Протягом трьох гарячих місяців української революції увага всього світу була прикута до головної
площі України. Набагато рідше в новинах з’являлась інформація з регіонів. Проте майже у всіх облас-
них центрах країни з різною інтенсивністю та напруженістю відбувалися місцеві акції протесту,
спрямовані не лише проти несправедливості у верхах, але й проти зазіхань на гідність людини, які відбуваються щодня поруч нас. Про один із таких малих Майданів розповідає Отар Довженко, викладач
Школи журналістики Українського католицького університету, відомий медіа-експерт, журналіст і
громадський активіст.
– Отаре, як мені відомо, ти провів дві третини революційного часу у Львові? Навіщо було збирати людей на ті малі Майдани, якщо головна боротьба тривала саме в столиці?
– У Львові все почалося з того, що наш студент Школи журналістики УКУ Андрій Приймаченко, киянин, побачив у Фейсбуці пост Олександра Аргата, журналіста «5 каналу», про те, що він вийшов на Майдан на заклик Мустафи Найєма увечері 21 листопада, і Андрія це підбило… Він побіг по кімнатах з криком: «Давайте, давайте ідемо і ми тут, у Львові, на Майдан! » Вони намалювали плакат «Львів’яни, виходьте на Майдан!» і поїхали на проспект Свободи до пам’ятника Шевченку. Це була акція солідарності з київською акцією протесту, навіть не протесту, а вимоги підписати Угоду з ЄС.
Я спочатку скептично до цього ставився. Брав участь у тому, що відбувалося, але до 29 листопада ставився до цього скептично. Був абсолютно упевнений, що влада проігнорує ці акції, як воно й сталося, був у захваті від своїх студентів і від усієї тієї молоді, яка вийшла. Був у захваті від тієї грандіозної кількості вмотивованих молодих людей, які готові були протестувати. Я теж розумів, що коли в Україні казали: «Янукович бандит! Банду геть!», то вважалося, що це вживається у переносному значенні. Але в мене було відчуття, яке потім справдилося, що вони є бандитами в прямому розумінні цього слова і їм байдуже до того мирного протесту.
Насправді для мене особисто то був не так протест, як таке собі служіння, бо все це почали мої студенти, і я розумів, що маю бути з ними, що маю їм допомагати. Вони займалися прес-центром, зв’язками з громадськістю, поширенням інформації це також мій профіль, я знав, що можу їм у цьому помогти. Спочатку мій студент Павло Островський мною керував, я був його підлеглим, потім моя студентка Василина Думан теж мною керувала, і щойно згодом я почав координувати той прес-центр.
Метою львівського Майдану було висловлення солідарності. Наступного дня почалася відправка людей до Києва, і з часом це стало важливою метою відправляти на Київ ресурси і людей. Київ споживав дуже багато ресурсів і вимагав дуже багато людей.
До Києва, також на початках, поїхала моя дружина, а потім ми з нею чергувалися. В цьому випадку вічуття тої солідарності було для нас дуже живим. У перший місяць, незважаючи на побиття студентів, незважаючи на штурм Майдану, мені здавалося, що вся ця історія може припинитися. І лише наприкінці першого місяця я сказав комусь знайомих: «Ти знаєш, це стає чимось більшим, аніж Майдан 2004 року».
– Отаре, чи були ідеї зробити з львівського Майдану філію київського, а не просто ресурсний центр? Звісно, треба бити ворога «в голову», але ж не можна сказати, що у Львові нема проти чого виступати?
Це був Майдан проти всієї системи, тим більше системи, яка з львівським Майданом відразу почала боротися. О третій ночі суд заборонив акцію протесту, і тут же прийшли судові виконавці, щоби знести намет. Цього їм не дали зробити, бо знайшли якусь помилку в тому рішенні суду. Після цього місцева Прокуратура влада боролася як? порушувала справи, я навіть був фігурантом однієї з них, даївці не пускали людей до столиці. Місцева влада хоч і мляво, але встромляла палиці в колеса.
Чим ми почали займатися? Почали з деконструкції Партії регіонів. Здавалося, ПР тут не таке вже й велике зло. Понад те, за шість днів до початку революції була велика акція Партії регіонів за євроінтеграцію. Є фотографії, де стоять усі місцеві хруні і їхні хруненята, молоді «регіонали», під пам’ятником Шевченку з європейськими прапорами, скандуючи «Yes ЄС! »
Ми зрозуміли, якщо Партія регіонів впаде у Львові, то це може мати ефект доміно. До певної міри так і сталося: 6 грудня ми оголосили ультиматум усім місцевим депутатам Партії регіонів. А це вже після побиття студентів! Тому наша заява була досить різкою, ми сказали, що руки «регіоналів» у крові, тому ми як громада Львівщини вимагаємо від депутатів Партії регіонів вийти з фракції, вийти з партії. І якщо вони цього не зроблять, ми будемо діяти. Йшлося найперше про економічний бойкот бізнесу представників цієї партії. Той ультиматум був озвучений. Він був першим в Україні. Він подіяв. Спочатку саморозпустилася фракція і партія в міській раді. Згодом, у січні, після подій на Грушевського, саморозпустилася фракція в обласній раді. Далі ми тиснули на них з вимогами вийти із партії. Вони дали нам зрозуміти, що 22 лютого буде конференція, на якій вони вийдуть із партії та саморозпустяться. Але ми сильно тиснули, щоб це відбулося негайно, поставили білборди з написами «Є така партія, яка вбиває людей». Це одна з наших найуспішніших акцій. (Сміється). Потім було встановлення хреста пам’яті жертв Партії регіонів навпроти ринку «Південний». Відверто кажучи, я не тішуся цим усім, бо навіть хрест, хоч і був присвячений загиблим, все ж мав на меті дошкулити Партії регіонів. Аби загладити свою провину, ми робимо старання, щоби на цьому місці встановити повноцінний меморіал, пам’ятний знак, посадити дерева. Це має бути місце пам’яті про людей, а не місце дошкуляння «регіоналам». А коли почали у Києві 18 січня масово вбивати людей, то львівські «регіонали» один за одним почали виходити з партії. Вийшли всі.
– В чому полягав успіх економічного бойкоту?
Перш за все виснаження супротивника. Завдання фінансової шкоди з метою зменшення його ре- сурсів. Але набагато більше значення має зміна соціальної норми. Рік тому у Львові казали: «О, та він із Партії регіонів, краще його не чіпати», а тепер кидають зневажливе: «Фе, та він із Партії регіонів…» Йшлося про те, аби словосполучення «член Партії регіонів» було лайливим, аби людині було соромно, що вона належить до цієї партії. Не страшно, а соромно. Щоби їй перестали руку подавати. Для Галичини це продуктивна тактика, оскільки в багатьох людей тут зберігся рудиментарний сором. Коли ми з Ростиком Параньком стояли біля «Родинної ковбаски» на першій акції, люди нам мало в очі не плювали: «Та що ж ви таке робите? Та ж там наші люди працюють!» А вже через місяць варто було вийти з табличкою «Бойкот Партії регіонів», як до тебе вишиковувалася черга охочих мати перелік товарів чи фірм, які належить бойкотувати. Це було велике зрушення. Зараз воно трансформується у бойкот російських товарів.
– В один момент маленьких Майданів з’явилося дуже багато по всій Україні. Значна частина країни стала суцільним Майданом. Які кроки робилися потім? Адже війна тривала вже не тільки на «київському фронті» виникло багато фронтів?
– Усі ці три місяці можна поділити на різні періоди. По-різному було в різних містах. Наприклад, у середині грудня в Тернополі, Майдани розійшлися, бо всі поїхали Івано-Франківську та інших містах до Києва, не було сенсу там мітингувати, не було сенсу витрачати час, сили і електроенергію. Я на той час помилявся, бо казав, що львівський Майдан теж треба розпустити, залишивши тільки пункт приймання грошей, що всі повинні їхати до столиці. Я сам тоді поїхав до Києва. Та згодом ідея Майдану як постійно діючого органу безпосереднього народного волевиявлення і як засобу комунікації відродилася. Люди все одно збиралися на площі, приходили подивитися новини, послухати, помолитися і т. д.
Такі щоденні, щотижневі стаціонарні Майдани насправді найбільшими були не у Львові, а в Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Одесі. Їх там розганяли, били, цькували, порушували кримінальні справи, але вони збиралися і зараз збираються, незважаючи на те, що в Києві нібито змінилася влада. Бо їх цілей не досягнуто, бо те, чого вони вимагали, ще не реалізоване.
Якщо вважати, що Майдан – це чин того нового класу, тієї верстви населення, яка вже усвідомила себе здатною щось змінити у своєму житті та в житті країни, то ці «збіговиська» у центрі міста є, власне, засобами вираження, засобами існування тієї верстви і вони мусять жити далі. Бо якщо зараз розійтися, перестати збиратися, перестати координуватися і діяти, то все дуже легко відкотиться до того, що мали раніше. Були Майдани в 2004-ому, але до Майдану в 2013-ому, крім податкового і мовного Майданів, крім подій у Врадіївці, всі мітинги були платними. 2013 рік – це момент, коли люди почали виходити не просто за гроші, а навпаки, несли мільйони грошей на те, щоби Майдан жив. Що треба зробити з людьми, щоб вони знову так вийшли? От нещодавно у Львові не прийняли нового прокурора, якого призначили без згоди Майдану. Зібралися кількасот людей і не впустили його до кабінету. Раніше у нашому місті легко було мобілізувати кількасот людей? Hi! Акція підтримки ТВі 2011-ого це – двісті-триста осіб, хоч це була всеукраїнська акція. Зараз всі усвідомили, що треба діяти, поки все ще «гаряче», поки воно пульсує, поки живе. Тому людей легко зібрати. В цьому сенс маленьких Майданів. Знову ж таки, вони є місцем комунікації. Зараз у Києві вже нема тієї «голови», проти якої був спрямований столичний Майдан, але зло воно банальне, воно ховається в бюрократичній системі, і зараз збільшується потреба в місцевих Майданах, які повинні добити ту «гідру» знизу.
– Чи існування малих Майданів тепер набуло більшого сенсу, ніж існування столичного?
– Вони дуже важливі. Понад те, утворились самоорганізовані середовища, які живуть уже поза Майданом. Спільнота «No pasaran Львів», яка займалася блокуванням військових частин, виросла у тритисячну групу людей, які хочуть активно щось змінювати. Зараз ідеться про люстрацію, про те, щоб не допустити корупціонерів до влади. Зараз люди дуже активні, і цю активність треба скеровувати в конструктивний напрямок.
Для мене сенс Майдану полягає у тому, щоби не дати «цим» перетворитись на таких самих покидьків, якими були «ті», щоби забезпечити покарання вбивць. Тому що зараз для мене абсолютно очевидно, що однією з таких непублічних умов того, що «цим» передали владу, є те, що вони нікого насправді не покарають. Ті, що причетні до вбивств, розгонів, до «тітушок», спокійно живуть, їх ніхто не затримує… Є групи, які всі ці місяці займалися пошуком, пізнаванням, розслідуванням тих людей, «беркутівців», «вевешників», «тітушок», організаторів «тітушок», які били людей. Вони мають інформацію (докази) про сотні тих, хто безпосередньо брав у цьому участь. Сотні! З доказами! Я впевнений, що така ж інформація вже є у нової влади. Зараз, коли існує дуже великий кредит довіри, надмірний кредит довіри до цієї нової влади плюс ситуація в Криму, всі кажуть: «Не можна їх критикувати, бо в нас війна. Треба владу підтримувати». Я не проти того, щоб їх підтримувати, але люди, які калічили, вбивали, поливали з водометів у мороз, палили вогнем, відрубували голови – вони всі на волі! Сьогодні Майдан виступає в першу чергу проти цього. Важливо не тільки те, щоб покарати винних, а й те, щоб вибити з голів тих, які зараз при владі, думку про те, що вони «криша», яка може дозволити комусь порушувати закони і залишатися безкарним.
– А якими є механізми практичної діяльності спільнот, що продовжують справу львівського Майдану?
– Поки що йдеться про громадянську взаємодію і громадянський протест. Протест і пряма дія – ось два крила протестного руху. Мирний протест не діяв узагалі, поки був Янукович, а тепер він може діяти, бо нова влада прекрасно розуміє, що мирний протест, якщо на нього не реагувати, переросте згодом у немирний. Перед цим акції протесту не мали сенсу, але мали сенс акції прямої дії бойкот, блокування, захоплення тощо. Пряма дія залишається і зараз. Наприклад, популяризація відмови від російських товарів.
Історію з люстрацією будуть забалакувати, і це зрозуміло. Нам важливо не допустити цього. Крім того, ми висунули умову, що всі нові призначення відбуватимуться через Майдан. Нехай ця людина прийде на Майдан, розкаже, хто вона, відповість на запитання. Якщо до неї будуть предметні питання («Чому ти зробив те і те?»), нехай відповідає. А якщо будуть питання на кшталт «Що ти збираєшся робити з тим, тим і тим?», нехай розповідає. А потім люди скажуть так чи ні. Люди зі старої системи, зі старими поняттями, зі старими поглядами і цінностями нічого не змінять. Вони мусять змінитися самі. А навіщо їм змінюватися, якщо їм зручно в тій системі, яка була? Ми їх змінити не зможемо, ми зможемо їх налякати, тиснути на них, щоб вони чинили чесно. Але де сенс, якщо можна просто призначити чесну людину? Щоби керувати міліцією, не конче бути генералом вистачить розуміти структуру, знати обов’язки і те, що міліції можна, а що не можна
– Революцію легко почати, але важко зупинити. Складно перейти від революційних дій до більш зважених. Чи є небезпека наламати дров на цьому революційному піднесенні?
– Майдан не може розійтися, поки убивці на волі, поки їх ніхто не карає і поки, здається, карати ніхто не збирається. Були певні вимоги, через які Майдан стояв: спочатку – підписання Угоди з ЄС, потім – відставка Азарова, Януковича. Але ще одна вимога була – покарати убивць, тих, хто збирав «тітушок», тих, хто розганяв Майдан. Били тих, кого вели вже затриманими до автозаків, били на котлету… Навіщо було вибивати зуби, ламати кістки тим, кого схопили і хто не міг боронитися? ! Це не виконання злочинних наказів, це злочин! Це не перевищення службових повноважень, це садизм! Залишити без кари це не можна!
– Тож революція триватиме…
– …поки ix не покарають. Система, яка залишає вбивць без кари, породить інших убивць. Якщо ця система дозволяє бити, вбивати людей безкарно, то як можна вірити, що вона відрізнятиметься від попередньої? Це очевидно. Я готовий ще принаймні рік присвятити цій боротьбі. Я дуже втомився, хотів би стати викладачем для своїх студентів, а не фронтовим товаришем. Знадобиться рік значить рік, але змінювати країну треба. А та влада, яка прийшла зараз, не хоче змінювати країну. Це очевидно. Звісно, там є люди, які готові щось змінювати, але більшість – це ті, що хочуть керувати, а не змінювати систему. Вони бояться Майдану, і тому він може на них впливати.
– Львів досить пасіонарна спільнота, яка здатна боронити свої права безперестанку. Як ти думаєш, чи інші регіони можуть приєднатися?
– Он на Закарпатті вигнали головного міліціонера-корупціонера. Цей рух всеукраїнський. На сході він слабший, але ідеї, дух самовідданості, дух самопосвяти породжують тенденцію. На сході зараз олігархи, яких призначають головами облдержадміністрацій, починають казати «Слава Україні!» і відмовлятися від своїх зарплат і машин. Очевидно, вони відчувають дух Майдану і розуміють, що не можна вже, як Ющенко, сказати: «Всім спасибі, всім па-па!» Якщо зараз зупинитися, то ці зміни не будуть тривалими, система відновиться, бо багато зацікавлених у цьому людей.
– Як ти оцінюєш роль Церкви у Майдані?
– Вона величезна, грандіозна. Я вважаю, що роль Церкви багатовимірна у цій історії. Було багато всього: від суто людського служіння, коли священики просто допомагали людям, до того, що молитва почала сприйматися як органічна частина майданного дійства, стала його природною частиною. Не як рекламна пауза, під час якої вмикаєш інший канал або стишуєш звук… До того на публічних акціях люди так і реагували на молитовну частину. Зараз такого нема. Я інколи бував уночі на Майдані у Києві. І справді, коли там щогодини молилися, то на цю годину люди сходились, а не розходились, не соромились молитися публічно, ставати на коліна.
Майдан змобілізував Церкву на служіння людям. Це важливо. Я сподіваюся, що воно розвиватиметься в цьому ж напрямку, бо нова влада, якою б вона не була, не створюватиме монополії одної конфесії, як то було раніше. Ніхто тепер не створюватиме конкурентної переваги для однієї Церкви, як це було за Януковича. Для Церков зараз настав час докорінного переосмислення своєї ролі в суспільстві, тому що ті з них, ті зі священиків, які самоусунулися від цього процесу, які й далі прислуговували владі, тепер мають побачити свою помилку.
Церква виросла у цих подіях, «зчепилася» із суспільством. Я впевнений, що багатьом людям вона стала ближчою. Я не християнин, але я побачив, що Церква на боці людей, і ріднішою. Я не кажу, що вона була тому мені вона теж стала ближчою, на боці революції – вона була на боці людей. Церква захищала, обороняла людей, допомагала їм. Це дуже багато. У всій цій тримісячній історії всі показали себе такими, якими є насправді. Багато людей показали себе набагато кращими, ніж до того здавалися, але багато показали себе повними нікчемами… Я отримав кілька ударів у спину, але вдячний за них, бо тепер знаю про цих людей правду. Церква показала себе з кращого боку – відповідальною інституцією, яка відчуває потреби своєї пастви і може на них відгукнутися.
– У перші два тижні революції провідні богослови казали, і я з ними погоджуюся, що Церква відстала від
суспільства. Чи можна сказати, що тепер вона наздогнала його?
– Так, наздогнала. Здається, що так. І я сподіваюся, що вона зможе разом із суспільством самоочиститися від різноманітних явищ, які не стану перелічувати.
Розмовляв Анатолій Бабинськи
