«От справжній лицар! от архієпископ! Він гідно береже свій хрест священний!»
«Пісня про Роланда»
Сьогодні Західна Україна вважається головним оплотом унії. Греко-Католицька Церква тут утвердилась як національна, пережила багато років переслідувань. Проте в далекому ХVII столітті проповідників унії на Львівщині в кращому випадку обливали помиями, в гіршому – били.
Як же сталося, що тверда в православ’ї Галичина, яка понад сто років відвертала від унії ніс, раптом перетворилася на головний оплот уніатства? Чи це наслідок утисків з боку Польщі чи навпаки – успішна боротьба проти церковної кризи? Щоб зрозуміти це, слід розглянути життя й служіння Архієпископа Йосипа (Івана) Шумлянського, під керівництвом якого Західна Україна і стала греко-католицькою.
Архієпископ у 24 роки
Вперше зустрічаємо ми Івана Шумлянського у 1667 році. Тоді він був 24-річним ротмістром панцерних козаків. Бився він затято, і у 1667 році це був перспективний офіцер – тим паче, що польний гетьман Ян Собеський був його близьким другом.
Але на початку 1667 року помирає Львівський, Галицький і Кам’янецьПодільський Архієпископ Афанасій Желіборський, галицька шляхта висуває кандидатом на єпископську посаду саме Шумлянського.
Чому саме його? Заступництво Собеського? Проте Собеський став всенародним героєм Речі Посполитої трохи пізніше. До того ж, ніхто не заважав шляхті й церковникам-галичанам висунути іншого кандидата. Мабуть, у Львівській Архієпархії була серйозна кадрова криза.
Щоправда, цей кандидат був уніатом. Але в часи, коли польський король, збираючись на Берестецьку битву, брав з собою православну ікону, а православні юнаки вчились в єзуїтських колегіумах, перегородки між конфесіями були слабшими навіть за сучасні. Важливим було те, що Шумлянський для руської шляхти був «свій» – та ще й вирізнявся неабиякими лицарськими чеснотами. Сучасники про Шумлянського писали:
«Людина молода, енергійна, підприємлива і відважна до авантюрності: веселий, рухливий, сміливий, говіркий, при тому ж відданий душею інтересам Речі Посполитої, при тому ж і руському народу і Східній Церкві».
Шумлянський оголосив про свій перехід на православ’я – і проблему було вирішено. Вже через місяць він мав на руках грамоту від короля на єпископство.
Але це було лише півсправи. Єпископ Антоній Винницький, який тимчасово відповідав за вакантний львівський престол, в останній момент вирішив підтримати іншого кандидата – Єремію Свістельницького. Боролись вони так само, як і Петро Могила боровся за митрополичу кафедру, і Київська Лавра захищала свої права – в арсеналі був і підкуп королівських секретарів, і збройні сутички. Повним переможцем Шумлянський відчув себе тільки після того, як у 1674 році Ян Собеський став королем і одразу проголосив про підтримку свого друга.
Історія про війну двох єпископів за кафедру і сан досить сумна. В якому ж жахливому стані мала перебувати тоді Руська Церква? Про яку святість та гідність священства може йти мова? Подібні думки переслідували і самого Йосипа Шумлянського. Він також був невдово‑ лений станом Церкви, про яку мав тепер піклуватись. Мислив він як вояк: щоб добре виконувати свої обов’язки, Церква має бути чітко організованою та належним чином озброєною. Тобто, кожен священик чи єпископ має знати, хто в нього начальник, які його обов’язки та мати сили їх виконати. Тоді єпископам не треба буде встановлювати свою владу мечем та хабарами, а заощаджені сили можна використати на корисніші справи.
Отже, 30-річний Йосип Шумлян‑ ський поставив собі за мету досягнути трьох речей:
– чітка система підпорядкування в Церкві;
– грамотні та високоморальні священики;
– престиж та авторитет руського духовенства.
Почав єпископ з відкриття нових парафій: за його правління їх було відкрито кількасот. Ще треба реставрувати і розбудовувати вже існуючі церкви. Шумлянський оздобив Святоюрську церкву, відновив кафедральний собор в Крилосі (колишня столиця Галицького князівства). До речі, саме він визнав чудотворними Підгорецьку та Верхратську ікони Божої Матері, подбав про відомість ікон Богородиці Крилоської та Теребовлянської.
Але найскладнішою місією лицаря-єпископа була внутрішня реформа єпархії, боротьба з корупцією та підвищення морального стану священства. Для цього треба було чимало зробити і всередині Церкви, і у взаєминах з владою, зробити так, щоб церковні служителі поводились поважно та гідно свого сану, а влада – ставилась до них з пошаною.
Реформи зсередини
Щоб чітко пояснити священикам, якими вони мають бути, Йосип Шумлянський українською мовою пише і видає у 1687 році книгу «Метрика» – тобто посібник для пресвітерів. До речі, для цього він заклав власну друкарню, за що львівське Братство подало на нього до суду, вважаючи своє право на друк руських книг винятковим.
За «Метрикою», священик мусив знати хоча б церковно-слов’янську, польську та латину. Останні дві – щоб вміти відповідати на глузування польського духовенства і панів. Наш герой розумів, що з неба йому освічені пресвітери не впадуть, тому заохочував священиків відсилати дітей до шкіл (список шкіл в книзі додавався), а потім – на богословські та філософські студії, щоб наступне покоління церковних служителів було не лише письменним, а ще й теологічно підкованим.
Пастир мав і словом, і власним прикладом пропагувати тверезість. В реєстрах злочинців тих часів нерідко є попи, які пиячать, бешкетують, але особливо – пиячать. Саме тому стільки часу й місця він приділяє неможливості для священика пияцтва, вказано гріхи, які від пияцтва йдуть, а також нагадує священикам, що вони не можуть сидіти в корчмах. Навіть на весіллях чи хрестинах треба пильнувати себе і відходити від столу тверезим.
Чимало місця присвячено зовнішньому вигляду священика – якими мають бути чоботи, якою шапка, свитка, ряса. Головна вимога – охайність та пристойність в одязі.
Безпосередні функції священика, крім відправлення треб – ведення метричних книг та проповідь. На останній Шумлянський робить особливий наголос: не можна в неділю та свята по Службі відпускати людей з церкви без науки. Програма-мінімум – навчити молитов або прочитати уривок з якоїсь благочестивої книжки.
Що ж, об’їжджаючи єпархію, Шумлянський бачив, в якому стані перебувало сільське духовенство, то й не вимагав від священиків більшого, ніж вони були здатні зробити, розуміючи, що виправлення ситуації потребуватиме не одного покоління.
Цікавий казус – у 1682 році Йосип Шумлянський (формально православний) передав храм Різдва Христового у Жовкві ченцям василіянам (уніатам). Так на теренах Галичини з’явилась ледь не перша греко-католицька церква. Вочевидь, Йосип Шумлянський, хоча і перейшов з унії на православ’я, проте переконань своїх не змінив. Єдність Східної та Західної Церков була для нього істиною, боротьбу за яку він припиняти не збирався.
Одним пострілом двох зайців
Крім релігійних переконань, Шумлянський міг бачити ще кілька важливих аргументів на користь об’єднання з Римом.
По-перше, прилучення руської ієрархії в могутню структуру Католицької Церкви було єдиним шляхом подолати безладдя і корумпованість в Церкві. Шумлянський не ідеалізував Рим, проте стан православних патріархатів був аж надто жалюгідний. Під владою турецького султана вони не мали жодних реальних прав, до того ж, постійно потребували грошей. За гроші Патріархи видавали привілеї на будь-що і висвячували в сан будь-кого, навіть не розібравшись в справі. Саме так отримали свої привілеї ставропігійні братства, ставали єпископами (в тому числі й сам Шумлянський: його за хабар висвятили грецькі Митрополити). Яку допомогу та підтримку можуть надати Руській Церкві такі владики? І який приклад чемності може дати Патріарх чи Митрополит, який за гроші готовий хоч би і чорта на єпископа висвятити?
По-друге, Патріархи були підданими турецького султана, а той вже майже століття був головним ворогом Речі Посполитої, відданим лицарем якої був Шумлянський. Чому Церква має коритись ворожим підданим? Одного разу Царгородський Патріарх вже благословив Хмельницького боротись проти католика Яна-Казимира пліч-о-пліч з татарами й турками. А після війни 1672 року, коли пів-України опинилось в чужоземному ярмі, коритись «турецькому підданому» було вже зовсім соромно – а тим більше лицареві, який твердо пам’ятав про свій обов’язок боронити віру від ворогів хреста.
Єдиним православним Патріархом, який мав хоч якусь владу, був Патріарх Московський. Але по-перше, з Москвою Річ Посполита також воювала з давніх-давен (в тому числі, й за часів Шумлянського). Невідомо, чи знав Шумлянський про старообрядців та про повну відсутність освіти в тодішньої московської церковної верхівки. В будь-якому разі, він чудово розумів, що користі від них буде небагато – особливо після того, як Москва насильно підкорила Київську митрополію.
Отже, Йосип Шумлянський мав серйозні підстави для єднання з Римом – тим самим він вбив би одним пострілом двох зайців. В нього просто не було іншого вибору, якщо він хотів щоб нові реформи прожили довше ніж одне покоління.
Довгий шлях до єднання
У 1596 році, коли руське духо‑ венство приступало до унії, більшість священиків та мирян або взагалі не розуміли, що таке унія, або були вороже до неї налаштовані. Власне тому і почались церковні суперечки. Тому в 1677 році Шумлянський оголосив Папському нунцію, що згоден прийняти унію, проте зберігатиме це в таємниці, поки не побачить готовність Львівської і Галицької єпархій піти за своїм пастирем. Силоміць тягти під покровительство Риму він не хотів і не міг, а повторювати помилки попередників – просто не хотів.
Перед королем і католиками він говорив про свою прихильність до унії, перед братствами й монастирями – про свою стійкість у православ’ї. Водночас він зустрічався з парафіяльними священиками й говорив з ними про унію. Як наслідок, православних він поступово схиляв до унії, а католиків – змушував розширювати права руських міщан і духовенства. Ще у 1670 році він домігся звільнення руського духовенства від численних податків, а також від юрисдикції місцевих урядів – відтепер руські священики підпорядковувались в усіх питаннях лише єпископам. Коли кавалерійський натиск цього захисника руського народу дивував короля, він пояснював, що пирогом в унію заманиш швидше, ніж батогом.
Король Ян Собеський призначив комісію для вирішення проблем з прийняттям чи неприйняттям вимог Архієпископа. Комісія разом домовилась із Шумлянським про таке:
– східний обряд має бути незмінним;
– на церковні посади призначаються тільки русини;
– руське духовенство користується тими самими привілеями, що й латинське: рівні податки, непідвладність місцевим панам, місце у сенаті;
– держава не втручається у церковні справи і не примушує переходити в латинство чи унію.
В січні 1680 року він зібрав Собор у Любліні, на якому православні й уніати говорили про можливість об’єднання, обговорюючи власні розбіжності. Звісно, ні до чого не домовились, проте той факт, що уніати з православними зустрілись, поговорили і ніхто нікого не вбив, сам по собі був неабияким досягненням.
Наступний Собор відбувся у 1694 році у Львові. Шумлянський відкрито агітував за унію. До нього приєднався ігумен Унівської монастиря Варлаам Шептицький, а пізніше – Перемишльський єпископ Інокентій Вінницький. Проте братство виступило за збереження православ’я, і більшість їх підтримала. Шумлянський проти більшості не пішов. А у 1696 році (вже після смерті Собеського), коли київський Митрополит Варлаам Ясинський питав Шумлянського про унію, той замулив йому очі: «Я є сином правдивої Церкви Божої православно-східної». Католики з уніатами вважали такий вислів зрадою і у 1697 році внесли в міські акти Львова і Луцька документи про таємне прийняття Шумлянським унії. Той у відповідь залякав ревнителів уній примарою можливої війни з Москвою в разі насильного покатоличення і знову нагадав про права руського духовенства як умову унії.
Цікаво, що наміри Шумлянського заворушень та протестів не викликали. Парафіяльні священики були налаштовані лояльно до львівського владики, який дбав про них – у тому числі й матеріально. Обороняти православ’я збирались лише монастирі та львівське братство – але архієпископу вони не підпорядковувались, і заважати йому також не збирались.
6 червня 1700 року Йосип Шумлянський офіційно долучився до унії у Варшаві. На цій урочистості були присутні Папський нунцій, король Август ІІ Сильний, сенат у повному складі. Через тиждень король зрівняв в усіх правах греко- і римо-католиків. І тільки тоді більшість православних Львівського єпископства прийняла унію (Шумлянський передав у Рим довжелезний список з 1186 парафій, кожну з яких єпископ відвідав особисто). Унію також прийняв Унівський монастир на чолі з Варламом Шептицьким, а через два роки – луцький єпископ.
Львівське братство прийняло унію лише через шість років – після тривалої боротьби. Шумлянський спочатку вибив двері церкви і відслужив там Службу з поминанням Папи римського, але братчиків це не злякало – вони і самі могли вломитись в Святоюрську церкву. Тоді Шумлянський пообіцяв їм автономію в разі прийняття унії, на чому й погодились.
Отже, Львівську єпархію Йосип Шумлянський перевів на унію миром, словесним переконанням і добром (за винятком вибитих дверей львівського братства). Монастирі Архієпископ не чіпав. Із закликами до унії він, звісно, до них звертався, але за відмови не ображався. Більш того, Крехівському монастирю він навіть відписав чималу суму у своєму заповіті.
В тому ж заповіті Шумлянський висловив свої думки щодо віри і Церкви:
«Живу і померти бажаю в вірі, що містить в собі взаємну згоду, любов та єдність християнську древню свв. Отців, Церкви Східної та Західної».
Лицарі на відпочинок не йдуть
Ще один штрих до портрету нашого героя. Промінявши кольчугу на рясу, він, тим не менше, не пропускав можливості згадати старе – особливо в умовах страшної турецької загрози. Йосип Шумлянський брав участь у багатьох війнах проти турків, махав мечем на передовій, був кілька разів поранений. Брав участь він і у Віденському поході, навіть залишив про нього цікаву поему.
Коли гетьман Правобережної України Петро Дорошенко укладав союз із турками, Шумлянський кілька разів бачився з ним, намагався відвернути від кроку, який приніс горе і самому гетьманові, й Україні. В роки гетьманства Мазепи він також вів із гетьманом листування. За словами самого короля-хрестоносця, Яна Собеського, Шумлянський «гідний увічнення у тривкій пам’яті нащадків за подвиги і заслуги, якими не раз визначився (і досі прагне визначитись) і значно прислужився нам і державі у військових і громадських справах і обов’язках».
Мабуть, колишній ротмістр панцерників вважав, що не може залишатись осторонь війни за віру і батьківщину. Можливо, давала про себе знати дружба з Собеським. Може, «відважний до авантюрності» характер давав про себе знати. А може, просто в обороні віри й вітчизни справжні лицарі на відпочинок не йдуть?
Віктор Заславський
