«В поті чола твого їстимеш хліб твій…» – можливо, це не лише прокляття від Бога Адамові та Єві, а й констатація факту, що гріх, який запанує над людиною, створюватиме такі умови, в яких доглядання і порання землі, як було на початку, люди перетворять одні для одних у піт чола… Як сьогодні виглядає цей «гріх» і як із ним борються говоримо про це з учасницею міжнародного руху Young Christians Workers Анною Оксютович.
– Пані Анно, що це за міжнародний рух Young Christians Workers, членом якого ви є, де він поширений, з чого почався і як ви до нього приєдналися?
– Засновник цього руху бельгійський священик, згодом кардинал, Йозеф Кардейн (Joseph Leo Cardijn) казав: «Все золото світу не варте сльози робітника і робітниці, бо вони є сином і донькою Бога». Розпочався цей рух із душпастирської праці отця Кардейна з робітниками у передмісті Брюсселя. Сам Йозеф Кардейн походив з бідної робітничої сім’ї, рано втратив батька, який помер саме через виснаження на роботі. Йозеф Кардейн на смертному ложі батька дав обітницю присвятити своє життя покращенню ситуації молодих працівників.
Офіційне становлення руху відбулося рівно сто років тому, у 1916-ому. В 1925 році рух визнав Ватикан. Тепер він існує в 51 країні світу, зокрема в Азії, Південній Америці, Африці, Європі в таких країнах як Німеччина, двох частинах Бельгії та Іспанії.
Раз на чотири роки маємо зустрічі представників руху з усіх країн, де він поширений. Цього року така зустріч відбулася в Німеччині у вересні. На цих зустрічах ми представляємо результати акцій у наших країнах і думаємо над тим, як і що можна змінити, плануємо роботу на наступні чотири роки.
– Розкажіть, будь ласка, про рух в Україні.
– Я дізналася про рух «Працююча християнська молодь» майже десять років тому через румунку Ралуку Петку, учасницю цього руху, яка приїхала в Україну робити дослідження про життя молоді. Тоді я щойно закінчила навчання, шукала роботу, не могла нічого знайти за спеціальністю, будучи вчителем за фахом, і потрапила до складу групи, з якою Ралука працювала. Завдяки аналізу, який ми тоді спільно здійснювали, я зрозуміла, що складна ситуація на ринку праці стосується не лише мене особисто – інші випускники мають такі ж проблеми. Мене зацікавив цей рух, тому я зголосилася бути спершу волонтеркою, а згодом почала працювати як координатор в Україні.
Основне коло учасників руху зосереджене у Львові, є спільноти, з якими активно працюємо в Золочеві та Яремчому, маємо добрі контакти у Києві та Одесі, плануємо поширювати діяльність на столицю та інші міста України.
У Львові діють дві групи: одна займається дослідженням умов праці, друга – дозвіллям молоді. Проблема дозвілля, якісного дозвілля, дуже актуальна, бо, покращуючи наше дозвілля, ми покращуємо якість життя.
За останні роки ми поговорили з більш ніж півтисячею молодих людей і на основі цих інтерв’ю підготували документ «Аналіз умов життя і праці молоді у м. Львів». Цей аналіз засвідчив, що молода людина після закінчення навчання змінює роботу кожні півроку. Робота не відповідає профільній освіті. Часта зміна місця праці не дає змоги розвивати стабільні соціальні зв’язки, натомість розвиває стани непевності, неврози, брак довіри. Ситуація, коли не вистачає робочих місць і панує нездорова конкуренція на роботі, впливає на солідарність на робочих місцях. Оплата праці низька, людина не може себе забезпечити: у багатьох випадках робота, яку молодь знаходить, не дозволяє їй бути незалежною, тому дорослішаючи вона вимушено залишається залежною від батьків спільне житло, допомога продуктами, одягом, грошима. Молодими працівниками, які ще не мають досвіду, дуже легко маніпулювати, вони погоджуються на будь-яку роботу, аби здобути хоч якийсь досвід. При влаштуванні на роботу пропонують одну зарплату, а на ділі вона значно менша, додаткові години і обов’язки належно не оплачуються. Є випадки, коли стажування по 8-12 годин на день триває тижнями, безоплатно, а потім людину просто звільняють, мотивуючи це тим, що вона не пройшла стажування. Якість вищої освіти незадовільна, а диплом нічого не гарантує.
Українська молодь, яка закінчує вищі навчальні заклади, не знає, скільки годин вона повинна працювати згідно з державними нормами, має брак позитивних зразків щодо того, як відстоювати свої права, і взагалі боїться це робити. Ми надаємо їй у цьому підтримку. Ефективно не просто про щось інформувати, а бути поруч, і то впродовж часу, допоки триває чи то індивідуальна, чи то групова акція на роботі.
На початку дослідження ми стикнулися спершу із впливом на фізичне здоров’я: молодь працює при поганому освітленні, за надто низьких температур (у куртках і в рукавицях) або ж надто високих, коли в цеху плюс сорок градусів. Потім побачили вплив на психічне здоров’я: часто бувають ситуації на робочих місцях, коли розвиваються стани стресу, тривожності, бракує здорової субординації, що є наслідком відсутності нормальної комунікації.
Як молодіжний рух, аби відповісти на ці виклики, ми проводимо освітні семінари з питань умов праці та прав працівників, тренінги про права працівників, про спілкування. Як соціальні активності влаштовуємо кіноклуби з обговоренням, запрошуємо експертів з різних сфер на лекції. Спілкуємося з учасниками соціальних ініціатив інших українських міст, ділимося нашими успіхами в роботі над покращенням умов праці на підприємствах у різних містах.
Зараз фокусуємося на презентації цих досліджень в різних містах Львівської області та України загалом. Наприклад, у Західному регіоні Книгарня «Є» запропонувала нам організовувати дискусії в своїх локальних книгарнях.
Нещодавно були в гостях у молодіжної спільноти при Центрі святого Домініка, соціальної ініціативи «Хтось не зробить». Запрошуємо молодь подумати над тим, як ми хочемо, щоб було. Для зміни ситуації потрібен час і багато малих кроків, перший з яких – озвучити проблеми та побажання. Люди мають висловити те, як почуваються, щоб могти рухатися далі.
На зустрічах руху «Працююча молодь» ми вчимося говорити про свої емоції та потреби, а також допомагаємо людині просто мріяти. Не лише про матеріальні речі квартиру чи машину, а й про прості мандрівку до якогось міста в своїй же країні, наприклад. Через високий рівень тривожності в нашому суспільстві молодь боїться навіть висловлювати свої бажання, боїться, що не вдасться, нереально… Молодь перебуває в полі постійної напруги через високу самокритичність. Молоді люди бояться озвучувати і свої мрії – через страх невдачі, і свої проблеми – через тиск, який відчувають з боку суспільства.
– Якою є філософія руху, його теоретичний фундамент, адже йдеться не просто про зрівнялівку в її соціалістичному розумінні?
– Мовиться про те, щоб ми зрозуміли, хто ми такі як люди. Зрозуміли своє покликання. Людина – це не лише робота, це значно більше, аніж робота. Людина має духовний вимір. Для нас важливим є гармонійний розвиток особистості, пошук талантів, можливість для молодої людини реалізуватися на роботі чи в інших сферах.
Працюємо на основі методології, яку розвинув засновник руху Йозеф Кардейн, критичний метод «бачу- аналізую-дію» (See-Juge-Act). Метод, який вчить нас розуміти причинно-наслідковий зв’язок і діяти відповідно до наших цінностей. Про які цінності йдеться? Зразками для нас є Декларація прав людини, Біблія, яка говорить про повагу і любов до ближнього. У різних релігіях є духовні вчителі, які говорять про повагу, чи мислителі, які можуть дати орієнтир. На міжнародному рівні в нашому русі є люди різних конфесій і релігій, для яких важлива гідність людини.
На початку вересня ми були в Одесі на IV Соціальному таборі (Social camp), що позиціонує себе як найбільша соціальна подія країни. Табір об’єднує дуже багато соціальних ініціатив – освітні програми, стартапи, пропозиції стипендій для студентів вишів, бізнес-проектів, робота з людьми з інвалідністю чи безхатьками. 80 відсотків контенту табору присвячені тому, як стати успішним, інтегруватися в суспільство. Але не представлені ініціативи, які репрезентували б людину, котра не бере участі в стартапах, не отримує стипендії від Фонду Ахметова, наприклад; людину, яка просто щодня ходить на роботу, працює з дев’ятої до вісімнадцятої, у кращому випадку, і в гіршому – з дев’ятої до двадцять першої. На жаль, такий табір підтримує думку, навіювану мас-медіа, що ти не зможеш бути успішним, якщо не дуже стараєшся. Ми ж намагалися донести думку, що є люди освічені, але вони не входять у ці згадані два блоки. Я рада, що відбувається така подія, але вона не охоплює всю молодь країни, і те позитивне мислення, яке приходить до нас із різних тренінгів, різних слоганів, статей, є небезпечним, бо коли говоримо: «Старайся і в тебе все вийде!», то усуваємо з горизонту проблеми, що існують.
Нам потрібне власне критичне, а не позитивне мислення, яке зараз так активно рекламують бізнес-тренери.
Якщо молода людина працює в супермаркеті з дев’ятої ранку до дев’ятої або до десятої вечора, то де в неї час на вивчення англійської, наприклад? Коли їй спілкуватися з друзями? Норма роботи на місяць, згідно з українським законодавством, 160 годин, у Європі – 38 годин на тиждень, а залежно від сфери може бути й менше. Наша ж молодь працює часто по 200-250 годин на місяць!
Дослідження «Молодь України – 2015», здійснене на замовлення молодіжних міністерств, показало, що лише 2 відсотки осіб віком 18 35 років є членами громадських організацій, 6 відсотків час до часу беруть участь в діяльності якихось організацій, а 90 відсотків молоді не беруть участі в діяльності громадських організацій. Причин декілька: брак традиції участі в організаціях, відсутність часу, ера інтернету, хронічна втома. Хоча за останні два роки в Україні утворився феномен волонтерського руху і значна кількість молодих українців узяла тією чи іншою мірою в ньому участь. Громадська активність особи забезпечує позитивний розвиток громади та всієї країни.
Людина, що розвивається в сім’ї, на роботі, задіяна в соціумі, має іншу якість життя. Якщо якась із цих сфер зазнає кризи, то втрачається баланс.
Праця дуже важлива для кожного з нас, зокрема для молодої людини, ми реалізуємо себе в праці. Ситуація для української молоді складна, і нашим завданням є провадити дискусію про умови праці та інші труднощі на робочих місцях: яких змін ми потребуємо. Чому це так важливо? Бо є загроза, що нормою стануть ненормальні умови праці й ненормальні стосунки.
– Ставлення до працівника дуже залежить від культури ставлення до кожного індивіда в конкретному середовищі взагалі. Цю культуру, звісно, можна виховувати. З чого ж нам слід починати, в яких місцях варто підсилити цей процес?
– У сучасному світі основним виміром, яким ми міряємо людину, є економічний. Але це неправда про нас. І про це, власне, говорить рух «Працююча молодь». Людина сама по собі є величезним багатством, але коли вона почувається в небезпеці, коли їй некомфортно, вона не може розвиватися, відкривати свої таланти і покликання.
Молода людина часто не розуміє, чому вона, маючи диплом, володіючи однією чи двома іноземними мовами, не може знайти достойної роботи і за три роки мусить змінити шість робочих місць.
Молоді люди на співбесіді при влаштуванні на роботу соромляться обговорювати питання заробітної плати, питання відпусток, а роботодавці до цього звикають. І коли хтось запитує про це, то ставлять особу в становище, ніби вона не має права це питання обговорювати, бо «на твоє місце є сто осіб».
Спостерігаємо високий рівень агресії в спілкуванні на робочих місцях, неповаги до працівника з боку керівника, а також між самими працівниками. Ми живемо в посттоталітарному, постколоніальному суспільстві, яке успадкувало відсутність поваги до людини, засуджує відмінності і відповідно має проблеми з комунікацією та спілкуванням на різних рівнях. Щоби відповісти на ці виклики, ми готуємо тренінг зі спілкування для нашої групи молоді.
– Досвід яких країн був би найближчим Україні? Що саме можемо перейняти?
– Нам точно не є близьким досвід Західної Європи, хоч вона для нас – орієнтир. Подібною до нашої є ситуація в Білорусі, Молдові, Росії, Польщі. Країни Південної Америки мають схожі до наших проблеми, але їхня культура інша – вони більш відкриті, легше розповідають про свої проблеми.
Дослідники радять орієнтуватися на досвід країн з подібним минулим, котрі досягли успіху в економіці, скажімо, на Чехію, Словаччину, які ближчі до нас.
– Якою є співпраця руху «Працююча молодь» із Церквою в Україні, адже в інших країнах він діє власне при церквах?
– Ідея активнішої співпраці з Церквою, з молодіжними спільнотами при парафіях, виникла у нас ще минулого року. Ми хотіли бодай поінформувати їх про ініціативу, започатковану саме священиком, задля того, щоб молодь жила гідно, бо це Божа воля. Зараз ми на етапі комунікації, налагодження зв’язків з різними парафіями – співпрацюємо вже з вісьмома у трьох західних областях України.
Щоправда, цей процес не завжди легкий. Священики різні, і в нас були випадки, коли отці дуже позитивно нас приймали, давали приміщення для зустрічей, підтримували добрим словом, а були такі, котрі не вірили, що ситуація в Україні стосовно умов праці може бути змінена на краще. Мені прямо казали: «Дитино, десь у Італії таке може бути, а в нас ні, бо в нас інші люди». Священик є носієм певного культурного патерну, і якщо він у своєму житті не бачив подібних прикладів змін, то для нього Церква залишиться лише виміром духовним, такою, що не повинна пхатися до громадського чи соціального життя. Вони ніколи не чули про кардинала Йозефа Кардейна чи інших отців. Наш рух хотів би донести до них цю інформацію.
Бували випадки, коли священики відмовляли людей від боротьби за свої права: «Якщо ти маєш проблеми на роботі, а тебе ніхто не підтримує, то не розказуй про ці проблеми, дай собі спокій». Церква в Україні мала б бути більше соціально заангажованою. Це спільне бачення нашої організації.
Духовенство працює з великою кількістю молодих людей і могло б допомогти їм через проповідь чи іншим чином досягти змін у своєму житті в різних його ділянках. Завдання священика, як казав Йозеф Кардейн, говорити людям про те, якими Бог хоче їх бачити, про їхню гідність. Цей священик заснував рух, що був одним із найчисленніших після Другої світової війни, зокрема в Бельгії та Франції, Німеччині – країнах, на які ми дивимося як на зразки в питаннях поваги до людини.
Коли ми їхали з Майдану із плакатом, то зустріли старшого чоловіка, який сказав нам: «Дівчата, нащо воно вам треба? Знайдіть собі доброго чоловіка і живіть спокійно. Пощо вам ті соціальні питання?». Двадцять років нашого життя минуть так чи так, але коли щось робитимемо, то за ці двадцять років стануться зміни.
Самотужки важко досягати змін, потрібна спільнота.
Завдання Церкви – теж працювати з роботодавцями, які визискують своїх підлеглих. Питати їх, чи розуміють вони, що, пропонуючи роботу на 12 годин, виснажують молоду людину і цим негативно впливають на майбутнє країни у довгій перспективі.
– Є країни, в яких люди працюють небагато, але вони заможні, а є країни, в яких люди працюють багато, але отримують мало. Чим це спричинене?
– Це те, що дуже нас цікавить. Ми займаємося вивченням цього питання. Якщо заглянути в історію, то побачимо, що Європа п’ятсот років тому була ще дуже бідною. На одній із наших освітніх зустрічей групи ми почали читати книгу «Чому багаті стали багатими, а бідні залишаються бідними» Еріка Райнерта, яка пояснює економічні процеси.
Якщо стисло, то країни, які зараз називаємо багатими, стали багатими тому, що їхні економіки розвивалися і розвинулися до моменту, коли в економіці настав період вільної торгівлі. Але до того їхні уряди протягом певного тривалого часу створювали, підтримували субсидіями, розвивали і захищали окремі галузі промисловості й послуг.
В умовах поточної ринкової економіки бідні країни не мають змоги розвинути свої галузі до рівня багатих країн, бо не мають змоги пройти той же розвиток через інший історичний контекст та зміну правил ринку. Натомість їм залишається роль постачальників сировини для вже розвинутих виробництв.
Цікава книга, хоч і складна, цікава для обговорення: автор робить широкий огляд економічних теорій і наголошує, що не всі теорії працюють, хоч їх і викладають на економічних факультетах.
Мусимо навчитися розуміти процеси у світі, бо ми пов’язані з різними країнами на різних континентах тісніше, аніж здається на перший погляд. Варто знати про те, що за останні кілька років революції відбулися в державах, у яких економічний стан кращий, аніж був у нас перед Майданом… Маємо ставати експертами своєї ситуації, пам’ятати, що включені в систему всього світу.
Ніхто нам не розвине нашої економіки, не змінить нашої культурної ситуації, окрім нас самих. Щоб розвивати їх, ми маємо бути здатними робити аналіз нашої ситуації, бути включеними. Але розвиваючи економіку, яку економіку ми розвиваємо? Яка роль у ній людини?
Це гостре питання: а як включитися, якщо робочий день триває десять годин? Як включитися в суспільне життя оператору заводу, яка, розповідаючи про свої мрії, каже: «Хочу мати час покататися на велосипеді, бо занадто виснажена після роботи». Чи консультант у магазині, яка пояснює: «Мій настрій залежить від того, чи є продажі… Є продажі – добре, немає – погано. Все моє життя – це моя робота. Я працюю десять з половиною годин на день».
Якщо ми в складній ситуації, то навіть не знаємо, які маємо таланти, не кажучи вже про їх реалізацію. Ми тоді не можемо щось від себе дати, тільки очікуємо, щоб нам хтось щось дав.
Щоб вимагати від молодої людини активного громадянства, ми маємо найперше відкрити їй її гідність, те, про що ми почали говорити два з половиною роки тому на Майдані і що реалізується в дуже конкретних сферах: стосунки на роботі, стосунки вдома, наявність години на обідню перерву, технічні перерви, своєчасна оплата праці, заробіток, який дозволяє забезпечити себе, повага до кількості робочих годин, повага до людини як до особистості попри те, якою б іншою для нас вона не була.
Розмовляла Ліда Мідик
