Лист Християнського Комітету захисту прав віруючих в СРСР до Папи

продовження з вересневого числа

Це — духовність мирянського конформізму заради достатку, ситости, добробуту на тлі страждань Церкви й віруючих, на тлі духового зубожіння й занепаду в російському народі.

Політику митроп. Сергія і його наступників намагаються виправдати «потребою спасти Церкву». Але Церква давно підмінилася в свідомості церковного проводу єпископатом, а духовний добробут Церкви — зовнішнім добробутом єпископів.

Беззастережна готовість піти заради цього зовнішнього добробуту на будь які поступки перед гонителями завела нинішній єпископат РПЦ далеко за ту межу церковної «ікономії», якої переступати не можна, і поставила його на межі зради Церкви[1].

Є ще один аспект діяльности митрополита Никодима, про який, з причини його великої спокуси й замішання для віруючих чад Церкви не хотілось би говорити публічно, але й мовчати далі ми не вважаємо можливим. Серед духівництва і віруючих Російської Церкви широко відомо, що митроп. Никодим був активним співробітником органів КДБ. Більше того, як нам з цілковитою певністю відомо, він сам, бувши певним, що для віруючої людини є морально припустимим сполучати звання християнина з таємним співробітництвом в органах КДБ, і навіть корисним, допомагав своїм високим авторитетом у своїх прихильників подолати бар’єри християнської совісти тим, хто вагався.

В наслідок цього тепер виникає у віруючих парадоксальне, але цілком правомірне питання: чи збереглися ще в РПЦ архиєреї, що не заплямували себе цим воістину і найтяжчим Юдиним гріхом? Гріхом найтяжчим, недозволеним для совісти християнина, як з причин принципових, так і моральних, бо КДБ є найважливішим орґаном держави в провадженні її антирелігійної політики. Церковний відділ КДБ не стільки займається справами державної безпеки, як провадить боротьбу з релігією «зсередини» шляхом просування ієрархічними сходами і ставлення на ключеві позиції тих членів Церкви, які стали таємними співробітниками КДБ, перешкоджає через них нормальному життю всієї Церкви, ставлячи кінцевою метою повну її руїну.

Ваша Святосте! Ми віримо, проте, що митрополит Никодим, свідомо роблячи неприпустиме, на­магаючись бути в тоталітарній державі, за його висловом, «100%-вим християнином і 100%-вим громадянином», щиро надіявся обхитрувати гонителів Церкви і своєю діяльністю принести зрештою Церкві користь. Але становище РПЦ від часу, коли митрополит Никодим став єпископом і до наших днів наочно стверджує ілюзорність такого шляху, бо вся політика митрополита Никодима принесла Церкві лише одне: зміцнення в очах держави особистого престижу єпископату й церковного проводу, забезпечення йому соціального добробуту. Але на злиденне й безправне становище віруючих, на життя Церкви на рівні церковних парафій, політика митрополита Никодима не тільки не вплинула благотворно, але навпаки: показуваний усьому світові добробут церковних проводирів викликає у багатьох облудне враження щасливого життя всієї Церкви і створює прикриття для нагінок на релігію в нашій країні.

В самій же Російській Церкві серед рядового духівництва і простих віруючих авторитет вищих ієрархів, святим обов’язком яких є «піклуватися про долю Церкви», а не «пасти самих себе», різко занепав; стався глибокий внутрішній відрив, хворобливе болюче духове відчуження пастви від ієрархії, яка втратила довір’я своїх духовних чад.

Церковна політика митроп. Сергія виявилася помилковою і історично неспроможною. Проте, багато чого в ній було викликано умовинами великого терору і безпрецедентної замкнености радянського суспільства часів «сталінізму».

Продовження цієї політики за теперішніх, історично інших, обставин зумовлене в жадній мірі об’єктивними причинами, а лише інерцією іраціонального страху, на який страждає далі єпископат Російської Церкви тоді, коли краща частина радянського суспільства вже від нього звільнилася. Існування в нашій країні протягом більше десяти років правозахисного руху і численні приклади наслідків його діяльности недвозначно свідчать про те, що тільки голосні публічні протести проти порушення прав людини, в тім числі і в царині релігії, при широкій підтримці в усьому світі, дають реальні наслідки.

Основним аргументом на захист «Сергіянської стратегії», московської патріярхії виставлявся і продовжує виставлятися сам факт існування церковної ієрархії в атеїстичній державі. При цьому мають на увазі глибоко помилкову думку про те, що ієрархія московської патріярхії буцім то «вистояла» за обставин безпрецедентних переслідувань, аналогічно тому, як вистояла Католицька ієрархія у фашистівській Німеччині і в комуністичній Польщі.

Подібна аналогія була б вірною лише в разі, якби Російська Церква зберегла фактичний контроль над вибиранням і поставленням своєї ієрархії. Вирішальний перелом в долі Російської Церкви стався саме тоді, коли митроп. Сергій (Старгородський) передав фактичну владу вибрання, поставлення на катедри і звільнення єпископів до рук атеїстичної держави. Тому нинішню ієрархію московської патріярхії неможна розглядати як ієрархію, яка «вистояла» під тиском атеїстичної держави, а треба розглядати ієрархію, «виплекану» і зформовану цією державою.

Не цій ієрархії завдячує Російська Церква своє спасіння, але глибокій відданості народу Божого вірі своїх батьків, яку він зберіг в умовинах нечуваних утисків.

Ворожа Церкві держава тільки тому й терпить цю ієрархію, бо вона неспроможна була знищити в народі християнське церковне життя. У свій час Сталін, закривши майже всі православні храми, змушений був відкрити їх знову, смертельно боячись того, що російська народна релігійність, витримавши всі утиски, буде використана для своєї мети політичними супротивниками.

Нову хвилю закривання храмів, що почалася була за Хрущова, спинили його наступники, бо їм було ясно, що закриття храмів не послаблює релігійність народу, але неминуче породжує неконтрольовані державою форми релігійного життя.

Ваша Святосте! Не злічити шкоду і духовний занепад, спричинені діяльністю митрополита Російської Православної Церкви Никодима, але ми, плямуючи об’єктивну сторону цієї діяльности, звернутої до Церкви й світу, проте щиро молимося, разом з усією Церквою про спокій душі його, уповаючи, що всемилостивий Господь, що знає все і бачить, і добрі діла митрополита Никодима і його добрі наміри, простить йому вільні й невільні гріхи його і дарує йому, з милосердя Свого, Царство Небесне.

Ваша Святосте! Чи ж не є образ митрополита Никодима, що припав мертвим до ніг Папи Івана-Павла символом усієї тяжко болючої, що вмирає по людству, Російської Православної Церкви, яка просить у Католицької Церкви і християн Заходу допомогти і підтримати у своїх бідах!

Ваша Святосте! Незважаючи на тяжкий стан Російської Православної Церкви і глибоку темноту й неосвіченість народу, останніми роками в нашій країні відчувається різко підсилений потяг до віри в Бога. Це свідчить про величезний прихований потенціял релігійного навернення і відродження Росії.

Але теперішній тяжкий духовий стан нашої ієрархії і нашої Церкви робить це відродження неможливим без братньої допомоги християнських Церков. Ми віримо, що біль, в якому нині перебуває Російська Церква і народ Росії, «не на смерть але на Славу Божу, да прославиться через неї Син Божий» (Йоан, II, 4). І ми надіємося, що Католицька Церква, як і всі християни заходу, простягнуть своїм страждаючим братам руку допомоги.

II.

Піклування римського престолу християни Росії відчувають давно, і з кожним роком все більше.

Великий голод слова Божого, християнської проповіді відчувається в нашій країні. Багато людей, розчарувавшись в офіційній атеїстичній ідеології, тягнеться до християнства, ще не зовсім свідомо відчуваючи світло його. Але їхня спрага надто часто зостається не задоволена. В нашому суспільстві заборонено широку проповідь Євангелії, навчання релігії. Кількість духовної літератури — нікчемна порівняно з величезною потребою на неї. На цілі тисячі кілометрів можна не побачити жадного храму, де віруючі і ті, що шукають, могли б зустрітися зі словом Божим. Влада перешкоджає відкривати нові храми.

І, все таки, становище було б набагато гіршим, коли б не братня допомога християн заходу.

Досить сказати, що Святе Письмо, видане за кордоном, можна зустріти в хатах віруючих не рідше, ніж видане в Радянському Союзі. І це — незважаючи на всі перепони, що влада ставить просяканню духовної літератури в нашу країну. На жаль, влада розцінює Святе Письмо і книги релігійного змісту як ідеологічний динаміт, що підриває її основи. Яке самообвинувачення і який хибний погляд! Християнство не є проти даної влади, але коли влада посягає на володіння душами, то християнське слово робиться для неї ідеологічним динамітом.

Брюсельське католицьке видавництво «Життя з Богом» добре відоме в нашій країні. Чудові видання Нового Заповіту й Біблії з коментарями. Ці видання виконують в наших обставинах велику місіонерську працю. Але видання Біблії з коментарями, яке вийшло нещодавно, є поки що величезною рідкістю.

Богословські праці й труди святих, що їх публікує видавництво «Життя з Богом» подають неоціниму допомогу тим, хто бажає глибше і повніше студіювати християнство.

Життєписи католицьких святих Шарля де Фуко, Жана Віянея, Максиміліяна Кольбе та інших, а також видання праць Влад. Соловйова викликають у православного читача почуття духової близькости Католицької й Православної Церков і допомагають православним віруючим перемогти вікове підозріння до католицтва і викликають почуття братської любови у Христі до католиків.

Ці книги немало сприяють великій справі возз’єднання Західної і Східної Церков.

Особливо хочеться відзначити працю Буйє «Біблія і Євангелія», що проповідує нерозривний зв’язок Святого Письма і Святого Передання Св. Церкви. Думається, що коли б ця праця була розповсюджена серед віруючих протестантських віроісповідань у Радянському Союзі (а зацікавленість їхня в Святому Письмі величезна, та доступ до сучасної церковної думки мізерно-маленький), вона могла б значно сприяти приходові їх до Церкви. На жаль, ця книга теж надзвичайно рідка.

Ми просимо Вас, Ваша Святосте, всіляко підтримувати видання релігійної літератури для нашої країни, по змозі поширивши її тиражі і назви; місіонерське значення цього неможливо переоцінити.

Іншою формою християнської проповіді є релігійні радіопересилання і, зокрема, передачі «Радіо Ватикан». Широчінь і масовість їхнього розповсюдження дають їм велику перевагу над друкованими матеріялами. Передачі західнього радіо в Радянському Союзі слухають і записують зараз у самих віддалених кінцях країни, в найглухіших закутках, куди релігійна література взагалі не потрапляє.

Віруючі в нашій країні з великим задоволенням сприйняли продовження часу надавань радіостанції «Ватикан» російською мовою і значне поліпшення якости програми передач.

І все таки нам хочеться висловити деякі побажання які, здається нам, значно збільшили б й інтерес до передач «Ватикану» і їхню ефективність.

1. Треба включати в радіопередачі програми, спрямовані не лише тільки на віруючих, але й на невіруючих, особливо на молодь.

Для цього, зокрема, треба притягати консультантами фахівців, які добре знають специфіку умовин в нашій країні.

Треба особливо брати до уваги, що основна маса народу вже 60 років живе в умовинах постійної тотальної антирелігійної пропаганди, з її укоріненими ходячими антирелігійними мітами й забобонами, і перебуває в стані повного релігійного неуцтва.

2. Треба розвивати й поширити такі теми:

а). Апологетика в усіх існуючих різноманітних формах.
б). Критика продукції поточної антирелігійної пропаганди, що її розповсюджують масовими тиражами: статей на сторінках центральних газет і журналів, періодичних видань, брошур, книг, кінофільмів і т.д.
в). Критика діялектичного і історичного матеріялізму.
г). Інформація з ділянки сучасного церковного життя.
д). Інформація про порушення прав людини взагалі в нашій країні, а зокрема про утискання прав віруючих.
е). Мученики XX віку — католики й православні.

3. У зв’язку з забороною навчати релігії в нашій країні, в усіх формах за винятком лише навчання батьками власних дітей, при повній відсутності дитячої релігійної літератури, було б особливо цінно організувати спеціяльні релігійні передачі для дітей, бажано було б для груп різного віку.

4. Беручи до уваги винятковість обставин у Радянському Союзі, де при забороні місіонерства і відсутності релігійних видавництв і літератури умовини значно гірші, аніж в інших країнах Східньої Европи, ми закликаємо ще більше продовжити час радіопересилань російською мовою.

Попри загальної мети християнської освіти, релігійна література й радіопередачі, що Дають змогу простим православним, віруючим ближче познайомитися з Католицькою Церквою, подолати багато упереджень, пізнати й полюбити святих католиків, їхню духовість, католицьку церковність в її неповторній особливості, — послужать справі з’єднання Церков не менше, ніж зустрічі на високому ієрархічному або богословському рівні.

З якою б силою не лунала по світу вістка про Господа нашого Ісуса Христа, але дійсно місіонерською вона буде лише тоді, коли люди будуть чути і слухати цю благу вістку.

Право слухати християнське благовістя позбавлене в сучасному світі величезна кількість людей, і, що в першу чергу хвилює нас, позбавлені наші громадяни. Це право є частина основного людського права: права свободи віри, і у віці, здавалось би, демократичних свобід, саме це, саме перше, право людини зневажається в багатьох країнах світу.

Останніми роками піднявся в усьому світі рух на захист прав людини і, зокрема, на захист релігійної свободи.

На Різдво 1977 р. Вселенський Патріярх Димитрій закликав голови урядів і проводирів релігійних об’єднань оголосити наступний рік роком релігійної свободи.

Але Святіший Престол, що так гостро реагує на події в світі, що висловився зокрема про літання в космос і про пересадження серця, довгий час дотримував абсолютної мовчанки що до руху на захист прав людини.

Кому, як не християнам, знати, як цінна людська особа, наскільки коштовна в очах Божих людська свобода і найвище право людини — свобода совісти, — право вірити в Найвище Начало і жити відповідно своїй вірі. Здавалось би, не миряни, а в першу чергу Церква мусить стверджувати це право, незважаючи ні на які світські соціяльні-політичні системи. Проте, в той час, як президент Д. Картер, Конгрес США та інші політичні сили, що їх підтримують, виступили на захист цього богодарованого права, Святіший Престол мовчав. Тим більше знаменно, що в своєму останньому публічному виступі блаженної пам’яти Папа Павло VI недовго перед смертю, осудив судові процеси над борцями за права людини, що відбулися в Радянському Союзі. Це пролунало як заповіт спочилого Папи і проломило кригу мовчанки Римського Престолу.

У своїй промові перед головами держав, що прибули на свято з приводу інтронізації Папи Івана-Павла І-го, їх Святість закликав голів держав дотримувати свободу релігії.

Ці виступи Папи Павла VI і Івана Павла І дозволяють сподіватися, що Святіший Римський Престол не зостанеться непричетним до захисту прав людини в сучасному світі, що Церква займе належне їй найперше місце в ствердженні гідности й цінности Богообразної людської особи.

Тим важливішим є це, саме тепер, коли тоталітарні атеїстичні режими намагаються цілковито пригнітити духову свободу людини.

Рід людський пережив різні соціяльно-суспільні формації, різні форми поневолення людини людиною: рабовласницьку, февдальну, капіталістичну. Людину поневолювали за допомогою державного права, за допомогою сили, врешті — економічно. Але до наших часів поневоленим перебувало тіло людини. Сучасні тоталітарні режими прагнуть поневолити душу. Чи ж не є це знамення часу, і чи ж не Церква признана є розпізнати його і протиставити найстрашнішому, що може трапитись людині на земному шляху її — вбивству душі!

Коли сили світу цього озброюються проти душі людської, Церква Христова не може займати пасивну позицію. Настав час боротись-воювати, як і в першохристиянські часи; настав час свідчити про свободу, яку дарував нам Христос.

Християни Росії: литовські католики, колишні українські уніяти, силоміць приєднані до московської патріярхії і російські православні з особливою силою відчувають і розуміють цю назрілу потребу перейти від пасивного примиренства до активного впливу на сучасний світ. Нерішучість Церкви перед наступом сил зла на людські душі може викликати і викликає у них тільки глибоке розчарування.

Одним з найогидніших проявів сил зла, що став характерним для наших часів, є ставлення до активних віруючих, як до соціяльно-небезпечних психічно хворих.

Зокрема в нашій країні це узурпування влади над душею проявилося в перемозі в психіятрії теоретичної школи акад. Снєжнєвского; згідно з антигуманним, обскурантичним вченням її, всяка «інакодуманість», а зокрема прояв релігійности, розцінюються як ознаки захворювання шізофренією.

Оскільки, згідно з офіційною атеїстичною доктриною, релігійний світогляд «хворого» є реакційним, то всяке намагання жити відповідно, цьому світоглядові, розповсюджувати його, втілювати в повсякденному житті, розцінюються як суспільно-небезпечна поведінка. Цей, буцім би науковий, підхід до проблеми інакодумних при соціалізмі надає державі можливості необмеженого свавільства.

Розуміючи, який величезний авторитет має Святіший Престол у вчених-католиків, ми закликаємо Вашу Святість звернути увагу вчених-католиків, що працюють у галузі психіятрії, на цю найгострішу не лише наукову, але й духовну проблему сучасности.

Вчені-психіятри мусять демаскувати і осудити псевдонаукову й антигуманну школу Снєжнєвского і виробити дійсно-наукові поняття про те, що таке суспільно-небезпечний психічний хворий і які мають бути критерії для приміщення його силоміць до психіятричної лікарні. До того часу, поки теорія Снєжнєвского — аналог расистської теорії Розенберґа і біологічного вчення Лисенка — залишається підвалиною радянської психіятрії, боротьба проти використання психіятрії для придушення інакодумання не може бути ефективною.

Другою, цілком конкретною дією Вашої Святости міг би стати заклик до спортсменів-католиків, використати Всесвітні Олімпійські Змагання, що мають бути 1980 року в Москві для допомоги додержанню прав людини в СРСР, зокрема — заклик виступити на захист в’язнів — о. Василія Романюка, Віктораса Пяткуса, Георгія й Петра Вінсів, Владіміра Шелкова, Владіміра Осіпова, членів Гельсінкських груп і багатьох інших. Майбутня Олімпіяда мусить бути форумом протесту проти всіх видів насильства над людською совістю і, зокрема, проти утисків релігії, проти обмеження розповсюдження християнської проповіді, проти тоталітарного придушення різних форм прояву християнського життя.

Наведені конкретні пропозиції не можуть, ясна річ, вичерпати всі можливі форми допомоги братів-католиків християнам Росії.

Ваша Святосте! Росія стоїть на порозі тисячоліття свого хрещення. Які ж плоди за це тисячоліття приносить вона Господеві? Немало було великих святих у Росії, немало угодників Божих. В лицях їхніх була явлена Свята Русь, світлий образ якої незгладно буде збережений довіку в серцях російських православних людей. Але реальна дійсність сьогоднішня надто далеко стоїть від цього чудового ідеалу. Чи ж буде ще коли втілена в історії Свята Русь, чи її доля — лише історичне минуле?

Духовим очам великих російських святих відкрито було майбутні випробування і прийдешнє відродження Росії. Нам випало щастя бачити, що це відродження вже почалося, але перед нами ще довгий і трудний шлях. Наскільки успішно буде його пройдено — це великою мірою залежить від духовної і діяльної допомоги наших братів-християн Заходу.

Найбільшою подією XX століття було явлення Матері Божої у Фатімі. В ті дні, коли в Росії творилося велике відступництво, Мати Божа провістила про можливість покаяння й відродження Росії. При цьому Божа Мати закликала християн усього світу до молитви за Росію. Відродження Росії можливе, ясна річ, лише з благодати Божої. Але це діло Боже є разом з тим і ділом людським. Бо «Господь нічого не творить насильно. Рятівна благодать Божа ніколи не діє супроти людської волі: воля ця мусить підкоритися волі Божій, і лише тоді рятівна сила Божа робиться чудотворною. Щоби фатімські обіцяння перетворилися в дійсність, потрібні подвиги й труди віруючих», — ці слова складачів католицького опису Фатімського чуда для Росії, російською мовою, як найкраще передають і наші власні почування.

Звернення Матері Божої до християн заходу з закликом до сугубої молитви за Росію здається нам знаменним. Воно свідчить, перше за все, що для Матері Божої нема розділення Церков, але і православні й католики — діти єдиного Отця, члени Тіла Христового, і це єднання — є понад усяке мислиме.

В часи утисків християнська любов мусить виявлятися перше за все в єднанні з пригнічуваними. Молитовна і діяльна підтримка їх, боротьба за право людини вірити в Бога, за основні, Богом дані права людини — ось справжнє втілення християнської любови в сучасному світі. В цій любові — запорука й майбутньої сподіваної повноти єдности всіх християн.

1 жовтня 1978 р. м. Москва. 

Члени Християнського Комітету Захисту прав віруючих в СРСР:

Священик Ґлєб Якунін
Віктор Капітанчук
Вадім Щеґлов

Поділитися: