Живемо в часі, коли на землях України йде намагання червоного російського шовінізму злити всі народи СССР, між ними найбільший український народ — в одну цілість з російським народом. Не є тут суттєвим, чи цей «новий» народ на базі «злиття націй» буде називатися московським, російським чи совєтським. На ділі це є валуївщина з перед сто років, і якщо вона закінчилася соромною невдачею, то тільки тому, що цей плян зустрівся з солідарним спротивом на всіх землях України.
Нині до боротьби з червоною валуївщиною на допомогу поневоленим братам стає поза батьківщиною кілька-мільйонова еміграція, зорганізована передусім у дві могутні сили — дві історичні Церкви: Українську Католицьку та Українську Православну. Вони стоять поза засягом червоної Москви і, хоч релігійно протиставні, вони національно об’єднані і дбають за свою конструктивну силу з позиції всенаціонального інтересу. Нині займуся тільки Українською Католицькою Церквою. Дотепер вона була найсильнішою опорою української солідарности, хоч тепер бореться і за свою індивідуальність.
Понад сто літ народного проводу за океаном
Понад сто років тому почали напливати за океан до ЗСА і Канади українські переселенці зі Західньої та Карпатської України, шукаючи поправи свого економічного положення, але першою справою, яка їх інтересувала на цій землі, було створити для себе осередок релігійного життя, Церковцю, а скоро парохійку. Цю потребу розумів вже львівський митрополит Сильвестер Сембратович, а понадто — митрополит Андрій Шептицький, і завдяки їх розумінню за океан скоро стали приїздити священики ідеалісти, організатори не тільки релігійно-церковного, але також всенаціонального життя. Рівночасно майже прибули за океан і русини-українці з Карпатської Руси-України, одначе не находили вони такої опіки від своїх єпископів, як переселенці зі Західньої України, тому вони гуртувалися в тих самих церковних громадах, що і галичани, доки не зорієнтувалася ворожа українському народові мадярська влада та не почала вводити распрю поміж братів тієї самої церкви та національности. Це їм удалося, бо нині ми маємо дві церковні організації з вірних того самого народу. Коли нині наші великі всенаціональні установи обходять століття свого існування, а ювілейних дат доживають теж такі між ними як УНС та «Свобода», то це можливе тільки тому, що їх народження пов’язане з нашим церковно-національним рухом за океаном.
Перші церковні труднощі українців католиків за морем
Походили вони з боку місцевої римо-католицької єрархії що приймала вірних всіх обрядів, які враз зі своїми виховниками повинні були їй підлягати. Завдяки великим зусиллям митрополита Шептицького та прихильності папи Пія X удалося ці посягання відкинути, й українці дістали свого першого владику Сотера Ортинського 1907 р. Був він єпископом для всіх українців католиків з Галичини та Закарпаття. По ненадійній його смерті 1916 в самім розгарі світової війни, коли протектор церковного життя американських українців католиків, Митрополит, був ув’язнений в Росії, єпископський престіл Сотера Ортинського був необсаджений 8 літ до 1924. За цей час мадярони-священики, підпирані мадярською владою, розбили єдність Української Католицької Церкви в ЗСА та подбали в Римі, щоб для карпатських русинів дати окремого єпископа-мадярона, що й сталося в 1924 році. Новий фільядельфійський єпископ (згодом архиєпископ) Константан Богачевський був церковним зверхником вже тільки для українців з Галичини.
Наплив політичної еміграції за океан до ЗСА та Канади по Першій та по Другій світовій війні зробив з Української Католицької Церкви в Америці могутню національну силу, що нині змагається за свою повну самоуправу, себто, за помісність Української Католицької Церкви з патріярхальним устроєм, до чого повноправну канонічну підставу дав їй Другий Ватиканський Собор 1965 р.
Нам слід знати наше право в католицькій Церкві та за ним стояти одним сильним муром, бо право Церкви за нами
За наше право до самоуправи в Католицькій Церкві ми змагаємося вже 10 літ, та все ще таки ми не осягнули того, що нам належиться.
Що ж нам належиться?
- Ми всі українці католики по цілім світі становимо одну саморядну церковну одиницю під Апостольським вченням Папи Римського, голови Церкви;
- Поза вченням в справах віри і християнського життя увесь заряд УКЦеркви спочиває в руках Синоду Владик під проводом Верховного Архиєпископа та Київсько-Галицького Митрополита;
- 3верхник УКЦеркви має усі права патріярха Католицької Церкви, тільки без патріяршого титулу;
- Синод Української Католицької Церкви має право визначувати та висвячувати єпископів по всьому світі;
- Має право творити нові єпархії для вірних обряду УКЦеркви;
- Ніяка церковна влада не приналежна до Синоду Української Католицької Церкви не має права вмішуватися до заряду УКЦеркви, зокрема так звана Конґреґація для Східніх Церков, яка до ІІ-го Ватиканського Собору мала адміністраційну владу над УКЦерквою;
- Всі Владики Української Католицької Церкви обов’язані у церковних справах слухати заряджень Верховного Архиєпископа, Голови УКЦеркви та вибирати його наслідника на випадок смерти його, як голови Синоду;
- Духовні світського та монашого стану зобов’язані підлягати владі єпископів своєї єпархії;
- Миряни зобов’язані льояльно співпрацювати зі своєю духовною владою згідно з постановою ІІ-го Ватиканського Собору про Мирян. Миряни не зобов’язані слухати духовних, які не коряться льояльно своїй вищій церковній владі.
- Це є основні відомості, які нині треба знати українцеві католикові, синові шляхетної Церкви, бо Церкви Мучеників за Христову віру.
Зі справою помісности Української Католицької Церкви стисло пов’язана майбутність Карпато-руської Католицької Церкви. Декрет ІІ-го Ватиканського Собору про Східні Церкви виразно говорить, що підставою єдности поодиноких східніх церков с спільність їх обряду. Обидві наші Церкви обабіч Карпат все мали й нині мають той самий візантійсько-Руський, себто Київсько-Руський обряд названий від середньовічної Київської русько-української держави.
Обидві Церкви роз’єднала праця ворогів, а тепер усіма силами роз’єднує Східня Конгрегація. В латинській мові обидва обряди мають назву «Рітус Рутенс». Все ж таки появляються вже нині нахили до об’єднання, що може статися тільки доброю волею ієрархій, духовенства та вірних обох Церков. Маймо надію, що до такого об’єднання в недалекій майбутності прийде.
