Вельмишановна Редакціє! Дуже дякуємо за цікавий і надзвичайно потрібний часопис. Отримуємо його регулярно, з цікавістю читаємо й обговорюємо.
У квітневому номері 1996 року Ви помістили вірш, підписаний п. Іваном Парніцьким із Сокаля «Молитва в терпінні». Цей вірш — це спотворений твір Василя Щурата, українського письменника, перекладача, публіциста, педагога, громадського діяча, довголітнього голови НТШ, засновника та першого ректора Тайного університету. 24 серпня цього року минає 125 років від його народження. Вищезгаданий вірш досить відомий, публікувався у «Православному Буковинському календарі на 1901 рік, увійшов до двох видань молитовника «3 глибини воззвах» (1900 p., Ставропігія, 1905 p., Жовка). Звучить він так:
Хто на весні жита голубить мрії,
в рожевім сні марного щастя жде,
прокинеться колись — і не надії,
а нагу правду жизні він знайде!
Бо се житє — то труд, не нагорода,
бо нагорода є за чин, за труд;
житє — то не побіда, не свобода,
житє — борба! Борба свободить з пут.
То ж нести дай з Тобою хрест Твій, Христе,
щоб доступити неба нагород;
погоду духа дай і серце чисте,
що родиться в борбі з терпінь-скорбот.
Я на Твою у всім здаюся волю.
Без жалю буду тонути в с лез ах.
З Тобою хрест Твій понесу без болю,
— бо біль терплю, покинувши твій шлях.
Пару років тому у Львові видавництво «Основа» випустило збірочку релігійної лірики Василя Щурата, якого сучасники називали католицьким поетом. До цієї збірочки, яку назвали «Великодний дзвін», також увійшов вірш-молитва «Хто на весні життя…», як і друга частина вірша «Молитва у терпінню» — вірш «До Тебе голос мій, Пречиста, лине». Припускаю, що публікація цього вірша під авторством п. Парніцького — прикра помилка через непорозуміння, маю надію на спростування її.
Щодо дискусійної статті п. Івана Гречка, інших публікацій на тему унії, відносин з іншими Церквами, історії християнства в Україні та наших негараздів, — впадає в око страшна правда: ми сперечаємося, чия Церква більше українська, чий обряд правильніший, пригадуємо, як нас латинізували, ополячували, москалізували і т.д., і т.п… Є політика, є історія, є наука — немає Бога! Ми навіть не намагаємося Його шукати, ми на амінь забули, що ми — ХРИСТИЯНИ!!! Ми зобов’язані любити! Ми повинні підставляти другу щоку, віддавати, крім сорочки, ще й плащ, примиритися з братом, а лиш по тому приносити свій дар, ми не маємо чванитися своїми терпіннями пам’ятаючи, що слуга не більший від Пана свого, що, покірно зносячи переслідування, ми тільки виконали, з Божою поміччю, свій християнський обов’язок. А головне, мусимо прощати, щоб і нам простилося… Ми забули, що «любов довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла…» (І Кор., 13,4-5). Ми читаємо Святе Письмо, молимося «Отче наш», забуваючи, що, коли слухаємо Слово й не виконуємо Його — будуємо на піску!
Шукаймо Бога — і все стане на своє місце! Все нам додасться: матимемо і патріярхат, і єдину Церкву, і сильну державу, і здорову свідому молодь! Не допускаймо до себе ненависти, злоби і гніву! Мусимо життям, щоденно, щохвилинно свідчити, що ми — християни! Мусимо любити не «словом і язиком, лише ділом і правдою» (І Ів., 18). Бо ж «по тому всі знатимуть, що ви — мої учні, коли матимете любов один до одного» (Ів. 13,35).
Сенів Марта
кандидат філологічних наук
