Шарлєроа, 27 жовтня 1975
Слава Ісусу Христу!
Всесвітліший Отче Монсеньйоре і Редакторе!
Дозвольте поговорити з Вами щиро й серйозно. Останнє число «Голосу Христа Чоловіколюбця» (ГХЧ) багатьох наших вірних здивувало і згіршило. Здивувало, бо наші вірні тут, в Бельгії, які ще ходять до церкви і беруть участь у нашому церковному і громадському житті, в 90% стоять твердо при своїм Патріярхові і Ісповідникові св. Віри. Згіршило, бо ГХЧ ввесь час проповідує не голос Христа Спасителя і Доброго Пастиря, але свій власний, особистий голос. Стале іґнорування і понижування рідного Митрополита і Ісповідника перебрало міру. Тому реакція вірних синів і дочок Помісної УКЦ мусить наступити.
В останньому числі Ви помістили (ГХЧ ч. 5-178) приватного листа Папи до Блаженнішого Патріярха. Правда, Ви заслонились словом Владики Мирослава, мовляв, це не ви, а він казав це зробити.
І скільки титулів надано Святішому Отцеві — це все не підносить авторитету Папи серед широкого загалу вірних, а скорше нагадує рабів і людей з комплексами меншевартости.
Перш усього, особистого листа, без дозволу і згоди особи, до якої він адресований, ніхто не помішує в пресі, а тимбільше ніхто його не копіює і не розсилає, за посередництвом нунціятур, по всьому світі. Цього вимагає засада доброго виховання, основа всього культурного світу. Кард. Війо, чи Сх. Конґреґація, це зробили — приватного листа опублікували з однією ціллю: сіяти замішання і спричинити та поглибити роздор між нашим Божим людом: Владиками, священиками і вірними. Це кожному ясне, хто тільки дещо орієнтується в нинішній політиці Ватикану. А що наш Патріярх протестує проти цієї політики — то треба його ізолювати, треба його морально знищити, і то руками таки власних, рідних деяких Владик, які своє нинішнє становище завдячують тільки і виключно Сх. Конґреґації. І ці Владики виконують дане їм завдання з великою ревністю (гляди: Пастирський лист єп. Горняка в Англії, пасквіль в Аргентині, який вийшов з канцелярії єп. Сапеляка, тощо) на загальну втіху противників і нашої криваво переслідуваної Церкви, і нашого Блаженнішого Патріярха та Ісповідника Віри.
В ГХЧ немає згадки про нашого Патріярха, чи хоч би Верховного Архиєпископа. Святіший Отець у свойому листі затитулував Блаженнішого «Верховний Архиєпископ». Цікаво, як поступить тепер наш Владика? Та ж він ЗАБОРОНИВ священикам вживати цього титулу і на свою власну руку скасував цей титул і наказав всім поминати тільки словами: «Блаженніший Архиєпископ і Митрополит»! Дивні ці наші Владики: одні касують титул «Верховний», інші видумують нові титули в роді «Первоієрарх», а ще інші радо замовчали б взагалі існування Блаженнішого, бо він їм на перешкоді, бо надто їх переростає він і духово і своєю відданістю помісній переслідуваній своїй Церкві та пошануванням рідних церковних традицій, і через те ставить неодного Владику в прикре положення, бо якже ж так легко можна зректися набутих римських і латинських звичок.
Очевидно, Рим на це баламутство спокійно дивиться, бо сам титул «Архиєпископ», навіть з додатком «Блаженніший», не дає ніякої влади в Церкві. Інакше з титулом «Патріярх», чи хоч би «Верховний Архиєпископ» — цей дає рівнопатріярші права, а це вже небезпека для свобідного і безконтрольного панування на терені «свого князівства» — єпархії, екзархату чи Апостольської Візитатури: бо ж тут є нагода виявляти свою амбіцію, наказувати своїм вірним, наче рабам, під загрозою гріха обтяжувати їхні сумління (не пахне це інквізицією?) і з ним не зустрічатися, бо пощо? Ану ж вірні поставлять «згіршуючі» питання? А тоді: що відповісти? Та ж все не можна відповідати тільки словами: моліться! Треба таки дати конкретну відповідь, але без консультації зі Сх. Конґреґацією цього не можна робити. Тому найлегший вихід: втікати перед своїми вірними, або їх оминати, а своє власне сумління заспокоювати безвідповідальністю: мовляв, та ж це все «схизматики», а я одиноко правдивий католик!
Коли зібрати це все, що по більшій части нині поміщує ГХЧ, головно у останніх числах, то коротко це можна так зреасумувати:
1. Іґнорування і неприязнь до Блаженнішого Отця нашого Патріярха Йосифа.
2. Неймовірний і попросту аж прикрий культ особи Святішого Отця, незнаний і непрактикований навіть у Латинській Церкві. Чи ми тим маємо доказувати нашу вірність? Чи цього потребує Святіший Отець? Скільки ж він має своїх власних «латинських» клопотів! Та вже в 1973 р. сказав він оці пам’ятні слова, зі сльозами в очах: «Сатана ввійшов у нутро Церкви».
А ці постійні подяки, падання ниць, — чи це все не є виявом тільки рабської вдачі? Чи це не малпування київських «хахлів» відносно Москви? Пригадайте собі Ваше твердження: «тільки Святий Отець має право передати єпископську владу в Церкві» — і досьогодні не відкликане. Чи Верховний Архиєпископ з рівнопатріяршими правами, або Патріярх, не може створити митрополій, єпархій, екзархатів, номінувати і висвячувати владик?
А чому не пишете, ЩО НАША ЦЕРКВА ДАЛА РИМОВІ? Чому наші Владики про наші дари Римові, Святішому Отцеві, нічого не пишуть, ніколи не згадують про це, чому? Чи ми останні жебраки, гірші як мелхіти, мароніти, копти чи навіть ще до недавна африканські племена? Наші молоді люди, виховані вже в західньо-европейській культурі, не приймають такого плазунства, вони стидаються таких Владик! І тому оминають нашу Церкву.
3. Взаємне «обкаджування» себе і Владику. Чи дійсно він цього потребує? Почисліть, скільки то світлин в кожному числі, і завжди ті самі особи. А титули? Так дуже любите наслідувати латинських єпископів, то чому не наслідуєте їх в усьому? Та ж в них всякі титули є знесені, от хоч би в Бельгії чи Голяндії! Та й поступовання і праця Владики говорить за нього і прикрашує його, а не титули. Це все виглядає дуже неповажно…
4. А вершком неповаги — це «Хроніка служіння»… Це перший раз у нашій Церкві ведеться публічно таку хроніку, щоб її таки зараз друкувати. В якій цілі? Чи дійсно Владика мусить «намацально» доказувати, що він щось робить? На жаль, в цій хроніці немає нічого, чи майже нічого, про працю Владики на терені Бенелюксу: нема нічого про те, скільки то парохій-душпастирств відвідав Владика, скільки мав зустрічей зі своїми єпархія нами, про що говорили і як рішили поліпшити душпастирську і церковно-громадську працю на оцих наших теренах. А літературне виховання молоді, чи взагалі праця з молоддю і для молоді, майбутністю наших душпастирств і нашої Церкви. А виховання і опіка над священиками? Там, в тій хроніці, про це не пишеться. Натомість пишеться багато про приватні візити та працю в Римі. Це все виглядає надто дрібничково і робить доволі несерйозне вражіння. А коли б так парохи наших більших громад почали писати таку «хроніку служіння», то…
5. Брак об’єктивности. З промов, чи чужих журналів, вибирається тільки те, що є «цензуроване» і приємне Сх. Конгрегації. Ні словом про Помісну українську переслідувану Церкву, її турботи, про працю Блаженнішого, про розстріли — вішання і терпіння наших священиків і вірних на рідних землях…. Можливо тому, що це все знане, «нудне», непотрібне і неприємне для вуха «пана»…
Одним словом, оцей журналик, як це Ви самі кажете, відзеркалює тільки голос Ваш і Владики, а не голос нашої Помісної переслідуваної Церкви, не голос нашого рідного Ісповідника св. Віри, не голос наших священиків, не голос наших вірних і не ГОЛОС ХРИСТА!
Справа патріярхату є надто поважною справою, щоб її трактувати як вияв якоїсь револьти чи БУНТУ проти Святішого Отця! Тільки люди, які не вміють самостійно думати і на кричучі факти замикають очі — можуть таке твердити!
Та ж кожен знає, що Рим тільки з політичних мотивів не погоджується на патріярхат, і це думка не тільки наша, але також високих церковних достойників латинської Церкви! Ви ж добре знаєте про це, то чому ж в кривому зеркалі представляєте змагання нашої Церкви?
6. Коли ГХЧ покликується на «Заяву» Алессандріні, то це тільки доказ, що патріярший рух не приніс нашій Церкві жодного зла, а навпаки, бо змушує ватиканські кола забирати голос в справі Церкви, яку вже погребано. Аж нагло виявляється, що вона живе. Не тільки живе, але й змагається за свої права!
Коли українці-католики запротестували проти негідного поступовання папського леґата в Заґорську — то Алессандріні мовчав, не протестував. Чому?
Коли ж Папа пише у своїх листах, «покищо не можемо», чи «принаймні в теперішню пору», — то це тільки доказує, що патріярхат нам вповні належиться, але його не можна «НАРАЗІ» признати офіційно, з чисто політичних міркувань. Бо що ж сказали б «екуменісти» чи «їх Святість» (такий титул «надав» сам Папа комуністичному патріярхові в Москві!) Пімен? Хоч Папа, Батько всіх християн, на мою скромну думку, повинен передусім запитатися: «А що скажуть вірні мої сини і дочки, тайні єпископи, священики і вірні криваво переслідуваної Української Катол. Церкви?… Але саме на цю тему існує вже багата література в зах. європейській катол. пресі
7. Прикро ствердити, що ГХЧ і наш Владика не бачать нічого доброго в нашій Церкві, тільки зло. Наші вірні — це вороги Папи, які тільки й те думають, щоб відорватись з лона Вселенської Церкви, виректися Святішого Отця. Тепер нам усім ясно, чому то Папа в часі авдієнцій, чи тільки кілька-мінутових розмов з нашими Владиками, постійно згадує про єдність українців з Апостольським Престолом! Бо деякі Владики фалшиво інформують Святішого Отця, ради своїх особистих амбіцій і кар’єри!
Як тільки хтось висловить критичний погляд на «Остполітік» Ватикану, на поїздки єп. Касаролі, на його різні дивні і часто неправдиві заяви — то такий є вже ворог Папи, отже — «распни його». Чи ж це не доказ невільництва нашої думки, а може й примітивізму? Та ж миряни не нарушують доґм віри, і всі вони знають, що вчителем правд віри і християнської моралі є Папа, але одночасно знають, що Папа є головою держави, і теперішню політику веде як голова Ватиканської держави, і як такий підписав недавно договір про взаємну безпеку в Гельсінках! Це ж нині всім є знане. І як такого, себто державного мужа, Папу можна і треба критикувати, чи тих, які з ним співпрацюють. Бо ж у різних світських конференціях представники Папи співпрацюють з ворогами Бога та зі злочинцями. А хто мовчить — також буде відповідальним за наслідки тої невідповідальної політики. І коли деякі наші Владики представляють своїх вірних як бунтівників — то це злочин супроти своєї Церкви і народу. Жодний латинський єпископ так не буде писати чи говорити, хоч вони мають більше причин до того, як наші Владики.
8. Забороняє Владика читати українську пресу, і то «в совісті»! Кожен знає, що це значить. Що ж такого страшного пише ця преса? Критикує контакти Папи з безбожною і хитрою Москвою, критикує відношення Папи до нашої Церкви, вимагає від Папи діл, а не пустих фраз, тощо. І це в очах «супер-католиків» римського типу вже злочин, вже єресь. Добре, що нема поліції, ні тюрем, ні психіятричних клінік, щоб усіх тих «неслухняних та ненормальних» заслати там!
Чи ж писати про це, як єп. Касаролі в Польщі дали доброго облизня — то вже гріх? Поляки, яким Папа ще недавно сказав: Будьте добрими ПОЛЯКАМИ і католиками, а не навпаки, виявились характерними і чесними патріотами і добрими католиками, тому то всі: і примас, і архиєпископи, і єпископи та вірні викинули єп. Касаролі зі своєї землі та сказали більш не повертатись з його неморальними пропозиціями. А тепер так само поступають з єп. Касаролі і німці, бо й тут почав він свою політику в користь большевиків. А ми? Гнемось до землі і надслуховуємо відголосів куріяльних чинників!
Якщо наші Владики логічно поступали і взяли дещо поважніше до уваги слова Папи «ПОКИЩО…», або слова «ПІД ТЕПЕРІШНЮ ПОРУ…», то тоді взялися б щиро до праці за патріярхат: своїми проповідями, відчитами-конференціями, все і всюди про це говорили б, писали б, щоб підготовити вірних, вияснити деякі неясні терміни, ясно представили б права нашої Церкви, які Апостольський Престіл святочно прирік зберігати, а нині від них відпекується і твердить, що це неважне. А хто ж і коли їх уневажнив? В Заґорську? Якщо б наші Владики добре були зрозуміли слова Папи — то говорили б про помісність нашої Церкви, бо Папа це тільки символ єдности із Вселенською Церквою, а Помісною Церквою кермує Патріярх, чи Верховний Архиєпископ — то напевно церковні відносини в нас були б зовсім інші.
А в дійсності що роблять наші Владики? Виступають проти всякої патріярхальної праці, зневажають свого Верховного Архиєпископа (пасквіль з Аргентини!), не слухають його, дають примір НЕПОСЛУХУ своїм рідним церковним настоятелям, а рівночасно від священиків і вірних вимагають послуху для себе! Ось тут джерело деморалізації вірних.
Бо коли хтось тільки згадає про торги Ватикану з Москвою, чи негідне поступовання кард. Віллєбрандса в Заґорську, який «… нарушив угольний камінь Божої установи….» і «…. захитав фундаментом Божого дому…», «… не пошанував злуки…», яка є доґмою (?), себто нерушимою і святою правдою віри нашої…» (всі цитати з «Пастирського Слова» єп. Горняка), — то зараз починається крик, мовляв — єресь, бо ж хто нині говорить ПРАВДУ? Мовчати треба, або до …. психіятричних клінік!
Нині є такий стан, що коли Папа говорить ще про католиків, чи катол. Церкву в Совет. Союзі, — то має на думці тільки латинників, і тільки їхню долю хоче поліпшити. Зрештою, що воно так є — можна довідатись з Ватиканського радія. Нашої криваво переслідуваної Церкви не береться під увагу, бо ж вона не існує! А якщо там ще хтось себе називає католиком і ним хоче залишитись, то має латинські церкви (польські косьціоли) і може до них приписатись. Повторяється історія з Холмщиною і Підляшшям. Наші сестри-монахині залишені в спокою, бо вони ходять до латинської церкви і їх вважають римокатоликами. Наших справжніх католицьких священиків далі арештують, вішають, розстрілюють. А чи ми чули протест Папи, або принайменше Сх. Конгрегації? А який крик зроблено у Ватикані, коли еспанський суд засудив на кару смерти кількох комуністів! Очевидно — це з гуманних спонук. Але ці «гуманні спонуки» не береться під увагу, коли йдеться про катованих, розстрілюваних дочок і синів УКЦеркви.
На цю тему можна писати багато, доказів не брак. Треба тільки подивляти нашу вірність Папі, і багато чужинців так і думають. Ми немов одержимі цією вірністю Вселенській Церкві і її Голові. Тому то ми, і наші брати в Рідному краю, в очах Москви є божевільними, бо тримаємося Батька, який нас вирікся: там покинув, а тут радить устами свого представника кард. Фюрстенберґа асимілюватись в латинській Церкві. Все це дивне, незрозуміле і трагічне…
Наше нещастя лежить в цьому, що в нашій Церкві чим далі, то більше священиків і Владик вихованих не в українських семінаріях, а в чужих школах, які виховують їх у ворожості, а то навіть і погорді до Східньої Церкви, до її благочестя, навчають дивитись на нашу Східню Церкву як на музейну вартість без більшого значення для теперішности і майбутности. Довершено поділ сфер: світські і церковні достойники погодились, щоб східня Европа належала «їх Святости» червоному Піменові, тобто сатані. Чи, це Боже діло?
Тому то обов’язком всіх християн є протидіяти тій змові, а в першу чергу обов’язком є нап’ятнувати цю згіршаючу політику Ватикану, як світської держави, бо жертвою тої політики є наша Церква, Божа установа, і наш нарід, який в обороні тої Божої установи «проляв море крови і сліз…»
Відданий у Христі Господі:
о. крилош. Іван Кіт, душпастир
Моя адреса:
R. P. Ivan Kit Grand’ Rue 226
B-6000-Charleroi Belgique
* * * * *
Цей лист до о. Д. Дзвоника, редактора «Духовного двомісячника — Голосу Спасителя Чоловіколюбця» (скорочено названо в листі ГХЧ), що виходить в місті Лювені у Бельгії як офіційний орган Апостольського Візитатора о. Мирослава Марусина, подаємо як документ і свідоцтво морального і національного упадку духовників, згаданих в цьому листі. Брак хребта характеру довів цих людей до скрайного егоїзму та до комплексу надмірної похвали і пошани чужих і зневаги своїх. Виглядає, що пропаганда про ґеніяльність Сталіна стосовно до всіх ділянок людської творчости і мислі, знайшла своїх нових продовжників, які можливо що і вірять, що папам треба признати непомильність не лише у справах віри, але й у справах політики і дипломатії…
