Міркування з нагоди Мадрідської Конференції,
написав Кардинал д-р Франц Кеніґ, віденський архиєпископ
Кінцевий акт Гельсінської Конференції заторкує в сьомому розділі «принципи, які регулюють стосунки поміж державами-учасниками». Там виразно говориться про пошану людських прав і про основні свободи, включно із… «свободою релігії». В третій частині названого 7-го розділу стверджується: «В тих рамках держави-учасники будуть признавати і шанувати свободу індивіда, який сам, чи разом з іншими визнаватиме і практикуватиме релігію або переконання згідно з тим, що йому наказує його сумління».
Гельсінкська Конференція підтвердила знову те, що лягло в основу 18-го параграфу «Загальної Деклярації Людських Прав» з 1948 p.: «Кожна людина має право на свободу думки, сумління і релігії. Це право включає свободу визнавати свою релігію і своє переконання особисто або в громаді з іншими, публічно або приватно через навчання, практику, богослужбу і виконування обрядів». Крім основних засад згаданого 18-го параграфу були основні людські права докладніше обговорені в «Міжнародньому договорі про громадянські і політичні права». І так в тім самім договорі Об’єднаних Націй признано батькам право «забезпечити релігійне й моральне виховання дітей згідно з їхніми власними переконаннями». Так само той договір формулює заборону шкодити релігійним громадам: «Всі люди мають мати запевнену законом рівноправну і дійсну охорону проти будь-якої дискримінації релігії, політичних чи будь-яких інших переконань».
Всюди, де свобода релігії обмежена або пригнічена, ми стоїмо перед безмежною несправедливістю супроти всього, що глибоко заторкує людину. Це стосується не тільки людей в одній державі, але й людей в усіх державах і в різних державних системах. Навіть явище невірства, нерелігійности і безбожництва ми розуміємо тільки у зв’язку з явищем релігії і віри. Тому важко — з людського погляду — стояти на становищі, що в якійсь державі атеїзм в публичнім і в соціяльнім житті має право існування, а в той же час віруючих людей ледве толерують або їх трактують, як громадян нижчої кляси, а ще не раз трапляється, що їх зовсім позбавляють громадянських прав. Це означає, що кожна форма протеґованого державного атеїзму суперечить свободі релігії, а тим самим людським правам.
«Свобода культу» в церкві
Папа Іван Павло II, в своїй першій енцикліці «Спаситель людини» (Редемптор гоміні) звернувся з закликом до державних мужів і урядів держав усього світу: Я хочу звернутись «силою мого уряду в імені всіх віруючих цілого світу до тих, від яких залежить в будь-якій мірі формування суспільного і публічного життя. Ми рішуче вимагаємо від них пошанування прав релігії і діяльности церкви. Ми не вимагаємо жодного привілею, тільки пошанування елементарного права. Здійснення того права є одним з основних доказів для правдивого прогресу людини при кожнім режимі, в кожній суспільності, в кожній системі та в кожній ситуації». (Редемптор гоміні, ч.17).
Тим засадничим уявленням про зв’язок свободи релігії з людськими правами, через свободу релігії, як природне право кожної людини в усіх державах і цивілізаціях, а також в усі часи, ми хочемо протиставити кілька прикладів з сучасної дійсності. В 52 параграфі Радянської Конституції з 1977 року говориться: «Громадянам Радянського Союзу гарантується свобода сумління, це значить право визнавати будь-яку або жодну релігію, виконувати культові обряди, або виконувати атеїстичну пропаганду (подібно звучить і відповідний параграф Китайської Конституції). Щодо 124 параграфу сталінської конституції, то нове формулювання з року 1977 є малим поступом тому, що воно, принайменше теоретично, признає релігійне визнання, що означає більше, ніж звичайну свободу практикувати культ, як це було сказано в давнім параграфі 124. У вищезгаданім 52 параграфі йде мова про право на атеїстичну пропаганду, але віруючим не признано можливости публічно виступати зі своїми поглядами. В практиці свободу релігії зредуковано до практикування культу тільки в межах церковного приміщення. Це означає, що не дозволено проповідувати Євангелію, тобто значить, не дозволено публічно визнавати релігію в обсягу суспільного і громадянського життя поза церквою.
Після Гельсінків… основні свободи обмежено
Одначе обмежено також ще більше свободу культу, це значить свободу богослужень в межах церковного приміщення. Від часу Гельсінків ще більше звужено,— як приклад я назву Радянський Союз і Чехословаччину, діяльність церков і віроісповідних громад. В Радянському Союзі інструментом для того існує «Розпорядок про релігійні зібрання»; це є зформулювання наказу Президії Верховної Ради Російської Федеративної Республіки з 23 червня 1975 р. (подібні накази видали президії інших союзних республік). В 17 параграфі того розпорядку пишеться, що при релігійних громадах не вільно закладати допомогових кас, які мали б на меті приносити матеріяльну допомогу їх членам, і не вільно уряджувати будь-яких спеціяльних зібрань дітей, молоді, жінок, молитовних сходин й інших зібрань. Також заборонено лекції св. Письма, літературні імпрези і навчання релігії. Громади не сміють організувати ніяких прогульок, дитячих ігор, бібліотек чи медичних пунктів. В церквах і каплицях дозволено переховувати тільки ті книжки, що потрібні безпосередньо при богослужбі. Діяльність священиків обмежена тільки до місцевости, в якій знаходиться громада, що нею вони опікуються.
Закон передбачає, що держава передає до безплатного вжитку місцевим «релігійним товариствам» церковні будівлі й предмети культу, які були зконфісковані в 1918 році. А в той час кожна новозбудована церква, кожний новокуплений свічник, кожна новонамальована ікона, кожний подарований килим стає автоматично народньою власністю, про що треба дати звіт місцевому Виконавчому Комітетові.
Ці приклади наочно доводять, як мимоволі став мертвою буквою Декрет Леніна з 1918 року про відділення церкви від держави. Держава глибоко встрягає у внутрішні справи церкви і окремих релігійних громад.
З численних інформацій, які до мене дійшли в останніх роках, і з розмов, які я провадив, виходить, що в багатьох «соціялістичних державах» так звані державні церковні уряди мають вирішальне слово у внутрішніх справах Церкви. Навіть у такій релятивно ліберальній країні, як Угорщина,— урядовий церковний уряд (АЕГ) вирішує про обсадження такого чи іншого душпастирства. Без дозволу того самого державного уряду (АЕГ), що його головою є Імре Мікльош, член Центрального Комітету Угорської Комуністичної Партії, не вільно виготовити чи змінити офіційну парохіяльну печатку, не дозволено друкувати урядових Церковних формулярів чи парафіяльних бюлетенів. Без згоди державного церковного уряду не може бути іменований ніякий секретар єпископа чи Дієцезіяльний канцлер. Дієцезіяльні канцлери і секретарі, залежно від можливости, зобов’язані співпрацювати з державним церковним урядом.
Практично, єпископи не можуть нічого робити, не повідомивши перед тим церковний уряд. Режимовий церковний уряд передає свої доручення і директиви тільки телефонічно, а не на письмі.
Ще більше прикрою виявляється ситуація в Чехословаччині. Обидва ще із сталінських часів, закони ч. 217 і 218 з 1948 року поставили Церкву під повну державну контролю. І таким чином священиків зрівняно з державними урядниками — не щодо прав, але щодо обов’язків. Параграф 7, закону 218-го постановляє: «Діяльність духовника в церковних й релігійних громадах можуть виконувати тільки особи, які мають на це дозвіл держави і зложать обіт». В параграфі 2 написано: «Державний дозвіл можуть одержати тільки ті духовники, які є «державно лояльні». Священики в Чехословаччині будуть оскаржені в нелегальній діяльності, якщо вони у своїх проповідях критикували державну масову антирелігійну пропаганду, якщо вони мали контакти з вірними поза церквою, якщо вони приготовляли вірних до прийняття св. Тайн, або якщо вони організовували групи вівтарних хлопців чи практикували добродійну діяльність серед старших і хворих.
Тому в соціялістичних державах дискримінують віруючих громадян в такий спосіб: по їх професії з огляду на місце праці, авансуванні, відпустці, пенсії. Дискримінують в навчанні, наприклад, у виборі й степені навчання — вони залежать від дозволу. Дискримінують у приділенні мешкання і місця побуту. Знеславлюють поодиноких вірних у пресі, радіо і т.д. без можливості оборони, спростування,— часом відділяють дітей від батьків, які наполягають на їх релігійному вихованні.
Я бажаю зокрема підкреслити дискримінацію вірних в навчанні релігії. Справедливо вказав Папа Іван Павло II у своїм обіжнику «Катехізе траденде», що в багатьох державах порушують право навчання релігії, «до тієї міри, що там стає злочином навчання релігії».
В Чехословаччині закон дає право батькам записати дітей від другої до сьомої кляси на навчання релігії, яке дає священик під час шкільної науки. В Словаччині 70 процентів школярів відвідувало навчання релігії в роках 1968 до 1972 (в час т. зв. «Празької весни» — Редакція). Але з того часу відбувається кампанія застрашування проти учителів, батьків і учнів. При зголошенні на навчання релігії (години зголошення уряд назначує умисно під час робочих годин!) мусять бути присутні перед керівником школи або шкільної комісії як батько, так і мати. Батьків застерігають, що участь їх дітей у навчанні релігії буде мати погані наслідки у професії і що дитину не приймуть до вищих шкіл. Прийняття до вищих шкіл узалежнюється від системи точкування. Участь в навчанні релігії тягне за собою обниження на кілька точок.
Антирелігійний режим
На основі урядового розпорядку з 27 березня 1954 року в Чехословаччині скасовано ствердження релігійного віровизнання: релігійне віровизнання не повинне проявлятися в жодному урядовому формулярі. Одначе в Чехословаччині у формулярах і анкетах шкіл, фабрик і урядів завжди стоїть питання, чи дана особа «розправилася з релігією», що означає в партійному урядовому зформулюванні, чи ця особа визнає себе атеїстом. В Чехословаччині може виконувати свою професію тільки той вчитель, який підпише деклярацію: «Я визнаю марксо-ленінський світогляд і є переконаний атеїст, до чого признаюсь публічно».
Карел Груза, керівник чехословацького церковного уряду, писав в партійному органі «Руде Право»: «Ми говоримо зовсім відкрито й чесно, що в інтересі дальшого розвитку СОЦІАЛІЗМУ ми не можемо зрезиґнувати з систематичної діяльности в напрямку поборення релігійних залишків… Ми створимо передумови для того, щоб в процесі побудови соціялізму в сумлінні чехословацького громадянина утвердився атеїзм».
Ми доходимо до висновку: марксівська держава — це світоглядова держава. Право має виконувати ролю ідеологічної зброї, якою послуговується партія як інструментом для виховання й формування людини. Право охороняє тільки те, що не противиться «основним інтересам самої держави, тобто — побудові комуністичної суспільности. Основні права і свободи (преси, думки і т.і.) є гарантовані в такій мірі, наскільки вони відповідають меті марксівської суспільности. Права свободи не є практиковані, як вияв гідности людини, чи людських прав, але вони тільки є для того, щоб допомагати громадянам брати участь в побудові соціялізму і поступовому переході до комунізму. ,
М. П. Новіков, професор історії і теорії атеїзму в московському університеті, нещодавно підкреслив інтерпретацію поняття свободи сумління в безбожницькому органі «Наука і релігія». Він пише, що «імперіялістичні пропагандисти» розуміють під свободою сумління нічого іншого, як свободу релігійної пропаганди і зміни віровизнання в той час, коли правдива свобода сумління, яку здійснено в Радянському Союзі, полягає у пропаганді атеїзму.
І не лише те: коли Ленін у своєму проекті відділення Церкви від держави в 1918 році, принайменше уважав релігію «приватною справою» громадян, то тепер запанував погляд, який радянський правник Ґірман формулює так: «Радянська держава не може бути індиферентною супроти релігії. Вона (держава) є зацікавлена в звільненні людини від релігійних забобонів». Тому і радянська держава є не тільки атеїстичною, але також безбожницькою і протирелігійною…
…Людські права мають свої власні закони. їх можна нагинати і пробувати на різний спосіб інтерпретувати, але вони виявляють в житті подивугідну тривалість. Все те, що належить до комплексу людських прав — і те, що ми сьогодні можемо краще пізнати, ніж раніше,— це виявляє подивугідний спротив у житті. Виглядає, що людські права належать до тих законів життя, які посідають своєрідну силу регенерації (відродження). В тих країнах, де вже від кілька десятиліть офіційний атеїзм звузив життьовий простір релігійної свободи,— ми можемо бути свідками процесу відродження й оживлення релігії. Представники або члени релігійних спільнот у країнах офіційного атеїзму стверджують однодушно наступне:
1. Обмеження релігійної свободи державним атеїзмом з метою знищити релігію довело до кількісного зменшення практикування релігії, але також викликало небувале якісне очищення, скріплення і посилення релігії. Можна сказати, що обмеження і гноблення релігійної свободи атеїстичною державною ідеологією дає протилежні наслідки.
2. Кількість духовних покликань там зростає, і це стосується не тільки кількости, але й якости кандидатів. Особливо це помітне в Радянському Союзі. Кандидати приходять з усіх верств населення. Знавці і обсерватори звітують, що в Чехословаччині участь молоді в богослуженнях і релігійних святкуваннях помітно зростає…
3. Громадяни з країн східнього бльоку стверджують в різний спосіб, що вже можна говорити про релігійний ренесанс як серед інтелектуалів, так і серед частини свідомої молоді. Хоч форми його вислову різнородні, та їх познаки змінюються, проте все таки цей факт — загальне явище. Можна сподіватися, що держава застосує посилені репресії.
4. Антирелігійна пропаганда в цих країнах при допомозі масових середників комунікації (радіо, телевізія і преса) намагаються у так званий науковий спосіб представити релігію як брак прогресу і наукового знання і переконати, що релігія, як реакційний забобон, з бігом років зникне з життя народів світу.
Безуспішна кампанія
Цей науковий доказ відбувається у формі монтажу, бо нікому не дозволено відповісти на атеїстичну пропаганду. Атеїстичний монолог збуджує зацікавлення серед багатьох і серед мас релігійно байдужих людей, що хочуть довідатися про релігію, проти якої ведеться кампанія. Іншими словами, атеїстична кампанія проти релігії стає мимоволі інформацією про релігію і діє до певної міри в протилежному напрямі.
Публічна опінія світу засуджує нетолерантність в будь-якій формі. Світ звернув увагу на антирелігійну кампанію в радянському бльоку. Серед лавреатів Нобеля є значне число віруючих людей. Це незаперечний доказ того, що релігія і наука не взаємовиключні протилежності. Свобода релігії як людське право — не одяг, що його можна скинути або змінити, вона належить до істоти людини, і вона перетриває антирелігійну кампанію. Я не сумніваюся, що державні провідники великого російського народу невдовзі знайдуть прагматичну розв’язку для тієї історичної дійсности.
(переклав з німецького Е.П.)
