Лист, який друкуємо у перекладі з польської на українську мову, з’явився у книжці під назвою «Мій син митрополит Шептицький». Це є унікальні листи сина Романа до матері Софії Шептицької в її опрацюванні, що були написані французькою мовою. Тепер ці листи з’явились окремою книжкою на польській мові в опрацюванні Богдана Закшевського під редакцією Анджея Зєліньського.
Варто відмітити, що Слуга Божий Митрополит Андрей, хоч в наш час проходить беатифікаційний процес, все ще не є достатньо досліджений. Слуга Божий Андрей є неповторною унікальністю не тільки серед українського народу, але в загальному у вселенському християнському світі. Ми знаємо, що батьки, зокрема батько Романа-Андрея, довго опонував синові Романові йти у монаший чин, бо не був переконаний у тому, чи справді Роман-Андрей має Боже покликання. Власне на цьому тлі велось завзяте протистояння сина з батьком, яке з тонкощами найбільших відчуттів віддала й записала все доброзичлива, Богом післана мати — Софія Шептицька. Читаючи ці листи, ви забуваєте все, що навколо вас, і стаєте учасником ось цього психічного і глибоко душевного переживання. Відчувається, що це все не було так собі просто, воно мало свої глибокі коріння, які тяжко пояснити. З певністю можна сказати, що тут незаперечно діяв Святий Дух.
Дехто з дослідників цю завзяту суперечку, протистояння батька, Івана К.Шептицького, пояснюють, як антиукраїнське наставлення. Правдою є, що рід Шептицьких спольщився, але ось що подає Софія Шептицька:
«Було це зимою 1862 року. Ми поверталися в сутінку з далекого проходу санками і розмовляли про сподівану першу дитину. Пам’ятаю, як в далині миготіли прилбицькі світла, коли ми перелітали через чолгинські луки, коли мій муж відізвався: «Коли б я мав кілька синів, бажав би, щоби один з них став уніятським священиком»».
«На цей вислів я скрикнула, якби переді мною розляглась якась пропасть. Він говорив дальше: «А це для того, щоби став єпископом і зреформував руський клєр…»».
Як бачимо, у батька Слуги Божого Андрея було таке побожне бажання, яке, понад всякі сподівання, здійснилось.
Тепер пригляньмось до змісту листа сина, Романа-Андрея, до батька.
Редакція
Найдорожчий Тату!
Віддавна обтяжувала мене мовчанка, яку, з огляду на Тата, задержував, у справі мойого покликання. Сьогодні пишу, бо вважаю, що в так важливій справі треба глибшої призадуми і більше часу, як мається в усній розмові. Також не прошу Тата на скору відповідь, звичайно, прошу довше призадуматись над цілою справою, над моєю майбутністю і можливостями. Прагну Татові відкрити моє серце і сказати, що маю на мислі.
Мисль, яку перед Татом серйозно заторкнув менш-більш перед роком тому перший раз, не була і не є свіжа — нова. Ще коли я був у шестій гімназійній клясі, два роки перед добромильською реформою, говорив я про неї (про чин василіян для мене) колезі, ним є Едвард Ярошинські. Постала вона в мене на грунті нашого роду любов до Унії, яка в мені що раз голосніше, ніж в інших, знайшла відголос — ніколи не таїв би.
Дозрівала поволі, бо мисль про обряд датується від майже дитячих літ і незалежно від того, що в таких справах я особливо в собі дуже замкнений, але часто виходила на верх. Говорив я про це з мамою дуже часто, також з Ізєм і в загальному, що до покликання перед Татом про це пару разів згадував. Що іншого говорить семилітній хлопець, а що іншого дев’ятнадцятьлітній, нічого дивного.
Сьогодні я дійшов до літ, в яких життя починається поважно, і сьогодні сміло говорю, що моє покликання є: стати василіянином. Моя воля є в Твоїх, Тату коханий, руках з двох причин: правом Батька і правом Твоєї любови і терпінь, які для мене зносиш.
Знаю, що Тато моєї мислі не схвалює, але знаю і то, що то робиш не з браку любови до Бога і Його святої справи на Русі, лиш з осторожности, що не Бог, але люди мене до закону кличуть. Знаю, що єдиною ціллю Тата є, чи моє покликання від Бога походить. Бачу як дуже Тебе та мисль, дорогий Отче, турбує і болить, говорю все, що чую.
А передовсім моїм найглибшим переконанням є, що не ідучи за Божим голосом, який мене чим раз виразніше кличе до чину, життя собі змарную, а вам його затрую; що поза чином щастя не знайду. В нашій родині маємо (кілька — Ред.) відстрашаючих прикладів звихненого життя[1], вже не мав би я причини турбуватись про свою майбутність, і що раз частіше приходить мені на думку почуття, що моє життя виривається і бачу себе у думці бідаком, який є тягарем для других, сам турбуюся в думці: міг би бути пожиточним, сьогодні тільки заваджаю, міг би бути підпорою, а я є тягарем; міг би бути щасливим, а сьогодні затруюю себе й інших… Тому заздрощу кожному, кому вільно іти там, де розуміє, що буде корисний краєві і Богу. Відсуваю ці думки від себе, шукаю товариських розривок, яких тут маємо досить, але незалежно моє життя квасніє.
Мій найдорожчий, найукоханіший Тату, бажаю Тобі кинутись до ніг, благати про вибачення, що Тебе так мучу, що за всі Твої добродійства, за любов Твою, за сльози, терпіння Твоє смутком і журбою Тобі відплачуюсь. Свої надії поклав на мене, а я Тобі їх відкидаю, все, що Тобі наймиліше, топчу, я, Твій син. Краще було б для мене, коли б Господь в останній хворобі був покликав до себе, не мав би я на серці каменя невдячности і Твого серця не ранив би син.
Але чи маю право мовчати, будучи переконаний в тому, що ніде не знайду того, чого прагну; що кожна інша дорога буде не тільки моїм, але Вашим нещастям.
Та мисль, що Тато всім моїм сльозам і присязі може не повірити, нічого не прийняти з того, що прагну дати, і все відкину ти, що Тато сам собі ранить серце думкою про мою невдячність, аж багато на моє нещастя узасаднена, та мисль найлегше думаючого може на землю повалити. Але як мовчати? Коли чую хвилями передсмак того, що XX, часом УУ чути мусять: «Світові я є непотрібним гратом». Коли б Тато в мене дочекався таких хвилин сумніву, гірше нам обидвом роздерлобся серце.
Я Татові своє відсланяю, нехай Тато ним не погордить. Нехай не скаже, що для нього нічого не маю, тільки уяву. Нехай Тато повірить, що часами мій стан є страшний! Що мисль, те моє життя тільки смуток Татові приносить і хіба ніколи нічого іншого не принесе, дуже і дуже мені докучає.
Не бажаю просити Тата про дозвіл поступити цього року до чину, хоч цього прагну. Може мене Тато вишле до Риму на богословію. Якщо ні, нехай мене Тато вишле туди на пробу, може ходити на деякі курси, не будучи слухачем богословії. Нехай Тато сам розглянеться в ситуації. А коли Тато нових проб і доказів від мене вимагає, нехай Тато шукає. Перед роком я обіцяв, що не буду в о. Яцковського сповідатися — додержав слова вірно. За сповідника, за порадою вуйка Генрика Скшинськего — о. біскупа Янішевскего[2], що вуйко, згідно з волею Тата, уважав. Рівно і надалі обіцяю послух. Нехай мене Тато тільки в такій сумнівності не залишає, нехай мені пообіцяє, що якщо переконається про правдиве моє покликання, дасть мені дозвіл за рік, два, тоді буду того дня, як спасіння, виглядати і не буду більше мати перед собою тої страшної уяви бездарного життя.
Нехай Тато змилується наді мною, нехай цю справу в молитві розважить і нехай мені відповість…
Висліду буду чекати з нетерпеливістю, але з послухом його прийму. Все, що мені Тато дасть, буду вважати за дане від Бога.
Запевняю ще, що прагну мати добровільний дозвіл Батька…, але Тато охоче дозволить.
Бідний, коханий Отче, повір, що Тобі завжди буду бажати віддячитись, що сина не стратиш. Дорогий Отче, я завжди був холодний, але в мене с серце, я Тебе, Отче, в терпіннях розумію і плачу над Тобою… і собою.
Бідний мій, коханий Отче, ніхто Тебе не опускає, у синові ченцеві знайдеш може ліпшу дитину, ніж в мене. Я бо такий невдячний, я бо такий холодний, але не думай, Отче, щоби я цього посвячення від Тебе вимагав. Отче, я Тобі присягаю на все, що на світі, що нічого не вирве любови до Тебе.
Я сином завжди залишусь. Заборони мені все, що прагну, — я Тебе завжди буду кохати, я не забуду, чим Ти є для мене. Дорогий Отче, не підозрівай про брак любови, бо це ранить мою душу. Повір мені, бо і Тобі це зробить полегшу. Хоч часом я є холодний і твердий, коли я маю розум і серце, щоби в його глибині не чути Твого болю.
Господь бажає від Тата тяжкої жертви, але чи вона буде страчена? І для Тата, і для родини, і краю? Чи Тато колись з тої жертви не буде гордий?
Бажав би Татові присягнути, що це моя думка, що впливу жодного не було, що ніколи про цю справу з жодним єзуїтом не розмовляв перед рішенням. Що коли уважав я, що моя мисль дозріла, розказав про неї свойому сповідникові, але не одержав від нього слова заохоти, тільки доручення утверджувати себе.
Що про справу руську взагалі ніколи не говорив, за винятком Тата (розмови сальонові бездумні не числю), що тільки Тато впливав на мене розповіддю чинів предків наших. Властиво, чи мені Тато повірить, чи цього листа не спалить з неохоти? Я не знаю. То тільки знаю, що хоч би Тато все відкинув, я не перестану очікувати з уст Твоїх прихильної відповіді. Так, я є переконаний про правду волі Божої. І хоч би моя мисль бунтувалась проти рішення, серце моє переможе і поверну до послуху.
Перепрошую Тебе, найдорожчий Тату, що Тебе так довго мучу, і вибач, що я перервав мовчанку, яка була для мене затяжкою, що я щиро сказав, що я чув і думав. Коли Тобі справляю болі, то не навмисне. Якщо я Тобі не приношу жодної потіхи, то тільки тому, що я і для себе в серці не знаходжу потіхи. Один Бог є моєю підпорою, нехай і Тобі, дорогий мій Отче, стане підпорою. Я Йому це говорю, що сказав Татові. Він мене потішає, Він мені каже сподіватись хвилини щастя і віри, а, може, і корисливості! і не надаремної праці.
Цілую дорогому Татові руки —
залишаюсь завше послушним сином
Роман
П.С. Довго вагався я, чи цей лист занести на пошту, чи ні. Боявся я Тата засмутити і щоб стосунок тільки погіршити. Але в переконанню, що правда ніколи нікому не зашкодила, посилаю його в ім’я Бога. Запевняю ще Тата, нехай Тато мене за сина, а не за чужого, спілкуючого з єзуїтами, уважає і нехай перетне цей вузол, що нам обидвом так докучає.
[1] Мова напевно про життя Максиміліяна Фредри (брата Александра), чи про його сина Феліціяна, але може бути навіть про вуйка Яна Александра (брата С. Шептицької) або його сина Андрія (останнього з тої лінії потомків).
[2] Ян Хризостом Янішевські (181-1891) єпископ помічник познанський, політичний діяч і Великому Познанському Князівстві, протегований архиєписокпом Лєдуховським. В 1875-1886 рр. перебував у Кракові, витворений з Князівства пруською владою. Автор релігійних праць.
