Ми люди, істоти, «зложені» з тіла (матерії) і духа, який пізнає матеріяльний світ через тіло, а духовний світ великою силою ума, що вміє пізнати духовний світ, доступний розумові, як духовній силі й здібності. Але коли треба перейти в сферу чистого і абсолютного Духа, яким є Бог, ми без Божої окремої помочі до Нього зблизитись не можемо. Але розум наш зі здоровими почуваннями, піднесений і скріплений силою-благодаттю, може пізнавати в якійсь мірі і таїнства Божого Буття, Божу волю, Божі пляни для нас, Божі промисли для нашої вічности, зглиблюючи слова і події, в яких Бог себе в історії об’явив і те Об’явлення в історії завершив в Ісусі Христі. Ці речі в якійсь мірі збагнути можемо не розумуванням, але глибоким переживанням Божої дійсности і контемпляцією (медитацією). Поетам це легше при помочі їхнього надприроднього дару. Роман до таких належить, і його кондаки, в не одній справі, роздуми над Божими таїнствами є реалістичні в Божій дійсності. Такою є і поява Ісуса Марії по своїм воскресенні.
Марія — Мати Ісуса — належить до упривілейованих споміж нас людей перед Богом з окремим місцем в історії спасення. Тому у св. Письмі бачимо Її в Різдві, в часі Христової проповіді з Ним, зокрема близько перед його страстями, в сумнім поході на Голготу, під хрестом і в моменті Зіслання Святого Духа. Немає згадки про Неї по воскресенні і серед Ісусових появ. Але не міг Ісус їй не з’явитись. З’явився їй першій, бо було б дивно бачити Її у всіх таїнствах життя Спасителя, а не бачити Її у таїнстві завершення спасення, яким є Його смерть і воскресення, якого Марія є першою спасенною, як і її прамати Ева. Це бачить глибоко поет шостого століття Роман Сладкопівець — творець високої церковної і літургічної поезії.
