Шановний Редактор!
Політичні події кінця 80-х і початку 90-х pp. нашого століття розірвали прямі й колись часті зустрічі та зв’язки Західньої України з українцями Казахстанської діяспори. Вона, ця діяспора, — це або давні — ще з 1939 і початку 40-х pp. — виселенці з Галичини та Волині або їх нащадки, яким з різних причин не судилося повернутися в Рідний Край. Там вони живуть великими громадами по всій велетенській території Казахстану, маючи надію колись таки повернутися. Але час іде, а надій на повернення чим раз менше. Оскільки це все люди, що опинилися там в наслідок політичних репресій радянської влади проти українців, які мали високу національну самосвідомість і почуття релігійної приналежности, вони ще не затратилися в тому чужому для них світі. А щоб продовжити свою духовну екзистенцію, волають час-до-часу о поміч від України. Та не все їх голоси є почуті тими, до кого адресують вони свої просьби і… надії. Свого часу «Патріярхат» уже друкував листа пані Ольги Масловської з Караганди. Тепер подаю до нашої всесвітньої трибуни, яким є журнал «Патріярхат», другий її лист, бо вважаю, що має він більш, ніж приватний характер. Хочу тільки звернути увагу читачів на факт, що в цьому сумному-пресумному листі моя кореспондентка ані одним словом не скаржиться на матеріяльну скруту особистого характеру. А скаржиться на брак зацікавлення України духовними потребами своїх дітей, скривджених політичним минулим. Лист наводить на невеселі роздуми. (А це, мушу сказати, не перший і напевно не останній такого змісту лист з далеких азійських степів).
Хто ж виступить з доброї волі ініціятором такої благородної програми? Може, думаю, прочитавши ці невеселі роздуми та й тихий, але такий сумний лист моєї кореспондентки з центрально-азіятської діяспори, хтось із західньої діяспори захоче прийти з допомогою тим скривдженим долею нашим людям. Може утвориться якийсь комітет або комісія, яка збиратиме невеликі пожертви на конкретне діло: спонсорування стажувальниць зі східньої діяспори в Україні з нашої духовости. Бо з почуттям якоїсь особистої моральної кривди і образи говориться в листі про 5-долярові подачки окремим людям. Це звичайно, не методи допомоги для загального добра. І на закінчення цих, може й задовгих, думок з приводу хочеться звернути увагу читачів на, так би сказати, внутрікатолицький екуменізм там, далеко від рідної землі як римо-, так і греко-католиків. На превеликий жаль, ми нині не маємо таких отців, як Збігнєв з місіонерським запалом і християнською самовідреченністю, які б рвалися у ту далеку духовну пустиню, аби засівати там Слово Боже. Для наших галицьких місіонерів «місіонерське» поле — це Торонто, Чікаґо та інші великі метрополії світу достатку, а не Караганда. Не видно також на нашому церковному обрії таких милосердних самарян, як всечесний отець Йоган. Наші «левіти» проходять мимо тих скромних вимог для загальних потреб, про які згадується в листі (який друкуємо на іншому місці) Ольги. Тому і перший, і другий приклад — о. Збігнєв і о. Йоган — заслуговують найвищої похвали як приклад до наслідування. І ще одна порада. Якби хтось хотів поспішити з поміччю — то тільки через конкретного адресата з середовища тих, що помочі потребують, поминаючи всякі посередницькі структури або особи в Україні. Першою такою довіреною особою, судячи по листу, могла би бути його авторка — Ольга Масловська. Люди такої формації заслуговують повного довір’я і всякої піддержки, в першу чергу духовної, бо це носії великої Ідеї і цілеспрямованого активного Чину. Може б так відрядити туди на який місяць-два наших сестер законних для катехизації і покріплення сердець вірних нашої Церкви. О, це була би свята місія!
Іван Гречко
Голова Клюбу Греко-католицької інтелігенції Львів «Обнова».
* * *
Лист О. Масловської до І. Гречка
Писала вже Вам листа літом 1992 і дуже вдячна Вам, що відповіли і переслали мого листа до США в «Патріярхат». Я просила священика. На початку липня 1992 р. приїхав до нас о. Василь Дурда з дружиною і двома донечками. Міжконфесійного напруження у нас нема. Особливо добре до нас відносяться римо-католицкі священики (німець — настоятель і поляк): вони роблять заходи, щоб до нас приїхав священик, дали нам приміщення (тимчасове) для Товариства української мови, а о. Збіґнев, що приїхав до нас зразу після студій, вивчив для нас Богослужіння в східньому обряді українською мовою і правив, заки приїхав о. Василь, а тепер помагає і заміщає його, коли треба.
У Вашому листі сказано: при потребі — прошу писати. За те я Вам дуже вдячна і користуюсь Вашою добротою, бо потреба дуже велика. Цього року я писала в українсько-міжнародній центр з освіти, науки і культури про спеціялізацію учителів, які потім вчили б дітей в Караганді української мови і не тільки (в 1990 р. вже було в 7 школах вивчення української мови, та через байдужість (мягко кажучи) це припинилось, учителі не були на спеціялізації). Минули 3 роки, в які можна було багато зробити з меншими затратами сил. Центр дозволив прислати вчителів. Україна обезпечує їх харчами, дає гуртожиток, вчить, дає підручники — то не мало. Та потрібні гроші на дорогу в обі сторони, а їх нема. Змогли поїхати заледве 2 людини (працівники садків), і то одна з них осталась в Івано-Франківську, не знаю, чи приїде. То навіть не «капля в морі» на таку кількість дітей в місті й області. Я писала у Львів Ростиславу Жижко (директору керамічної фабрики) — відповіді ніякої не маю. Ми із ним трохи знайомі, бо тут мешкає його тітка, а він хотів звернутись, коли балотувався в парлямент і своєю програмою хотів зробити переселення на Батьківщину репресованих. Та певно своєчасно відказався від того, бо ніхто нас там не чекає. Чекають на Україні німців, поляків і др., тільки не нас. В центрі (це у Львові, пр. Свободи 12) мені обіцяли, що якщо вони будуть знати про наше Товариство української мови все, то, може, найдуть спонсора в західній діяспорі. Я пишу їм про все, та справи в нашому Товаристві настільки марні, що писати соромно. 25 грудня ц.р. були перевибори, і Т-во почало працювати (так мені здається). Люди байдужі, вираховані, національно несвідомі, треба все для них зробити і ще попросити, щоб писали заяву, щоб їх дітей вчити рідної мови. В західній діяспорі є звичка давати певну кількість долярів, щоб тут роздали їх приблизно по 5 дол. Думаю, що то не гарна звичка, яка нікого не спасе і є тільки яблуком роздору. У нас і дітей виховують системою батога і цукерка (після виступу на сцені дають цукерок чи щось друге), а це мені нагадує дельфіна чи моржа, що після якоїсь вправи отримує рибку. Думаю, що з дітьми треба говорити (поки не пізно), і вони зрозуміють.
Я не знаю, чи можливо буде щось зробити в тому пляні, але якщо можливо, то хіба через той центр, щоб нічого не треба було пересилати в Караганду. А що відноситься до наших «ділових людей», — думаю, що вони ще не пережили тої грані, коли з перекупщиків стають меценатами. Еволюція їх ще не закінчилась. Сьогодні ще буду писати Ярославі Стецько. Може Ви знаєте тих людей, до яких пишу, може порадитесь з ними, може разом можна буде щось зробити.
Вибачте, що турбую Вас. Надіюсь, що не останетесь байдужим і відповісте. Навіть за те буду вдячна.
П.С.: Римо-католицький священик — настоятель храму — Йоган Трей дав мені на спеціялізацію учителів 100 долярів (хоч ми, на жаль, не дуже того варті).
Бажаю Вам всього найкращого, з глибокою пошаною до Вас
О. Масловська
Казахстан 470061 Караганда ул. Лободы, 37/9
Масловская Ольга Иваровна
* * *
Відкритий лист до українців діяспори
Дорогі мої українці, яких ота тричі проклята українська доля, коли один окупант рятує від іншого, але для себе, занесла далеко за океан!
З Ваших листів і посилок з літературою зрозуміла і відчула я, як болить у Вас душа за нашу Україну, як всі роки поневірянь на чужині ви мріяли про Неї… А от прийшов час — і не можете ви повернутися… І рідних домівок тут вже ваших немає (а до родичів, хто їх має, то можна приїхати хіба що в гості) і, головне, немає у вас здоров’я і сили.
Я рідко плачу. Я — сильна жінка. А зараз от, чесно, не можу втриматися… Я — росіянка, у якої тільки мама була українкою, свідома і активна українська націоналістка, не можу втриматися… Бо кожен день тут, на Сході, бачу тих українців, чистокровних за походженням і плебеїв — малоросів за покликанням, що зреклися своєї мови, культури, історії. Вони агресивні і презирливі, їх багато і не меншає, вони вважають свою думку істиною в останній інстанції, вони затикають вуха і нічого не хочуть слухати, вони викидають наші газети і, плюючи нам в обличчя, шиплять: «Проклятиє бандеровци»… Ми все одно їх поборемо, але… Чи виграє від цього наша Україна, адже вони — теж її діти?. Не знаю.
Зате знаю інше: ой, як потрібні Україні ви — ті, які життя не боялися за неї віддавати. А ви вже немолоді зараз, ви вже відходите, вже немає здоров’я, і хоч душа рветься сюди, але тіло не пускає — хворіє, болить, не слухаються руки… А діти ваші й онуки — вже іноземці, вони — інші, вони хороші, нормальні люди, але — інші; у них в серці тая Україна не болить, як болить вона у вас, вони її як слід і не знають…
І стає мені сумно й тужно: ми тут — це ми, у нас є своя доля і своя справа, ми її зробимо, що б нам за це не судилося, але то — ми. А ви — це ви, ви підтримуєте Україну під руки вже тільки тим, що ви існуєте, тільки своєю аурою. А що ж буде, коли вас вже не стане?.. Що ж Україна буде робити без вас — лелеченьки?!..
Не покидайте нас, дорогі наші, навіть у думках, мріях: це теж підтримка. Молітеся Богові, щоб дав вам здоров’я, лікуйтеся, що хочете робіть, але тримайтеся. Не кидайте нас. Одна в нас мати. Погано їй. Дуже. А попереду ще великі випробування. Після Чечні. Прийдуть і вони. Чекаємо. Ми готові. Нас тут небагато — тих, хто здатний лягти під танки. Але ми є. Тримайтеся. Хоча б для того, щоб світ взнав правду, коли прийде наш час. А він проб’є, для нас — перших. Бо ми — на Сході…
Допоможи, Боже, і вам, і нам!
Слава Україні!
Ольга Борисова
м. Луганськ
* * *
Слава Ісусу Христу!
Вельмишановна редакціє!
Після публікації у Вашому журналі мого листа, за що я Вам надзвичайно вдячна, до мене продовжують надходити листи від українців Канади і США, в яких, зокрема, люди мене, як історика, дуже просять, щоб я надіслала до журналу «Патріярхат» щось із своїх статтей. Виконуючи їхнє прохання, а також подаючи до Вашої редакції не невідомо що, а вже апробований матеріял, який викликав у наших луганців великий інтерес, надсилаю Вам свою статтю про долю луганських церков у 20-30-х pp. Цей же матеріял був поданий мною у дещо розширеному вигляді на Міжнародній конференції у Львові «Церква і соціяльні проблеми», де теж викликав велику зацікавленість науковців. Саме тому я сподіваюся, що й в українців діяспори він теж не пройде непоміченим. (Стаття буде надрукована у травні).
На жаль, газета «Кам’яний Брід», у якій я мала змогу друкуватися українською мовою, до речі, — єдина україномовна газета Луганська, зараз вже вмирає остаточно. Після того померла, що Ви тримаєте в руках, вийшов ще один і все… Не допомогло нам навіть і те, що стала ця газета органом «Жіночої громади». Нічого це не дало.
Нікому ми не потрібні, от і вся причина наших негараздів з друком українською мовою тут у Луганську.
Ясно, що я роботу продовжую, попередавала дещо у Львів, вийде там, але… Це ж буде у Львові, а воно є потрібним саме тут. Для Галичини наші матеріяли — є повною мірою екзотика, а для нас це — життя. Та й не треба нікого в Галичині за Україну агітувати, у них і так з цим все нормально. Статті повинні виходити тут і саме тому вони тут і не виходять. Та й львів’яни, чесно кажучи, не дуже поспішають наші матеріяли друкувати… І я їх розуміючу них є маса своїх проблем, а тут ми ще…
Стара історія: у кожного болить душа тільки за своє, місцеве. В результаті втрачаємо велике і загальне… Втрачаючи останні українські газети тут, на Сході, «східняки», тяжко переживаючи, переходять на російську — і російською мовою продовжують вести тут націоналістичну пропаганду. Це — крок назад, а що поробиш? Але ж мова, мова… Вона — бідненька, тільки-тільки почала тут спинатися на ноги… Ну що ж, і за це теж треба відплатити! І з’являється тоді, як виклик, як плювок в обличчя потираючому руки від задоволення шовіністу російському — в російськомовній обласній (а у нас при владі в області — комуністи, ота горезвісна Симоненкова «КПУ») газеті, органі обласної ради народніх депутатів, (правда, в час, коли був відсутній головний редактор, але ж і там є наші люди…) стаття «Не рано ли разоружились?»— це про нашу ядерну зброю; до статті наданий епіграф:
«Та прийде знахабнілий москаль
І до нас, як зруйнує Чечню»
(Д. Павличко, «Чечня»)
Решта текста — російською. Стаття агресивна, зубата, відкрито і підкреслено націоналістична. В області через неї зараз піднявся великий скандал. А я задоволена — не можу навіть Вам передати, як!.. Поперше, тим, що стаття все таки з’явилася і саме в прокомуністичній газеті, а подруге, тим, що все ж таки маю до цього відношення, бо статтю написала я. Скандал буде величезний, мене будуть намагатися оплювати і вкусити, я це знаю. Але це дуже важко зробити, практично неможливо: я один з кращих істориків України, і всі це знають, і до того ж — росіянка. Як мене можна вкусити?.. От, бачте: аж ніяк… Зате відповісти я потім можу на всі спроби це зробити так, що мало не здасться…
Статтю Вам свою скандальну не висилаю. Поперше, вона російськомовна, подруге, аж надзвичайно політична, тобто з іншої сфери нашого життя, ніж та, якою опікується журнал «Патріярхат». Вам же я пишу про це тільки для того, щоб Ви знали: українські націоналісти на Сході є, вони не мовчать, хоча задушевні наші українські газети, ми воюємо й російською. Треба буде — і на івріті будемо кричати «Слава Україні!».
Ваш журнал надходить, дякуємо. Наші українські католики прекрасно провели у канадському центрі всі різдвяні свята. Було дуже цікаво. Автокефальних українських православних як не було, так і немає. На тлі цього не можу не похвалити наших українських католиків: просто молодці! Активісти! Все роблять правильно, не лінькують. Так і має бути. А все одно погано, що православні українці відстали і, здається, назавжди… При правильних підходах вони б допомогли католикам протистояти впливам і тискові РПЦ. Ну, що поробиш, немає автокефалістів у нас. І не видно їх і на обрії. Це має певні історичні пояснення, але від цього не легше.
Пишіть про Схід, будь ласка, цікавтеся, не соромтеся надокучати нам своєю увагою і пильністю — не надокучите, виховуйте молодих священиків в дусі подвижництва — хай їдуть до нас. Нехай українська духовна аура пересувається сюди! Тільки коли буде тут ця аура, тоді можливі позитивні зрушення. Поки ж що: таке враження у нас, що б’ємося головою об стіну…
Хай Вам Бог допомагає!
З великою пошаною,
Ольга Борисова
П.С. Хай Вам щастить!
Отримала ще цілий ряд листів з діяспори. Дуже вони мене стурбували і зачепили. Написала до всіх заокеанських українців листа. Надсилаю його Вам. Якщо буде нагода і вирішите, що цей лист вартий друку, прошу його опублікувати на сторінках Вашого журналу.
Ще раз дякую за все!
О. Б.
* * *
ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
Слава Ісусу Христу!
Поважаний й Дорогий Пане Редакторе!
У «Патріярхаті» за березень 1995 р. була стаття В. Пайташа: «Чому в Україні порожніють церкви». Прочитавши ту статтю, мене дуже здивували подані автором мотиви, як треба притягати людей у неділю до церкви. Редакція подала свої слушні завваги щодо тієї статті такими словами: «… бо не все є так, як автор пише», «під кінець стаття не є рівна і не все є передумане», «не повинно бути приватних, тільки спільна молитва».
Автор кілька разів покликається на поляків в Україні, як вони правлять свої Служби Божі. Нам не треба йти до поляків по науку, як служити наші св. Літургії. Мотиви, що їх автор подає, досить наївненькі і нікого не зможуть заохотити до участи у св. Літургії.
Чи є переконливі мотиви, що робили б нашу св. Літургію інтересною? О так, є, але їх треба вжити. І всі вони залежать вповні від самих священиків.
Св. Літургія — це щось найсвятіше і найцінніше, що його має Христова Церква. Служба Божа це не є звичайне богослуження, але повторення Безкровної Жертви, що її Христос приніс на хресті. Св. Літургія — найважливіша і найсвятіша чинність священика.
Новітній болгарський богослов С. Занков так каже про святість св. Літургії: «В Літургії православної Церкви знаходяться Христологія і Сотеріологія символічно і містично. Тут є наука і практика, символ і дійсність, історія і теперішнє, Бог і людина об’єднані».
Погляньмо на перші віки християнства, то побачимо, що перші християни радо спішили на Службу Божу навіть з нараженням власного життя в часі переслідувань. А чому? Бо для них св. Літургія була радісною зустріччю з воскреслим Христом. Тож вони стрічали Його у молитвах і співах св. Літургії і приймали Його у св. Причасті. А крім того теми проповідей показували їм велич, святість і користі св. Літургії.
І в наших часах Служба Божа може бути радісною зустріччю з воскреслим Христом і магнетом для вірних, але це вповні залежить від священика, що служить св. Літургію і проповідує. Кожний священик має до диспозиції важливі мотиви, що можуть навчити вірних любити, цінити і радо брати участь у св. Літургії. Які це мотиви?
Перший мотив: Це добра, речева і коротка проповідь, виголошена з переконанням і ентузіязмом. На жаль, від наших вірних досить часто можна почути нарікання на лиху проповідь священика. Поважне число священиків виходять на проповідницю слабо приготовані. Вони за тему проповіді беруть прочитане недільне Євангеліє, але так бідно його пояснюють, повторяючи раз і другий, і вкінці ледве можуть своїх слухачів завести до неба. А після такої мізерної проповіді мають ще одну «проповідь», але багато довшу, про фінанси парафії. Тож нічого дивного, що люди на такій проповіді нудяться, виходять з церкви або взагалі не приходять до церкви, бо не можуть знести такої проповіді. Деякі священики забувають, що проповідь — це найперший обов’язок священика, наложений Христом, Церквою, священицьким станом і добром душ. Щоб недільні Євангелія добре пояснити, треба досконало знати св. Письмо і часи, в яких жив і проповідав Христос.
Якщо священик приступає до пульпіту слабо приготований, то він зневажає Христа, що йому доручив проповідати, кпить собі з людей, що хотіли б почути добре зерно Божого слова, і самого себе виставляє на сміх.
Один американський священик у журналі для священиків «Пріст» за березень 1983 р. писав, що якщо б такий священик прийшов до нього до сповіді, то за його лихі проповіді, хоч би він мав і найбільші гріхи, не дав би йому нагани або піст на хлібі й воді через цілий місяць, ні! Він дав би йому за покуту через ціле життя йти до різних церков щонеділі і там спокійно висидіти через одну лиху проповідь.
Важливою справою є, щоб священик що стало пояснює недільне Євангеліє, на якийсь час його залишив, а радше почав проповідувати в довших циклях про такі теми: Правди св. віри, Божі заповіді, літургійно-обрядові теми, св. Тайни, церковний рік, декрети Ватиканського Собору II, Марійські чи інші теми. Тут одна заввага: до таких циклів треба завчасу добре і солідно приготовитися.
Сл. Б. А. Шептицький каже: «Проповідниця — це школа, і так, як у школі, мусять усі науки, разом зібрані, дати якусь цілість… Могутнім і переконливим визнанням віри нехай будуть усі наші проповіді… Такою є віра людей, якою є проповідь священика».
Другий мотив: Ми згадали вище, що св. Літургія — це найсвятіша Безкровна Жертва. Отож священик має обов’язок показати вірним ту святість, велич і користі Служби Божої. До того ми маємо добрі підручники, що ними є: о. М. Соловія Божественна Літургія що вийшла у двох мовах, та о. Кухарика «Про св. візант.-слов. Літургію св. Івана Золотоустого», в англійській мові. Обидві книжки дають дуже добрий матеріял про історію, святість, вартість і користі св. Літургії.
Третій мотив: Заки священик приступить до пояснення св. Літургії, то вказаним є, щоб перед тим дав хоч кілька проповідей про св. віру, бо тільки в світлі віри можна добре збагнути святість, ціну і користі св. Літургії. Наші вірні люблять співані Служби Божі. А коли вона є рецитована, то треба заохотити всіх до участи у рецитуванні або співати частини, як «Святий Боже», «Ми херувимів» і «Отче наш», бо спів оживляє св. Літургію.
Наша св. Літургія має тисячолітню освячену традицію і творить наче непорушний канон, що його може змінити тільки найвища церковна влада або собор єпископів. І якраз наші Преосвященні Владики на своєму соборі в Римі під час Ватиканського Собору II перевели скорочення нашої Літургії. Автор статті подає бідненький мотив, що ніяк не може мати місця в часі Служби Божої, щоб для примани людей вводити у св. Літургію частину вервиці. Це уважаю за брак пошани для такої святої Тайни, що нею є св. Літургія, щоб її робити атрактивною через вервичку. Вервичка не є церковною богослужбою і не має місця у відправах церкви. Вона надається тільки до приватної молитви в церкві чи поза нею. Автор статті переочив також, що сам священик не може і не сміє навіть одного речення від себе вставити чи додати до Служби Божої, бо це поза його владою.
о. Юліян Катрій, ЧСВВ
